Посестри. Часопис №136 / «тих, хто стане на зміну, – я рахую всіх своїх – і мертвих, і живих, і ненароджених, бо хтось же має нас усіх порахувати...»

Сказали, що орки заходять в Олешки.

Кажу «орки», аби зайвий раз не нервувати сина

словом «росіяни». Він уже другу годину

марно намагається заснути.

Спочатку увімкнулася сирена, потім вимкнулася.

Тоді хтось ходив по коридору, було чутно голоси,

на кухні говорили про війну:

– «Москва» нарешті затонула, ахаха!

А я тим часом відповіла на потік питань,

погладила спинку, порахувала з сином 103 гітари,

206 морозив, 309 сходинок на ратушу у Львові,

десять хвилин ми роздивлялися краєвиди –

й пішли назад, ті самі 309 сходинок.

(Не дійшли, зупинилися.)

А тим часом росіяни захопили Олешки,

перед тим Каховку, Херсонщина йде по руках.

А я однак не маю відповідей на потік запитань у голові,

серце гупає – як би його втихомирити? –

рахую загиблих, поранених, викрадених дітей і дорослих,

рахую зґвалтованих, катованих, вцілілих,

рахую тих, хто щасливо уникнув болю

фізичного, але не душевного, ні;

тих, хто бореться, протистоїть, уперто тримає

лінію оборони, тримає кордони своєї психіки,

силу свого наміру, свій дух тримає в тонусі;

тих, хто стане на зміну, – я рахую всіх своїх –

і мертвих, і живих, і ненароджених,

бо хтось же має нас усіх порахувати.

(І зупинитися, коли війна нарешті вичерпається до дна.)

 

14 квітня 2022 року