Посестри. Часопис №115 / Без лиця

Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста,

тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа, 

слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця.

Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. 

 

І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице.

Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем.

І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер?

І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?

 

Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам.

Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм.

Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи. 

Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин.

 

Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить.

Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи,

світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот.

Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот.

 

Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця

І намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця. 

Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до хрипоти.  

Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти.

 

2023