Посестри. Часопис №127 / « IX. Ліс підняв зі своїх барлогів підземних парних на вершечок...» (Зелена година)

Ліс підняв зі своїх барлогів підземних парних на вершечок
Душу, що впилась сучками премногими в коловорот живичний
Снів про сонце, задивлене в шпиці колісні смоляних кіл...

Безліччю білячих богів шумуючи, вилуплених з гніздечок,
Йшов до мене – зігрітий яро, великий, крізь сміх – величний,
Видихаючи надміри пущ своїх, і озер, і суцвіть, і бджіл.

Після довгих нестріч, небачень – знов страхів, і надії, й сили
Ми набралися, щоб зійтися в день яскріючий. Наші лиця
Повні сонячного змужніння, змін підземних; ясне – й туман!

Крізь недоспані у розлуці сотні півночей – спорохніли! –
Бачу постать свою маленьку, відображену в хащ зіницях, –
І вона зелениться птицям, як далекий-далекий лан.

Навіть знаючи, що пахучі грози нам навздогад помстяться
За цю видиму через оболок небу зустріч нашу сьогодні,
Ми тривали – дві давні туги, смутки, виповзлі з нір – в шатро!

Я чекав, поки сновидіння всі мої до нього зземняться,
Щоб у тіні густої папороті понасичувати безодні,
Ну а він дожидав, що в ньому мій впросториться дух, нутро!

Один в одного ми вглядалися – неошукані, довго й радо, –
І напоювались навзаєм трунком цвіту з глибин і мряк
Зеленіючи – він і я – сокровенністю шат і віт.

Аж в мерехкотіннях помітивши власних тіней щільну громаду,
Коли нас розділив зненацьким ручаєм перший переляк,
Відступили ми – всяк до себе, в морок власний, у власний світ.