Посестри. Часопис №120 / бочка пороху

дивно наскільки ненависть штовхає нас одне до одного.

пов’язує з людьми з якими не маємо нічого спільного.

 

небо захмарене. синє і підбите. тисячі зірок в дорозі.

схиляються до ясних провидінь. чи це вогні?

 

але ж вони шукають смутку. кажуть: краса.

кажуть: сутінь на твоїх губах нагадує що уста цілують

коли сповільнється світ.               а в губах свинець моїх братів.

 

пробач мені боже я згрішив єдиним світлом словом

єдиним гнівом богом і одною відмовою.

 

існують речі яких не мало би бути. спершу помремо

потім це зрозуміємо. існують слова які ніколи не мали лунати.

але хто має силу спинити потік слів?

існують думки які ніколи не мали б з’явитись у голові. але думка

вільна і керує нами пирогом та батогом.

 

це все мало трапитись. завалитись. і народитись.

щоби нас могли покинути миті похвали і тріумфу.

щоби ми торкнулись невидимої зорі.

аби цей блиск перевів мене на протилежний бік.

оволодіваючи ними всіма. цей страх.