Посестри. Часопис №140 / Поема «Беньовський». Із книжки «Історія польської літератури»
«Беньовського» визначають як дигресійну поему. За життя Словацького в Лейпцигу 1841 року зʼявилися пісні I–V, і це вони до сьогодні привертають увагу; пісні VI–X та окремі фрагменти були опубліковані у зібранні творів, виданих після смерті поета. Поема написана октавою (восьмивіршем), віршованим розміром, характерним для італійської традиції, його часто використовував Словацький. Примхливий хід розповіді відсилає безпосередньо до традиції Аріосто і його «Несамовитого Роланда» (1516), а також до «Дона Жуана» Байрона. Поему «Беньовський» та Аріосто, Байрона і твір «Євгеній Онєгін» Пушкіна об’єднує форма вірша (октави), деякі мотиви, а насамперед іронія.
Поема охоплює кілька паралельних мотивів: із одного боку, тут є фабула – історія лицаря, тобто барського конфедерата Мавриція Беньовського. У героя є обраниця серця, проте як кохання до Анжеліки зводить Роланда з розуму, так кохання Беньовського до Анелі не робить із нього безумця, але ініціює низку подій, що закінчуються божевільною подорожжю. Однак у ранніх піснях I–V розповідь постійно супроводжують міркування самого поета, він коментує перебіг розповіді і навіть доходить до того, що сам собі дивується, що обрав героєм простого шляхтича, хоча герой лише на початку малодосвідчений, а дія розгортається інакше, ніж у поемі «Пан Тадеуш», де все починається і закінчується в Сопліцові. Поет також жартівливо ділиться з читачем своїми клопотами, наприклад, згадує про римування октавою, що є надзвичайно складною формою. Крім того, відповідає критикам, які закидали «Балладині» відсутність правдоподібності, та викладає принципи свого поетичного мистецтва; вʼїдливо коментує звичаї своїх колег по перу, змальовує українські пейзажі: степ, яри, кургани. Усі ці мотиви автор розвиває поступово.
Подібність до «Дона Жуана» Байрона та «Євгенія Онєгіна» Пушкіна свідчить про епоху, проте свобода автора ще більша, настільки, що поет від самого початку передбачає можливість залишити твір у незакінченому вигляді, відкритим. Словацький презентує свою поетичну програму, для якої характерна віртуозність, новаторство, вихід за межі. Прикладом може слугувати його твір, що поєднує в собі інтерпретацію вербальної еквілібристики та полемічної майстерності, а також риси старопольської шляхетської культури, незважаючи на те, що в «Гробниці Агамемнона» ця традиція була названа «грудьми камʼяними». У «Беньовському» Словацький відкриває мальовничість шляхетської культури, при цьому, що дуже важливо, перед його героєм відкриваються набагато ширші перспективи. Попри мінливість, перестрибування з теми на тему, поему обʼєднує швидкий ритм, що сприяє цілісності та випромінюванню енергії.
Беньовський – лицар і мандрівник
Маврицій Август Беньовський (прізвище може бути записане, як Beniowski i Beniovszky або в інших варіантах, бл. 1746–1786) – це автентична постать. Народився на угорсько-словацькому пограниччі, служив у австрійській армії, а згодом, під час виборів Станіслава Августа, потрапив до Польщі. У своїх щоденниках, опублікованих французькою мовою, називав себе поляком. Брав участь у Барській конфедерації, через що росіяни вислали його у Сибір. Організував бунт на Камчатці та із загоном, що складався з девʼяноста семи добровольців (зокрема росіян і кількох жінок), утік на фрегаті. Під час подорожі пережив бунт команди. У кінцевому результаті Беньовський добрався до Японії, а звідти до Китаю і Макао. Потім, уже з меншою групою, попрямував до Парижа, звідки дехто з росіян надіслав прохання до цариці Катерини про дозвіл на повернення. Натомість Беньовський запропонував свої послуги служити Франції. Був полковником, 1773 року його відіслали на Мадагаскар. Там Беньовського проголосили королем острова. 1776 року оголосив про розрив із Францією, проте незабаром мусив тікати з Мадагаскару. Він загинув під час іще одного походу на острів. Його життя – це матеріал для (не одного) пригодницького фільму.
Постать Беньовського від початку приваблювала увагу письменників. На основі його життєвих пригод зʼявилися німецькі сценічні твори Крістіана Августа Вульпіуса (1792) та Августа фон Коцебу (1794), французька опера (музика: Франсуа Адріен Буальдйо, лібрето: Александр Дюваль, 1800), роман Вацлава Сєрошевського «Беньовський» (1916), белетризована біографія угорською мовою та велика кількість історичних праць – російських, французьких, угорських і польських. Історичні дослідження показали багато неточностей у його «Щоденниках», що, однак, викликають зацікавлення як один із перших записів подорожей до країн, куди раніше не дістався жоден європеєць. Вацлав Сєрошевський, що використав політичне заслання як нагоду для проведення досліджень на Далекому Сході, бачив у постаті Беньовського мандрівника-відкривача, відважного і зацікавленого світом.
У поемі Словацького Беньовський наділений іменем Маврицій Казьмеж Збіґнєв. Беньовський у Словацького – це звичайний шляхтич із Поділля, що випадково потрапив у вир подій, завдяки участі у Конфедерації стає свідомим патріотом, а потім приймає великі виклики. Беньовський – це ще один герой, повʼязаний зі Східною Європою, літературна слава якого, так як слава Мазепи, перетнула межі регіону.
У поемі Словацького Беньовський зустрічає ксьондза Марека, кармеліта і пана Саву (історична постать – Юзеф Сава Цалінський – козак, командир конфедератів). Дія складається з неймовірно яскравих сцен, що апелюють до малярської уяви. Наступні пісні поеми переносять героя у Крим, до палацу кримських татар у Бахчисараї. Тут Беньовський визволив гарну шляхтянку, схоплену під час воєнних походів, а поет при цій нагоді виголосив похвалу «Пану Тадеушу». Герой повертається на чолі невеликого загону татарів.
Поема надзвичайно різнобарвна не лише завдяки дії, але також із огляду на полеміки та автокоментарі. Ципріан Каміль Норвід у лекціях «O Juliuszu Słowackim» («Про Юліуша Словацького») писав про «Беньовського», що «форма настільки іронічна, що все, що взяте в дужки, – це справжня мета». Невідомо, що є дигресією, а що основною лінією: доля героя чи хід думок поета. «O Melancholio! Nimfo! Skąd ty rodem?» («О Меланхоліє, о німфо! Звідки зʼявилась ти…»[1]) – запитує поет у Пісні І і порівнює поширення «епідемічної хвороби», яка з простодушних шляхтичів зробила байроністів. Згодом, однак, починає міркувати про Польщу і застерігає від Риму та єзуїтів, із якими мав особисті порахунки. Єзуїтам належав паризький часопис, у якому зʼявлялася критика його творів, що свідчила про абсолютне нерозуміння художніх принципів. У тексті, коли йдеться про зраду, зʼявляється примітка, що тоді ще не було «Конрада Валленрода», тож зрада була зрадою, і ніхто не шукав у ній прихованих намірів. Пісня V закінчується обширною полемікою з Міцкевичем. Їх різнить позиція щодо Риму та словʼянського світу. Словацький вважає, що у папському Римі немає чого шукати, а словʼянофільство – непрозора і брехлива ідея. Він переконаний, що народ не піде цим шляхом, покладається на досвід століть, упевнений у своїй перемозі. Закінчує зверненням до Міцкевича:
Bądź zdrów! – A tak się żegnają nie wrogi,
Lecz dwa na słońcach swych przeciwnych – Bogi.
Тримайся! – А так прощаються не вороги,
А двоє на своїх протилежних сонцях – Боги[2].
«Беньовський» є доказом звільнення від постаті Міцкевича, що тяжіла над поетом. Авторське «я» сміливо висловлюється, це інтелігентний полеміст, коментатор і таємничий творець, що будує візію божевільних пригод героя.
Цей твір Словацького вперше читачі сприйняли позитивно. Виняток становили лише ті, кого поет оскаржив. Один критик навіть викликав Словацького на дуель. Дуелі у Франції були заборонені, усе відбулося таємно біля Люксембурзького саду. На щастя, Словацький не загинув, як Пушкін. Коли він разом із секундантом прибув на місце, вдягнений у чорне («щоб жодної цілі не було на мені» – пояснював у листі) і з трояндою в руці, виявилося, що противник злякався.
[1] Тут переклад М. Рильського. Ю. Словацький. Поезії, цит. праця.
[2]Підрядковий переклад – М. Брацкої.
