Посестри. Часопис №141 / Яцек Гайдук: Для мене есеїстика та поезія – це як король і королева в королівстві літератури

Яцек Гайдук – письменник, перекладач, класичний філолог, доктор гуманітарних наук у галузі літературознавства, доцент Інституту класичної філології Ягеллонського університету. Йому близька антична література та біографії видатних особистостей, на основі яких він пише захопливі книжки про їхнє життя. Крім того, письменник вважає, що повністю вигадані твори, які не мають коріння й не пов’язані з традиціями, навіть якщо досягають миттєвого, гучного ринкового успіху – зникають безслідно. А ті, що засновані на історії, – живуть вічно.

Олена Олійник: Пане Яцеку, хто або що вплинуло на ваше рішення навчатися на філології та стати письменником?

Яцек Гайдук: Ці два рішення, як не дивно, не мали нічого спільного. Свої перші книжки, а точніше – книжечки, я написав ще в початковій школі, а мої друзі поширювали їх між собою. Насправді я навіть не пам’ятаю, коли вирішив обрати літературний шлях. У мене таке враження, що відтоді, як у моїй свідомості з’явилися літери, слова, речення та історії, що стоять за ними, я зрозумів, що мій світ – світ слів. Класична філологія зацікавила мене як глибоко гуманістична дисципліна, я бачив у ній межу літератури, мови, філософії, а на задньому плані – дивовижний світ Середземномор’я... І не помилився: ці дослідження складні, але приносять інтелектуальне задоволення. Вони дають ази, базу, вони вчать справді важливим і фундаментальним речам, налаштовують мислити і дають основу. Таких напрямків небагато.

Ол. Ол.: Які книжки ви читали в дитинстві, про що мріяли?

Я. Г.: Моє підліткове читання – це канон дитячої та юнацької літератури: Біблія в малюнках і грецькі міфи, книжки про пригоди Святого Миколая, казки братів Грімм, Астрід Ліндгрен. Із-поміж книжок останньої авторки найбільше (і багато разів!) переживав, читаючи, пригоди Роні, дочки розбійника. Серед польських книжок найулюбленішою була «Академія пана Ляпки». Коли я почав більш свідомо вибирати книжки до читання, я пізнав світ – точніше світи! – створені майстрами літератури фентезі, особливо Станіславом Лемом і Філіпом К. Діком. Я також читав багато історичних романів, «поглинав» твори Хемінґвея, Фолкнера, а також романістів ХІХ століття. Вважаю, що досяг читацької зрілості, коли побачив справжню красу в поезії та есеях. Донині ці два напрямки письма для мене найдосконаліші, бо вони найглибше досліджують те, що найзахопливіше в людині й у світі.

Ол. Ол.: Чому обрали саме класичну філологію, що вас у ній приваблює?

Я. Г.: Як уже зазначав, цейнапрямок літератури здавався мені значно більшим, ніж просто «поле дослідження». Вивчення джерел європейської культури обіцяло дивовижну пригоду духу й думки.

Ол. Ол.: То антична література вам ближча, ніж сучасна?

Я. Г.: Я сприймаю літературу в цілому, у всьому її обсязі. Твори греків і римлян важливі для мене тим, що вони щось говорять про сучасність, а сучасна література – ​​тією мірою, якою вона вкорінена у вічних поняттях і темах.

Ол. Ол: Ви пишете в різних жанрах. Який із них вам найближчий? Хто ваш улюблений автор?

Я. Г.: Есей – без сумніву. Це, так би мовити, королівський жанр, який розвінчав роман у сучасній літературі – в інтелектуально-мистецькому сенсі, а не в маркетинговому. Останній – так,відіграв свою велику і прекрасну роль в історії літератури, але це було в основному до кіно й телебачення. Починаючи з модернізму, роман відходить від класичного реалізму і автори більш-менш непомітно дозволяють іншим формам «прокрадатися» на сторінки своїх творів та поволі «вимивати» з роману новелістику. Починаючи від Томаса Манна, Роберта Музіля і Франца Кафки – це інший жанр. В останні десятиліття найвидатніша проза, навіть якщо її називають романом, має нову якість: Томас Бернгард, Вінфрід Зебальд, Хав'єр Маріас, Мілан Кундера, Італо Кальвіно. Це справжні корифеї нової прози. Класичний роман, написаний за сюжетом, є, де-факто, популярною літературою...

Так само есей змінює наукову, герметичну, нечитабельну літературу. Найвидатніші вчені є також видатними есеїстами. Як і вся так званашкола Анналів – ці історики також є великими письменниками, котрі використовують есей як форму спілкування... Отже, есей – це ключ, портал, через який різні жанри можуть пройти й знайти себев іншій, новій реальності...І що найцікавіше, це жанр, який культивувався з античності: есеїстами були Платон і Цицерон, і багато інших. Есеїстика та поезія – це як король і королева в королівстві літератури.

Ол. Ол.: Упродовж двох роківви очолювали журнал «Czas Literatury». Чи важливою була для вас робота в журналі? Чи виходить він зараз? Чому ви залишили посаду редактора?

Я. Г.: Для мене журнал «Czas Literatury» був багаторічною пригодою, яка, я би сказав, не збагатила й не збіднила моє життя. Після кількох років роботи головним редактором я просто зрозумів, що це завдання не для мене, що мої інтереси та пристрасті потребують іншої форми вираження. Журнал виходить досі, його редагує Ян Бурнатовський, колишній відповідальний секретар редакції, і я вважаю, що в нього це дуже добре виходить.

Ол. Ол.: Ви пишете біографічні романи. Доля яких авторів зацікавила вас найбільше? Розкажіть про свою нещодавно видану книжку про Юзефа Вітліна. 

Я. Г.: Почати варто з терміну «біографічний роман» – він не є точним, бо формально «Історія Юзефа Вітліна» є «науковим» виданням, яке поєднує в собі біографічні та літературні елементи. Мої попередні книжки – про Єжи Стемповського, Ґустава Герлінга-Ґрудзінського, Станіслава Вінценза – це біографічні есеї, місцями дуже літературні, місцями навіть поетичні. Книжка «Пліній Молодший» – роман, але доволі експериментальний, а книжка про Петронія – літературознавче дослідження. У моєму випадку форма йде услід за змістом, тобто я намагаюся підлаштувати те, як пишу, під того, про кого пишу. Тому, наприклад, книжка «На терени пітьми» стилістично відсилає до «Щоденника, написаного вночі». Кожне видання, за яке беруся, для мене –спроба вступити в діалог із героєм: насамперед читаю його твори, міркую про його долю, мандрую його слідами...

«Юзеф Вітлін в Америці. «Класично чужий» – це історія про польського письменника, який, наче міфічний Одіссей, блукає охопленим війною світом ХХ століття. Вітлін – поляк єврейського походження, пов’язаний зі Львовом і Віднем та водночас занурений у середземноморську традицію, брав участь у Першій світовій війні, потім утік від коси Голокосту, щоб нарешті опинитися в еміграції – у Нью-Йорку. Це архетип безрідного вигнанця, який шукає і ніколи не знаходить полегшення.

Ол. Ол.: Про кого ще хочете писати?

Я. Г.: Одним із тих, про кого я хотів би написати, є Нікола К’яромонте, видатний італійський інтелектуал, антикомуніст і антифашист, який, залишаючись у тіні, був духовним учителем для багатьох європейців та американців у другій половині ХХ століття. К'яромонте, як і Вітлін, емігрував до США, побудував свою лібертаріанську та оригінальну думку в діалозі зі стародавньою Грецією –з Гомером, Платоном і трагіками. Найбільше мене захоплюють «мовчазні майстри», чия велич встояла на вітрах історії: Стемповський, Вінценз, Вітлін і К’яромонте. Вивчення їхніх біографій та творчості – справжнє свято духу.

Ол. Ол. Чи можна за допомогою літератури перекинути міст із минулого в майбутнє? Які уроки (приклади) з минулого ми повинні засвоїти?

Я. Г.: Я б навіть сказав, що література має служити передусім цьому: будувати мости. Твори, які не мають коріння, не належать до традиції і не є її частиною – навіть якщо досягають миттєвого й гучного ринкового успіху – зникають безслідно. Але справа не в уроках: це не працює. Досвід століть ясно показує нам, що якщо історія справді чомусь і вчить, то лише тому, що людина в своїй суті незмінна – і що вона нездатна винести з неї, тобто з історії, жодних конструктивних уроків. Ми вивчаємо минуле та беремо участь у культурі, щоб надати сенсу нашому індивідуальному існуванню. Ось і все.

Ол. Ол.: Ви публікували щоденники та журнали подорожей. Які країни відвідали та яка з них вас найбільше вразила? Куди б хотіли повернутися? Чи зараз подорожуєте?

Я. Г.: Прикладом своєрідного мосту є подорожні нариси: між окремою, сучасною подорожжю та середовищем, у яке мандрівник на певний час потрапляє. Взагалі, вважаю подорожі однією з небагатьох головних, великих тем літератури – поряд із темами кохання і смерті. Це найдосконаліша алегорія людського життя. Тож для мене подорожі– це завжди досвід на кількох рівнях. Також відрізняю творчі подорожі від туристичних: бути мандрівником – означає вбирати культуру в усіх її різновидах та розмірковувати над нею. Я бував у різних країнах на кількох континентах і скрізь, наскільки міг, свідомо та рефлексивно. Але я далекий від досвіду справжніх мандрівників чи авторів подорожей. По-справжньому подорожую, мабуть, лише в Італії. Таке враження, що моя подорож цією країною безперервна: я там –навіть коли сиджу за письмовим столом у Кракові.

Ол. Ол.: З яких мов перекладаєте? Чи легко даються переклади з української?

Я. Г.: Я перекладаю (за одним винятком) лише поезію. І тільки якщо якісь вірші захоплять мою уяву. Тому я не штатний перекладач, а, скоріше, випадковий. Я роблю це переважно для себе: щоб краще проникнути у світ, який уявляє той чи той поет. Це також своєрідний діалог, як у випадку з біографічними та подорожніми нарисами. Я перекладав вірші з грецької, латинської, новогрецької, італійської, української та китайської мов. Перекладати з української для поляка порівняно легко: наші мови за багатьма параметрами дуже близькі одна до одної. Загалом, переклади між європейськими мовами є вимогливим, але здійсненним завданням – це однакова система посилань, топосів, пов’язаної лексики та граматичних категорій. Справжнім викликом є, наприклад, переклад із китайської.

Ол. Ол.: Ви маєте престижні літературні премії. Яка з них для вас найдорожча?

Я. Г.: Жодну з нагород я б не назвав цінною. Це просто милий жест із боку якогось журі, завжди довільного, тому виділення одного автора обов’язково виключає багатьох інших. Насправді нагороди нічого не відображають і ні на що не впливать. В останні роки – через динамічний розвиток соціальних медіа, популярність явища інфлюенсерів, швидку зміну моди та смаків – навіть їхня маркетингова сила неймовірно зменшилася.

Ол. Ол. Чи мрієте стати лауреатом Нобелівської премії?

Я. Г.: Ні, я мрію мати постійну і поступово зростаючу читацьку аудиторію свідомих, зрілих і тих, хто на одній хвилі зі мною, для кого те, що я пишу, є важливим. Саме з ними я створюю наступні есеї, книги, переклади. Мережа духовних та інтелектуальних зв’язків– своєрідна республіка літератури, в якій ми живемо разом.

Ол. Ол.: Хто є вашим зразком для наслідування в польській літературі?

Я. Г.: «Зразок для наслідування» – не мій випадок. Кожен письменник має йти своїм шляхом. Проте є, звісно, є й ті, кого я вважаю майстрами. Серед них я б насамперед відзначив Чеслава Мілоша. Він, безсумнівно, був найвидатнішим польським письменником ХХ століття. Його широкий кругозір та ерудиція, жага життя й краси, інтелектуальна відвага, безпрецедентна майстерність – усе це було притаманно йому, і через наявність цього в його творчості я подумки ставлю Мілоша на п’єдестал. Мілош – це довге і складне ХХ століття, укладене в одному житті. Феномен!

Ол. Ол.: Над чим ви зараз працюєте? Про що ніколи не пишете – тобто, яка тема для вас табу?

Я. Г.: Я не пишу про те, чого не знаю або що мене не цікавить. Це єдині обмеження для мене. Зараз паралельно працюю над кількома книжками: так би мовити, однією ногою занурився в епоху Відродження, іншою – у сьогодення. Проте завжди в пам’яті – античність, Греція та Рим.

Ол. Ол.: Що б ви хотіли сказати молодим літераторам Польщі та України?

Я. Г.: Створення літератури, яку я відрізняю від цинічної й недалекоглядної, інтелектуально й духовно незаангажоване писання для аудиторії – є одним із найблагородніших видів діяльності, яким може зайнятися людина, якщо воно походить від глибокої потреби пізнати світ. Тоді це переживання в словах. Водночас це може бути дуже невдячна робота. Зусилля, які ми докладаємо для написання, ніколи не окупляться. Це те, що ми робимо в надії, що воно переросте і переживе нас, іщо навіть одна йота, один грам нашої творчості зробить світ кращим.