Посестри. Часопис №130 / «Тут вітри надимають фіранки – і дім відплива...»

Тут вітри надимають фіранки – і дім відплива.

І стрижі розсікають мов чайки блакить цю пророчу

і приходить самітник, і келих до дна випива –

і роби з ним, що хочеш.

 

Мерехтіння і сяйво – о, ця безтурботність осонь,

ген на пагорбку сосен увінчані німби голчасті

син дріма, поки мати низає вервечку безсонь.

Його сон – як причастя.

 

Вічно юним і п’яним гуляти з життям в піддавки

між оголених диких хрестів відкривається просинь.

Не спитають – не скажеш на цвинтарі, хто ти такий

Лиш наллють і припросять.