Посестри. Часопис №133 / Крізь шибку споминів

Сороче срібло

по подвір’ю розлито.

 

Через часи

припаду до шибки

батьківської хати.

Вже нікому не видно її,

навіть мальви відлинули –

 

тяглися, тяглися цвітом

чим ближче до місяця,

та й спрозоріли.

 

По той бік світла –

обличчя рослинних янголів,

 

мати точить із батькових рук

нитку золота

на гаптування білих крил маковію

 

і вишивання на полотні

дитячих снів із безліччю дрібних вуст

медянистих соняхів.

 

Руде котеня

грається у печі на дровах:

 

то настовбурчить іскристо шерсть,

то замурличе тихо

і задрімає.

 

Горнятко, наче щеня,

зіщулилося під припічком,

порозповзалися по долівці

іще дрібніші.

 

Гарбузи в сонячних німбах

товчуться в кутку, –

ніяк не вляжуться.

 

Це усе –

в давнині, як у снігу:

 

і сонце,

і квіти, і темноокі череди,

і сороче срібло –

із нього.