Посестри. Часопис №214 / Владислав Шпільман «Піаніст. Надзвичайна історія виживання» – читання під час блекауту

Нещодавно українською мовою вийшла книга Владислава Шпільмана «Піаніст. Надзвичайна історія виживання». І я одразу ж її купила, адже давно хотіла прочитати. Врешті, книги про виживання дуже підтримують у наші непрості часи. І Шпільман пише про те, що переживаємо зараз ми.

«Була вже, мабуть, восьма година, коли двері моєї кімнати відчинилися. На порозі стояла мама, одягнена так, ніби от-от збиралася вийти в місто. Вона була блідніша ніж зазвичай, і не могла приховати свого обурення, коли побачила, що я досі в ліжку і читаю. Вона розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але на першому слові голос їй зрадив, і вона змушена була прочистити горло. Нарешті промовила, схвильовано і квапливо:

– Уставай! Війна… почалася війна.

Я вирішив піти одразу на радіо, сподіваючись зустріти там друзів і почути останні новини…»

Коли я думаю про цю книгу, одразу ж згадую свою подорож до Варшави – міста, яке тоді, у перший рік повномасштабного, стало мені дуже близьким. Мій перший ранок у Варшаві починався ефіром на Польському радіо. Пам’ятаю, як під’їжджаючи, милувалася старою, трохи помпезною будівлею. На першому поверсі була табличка з портретом і написом: «Студія імені Владислава Шпільмана». Хтось відчинив двері, і я побачила рояль. Саме тут Шпільман грав твори Шопена для трансляцій Польського радіо (до і після Другої світової війни). Останній твір, який він зіграв на початку війни, коли на Варшаву падали перші бомби – Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Фредеріка Шопена. І в книзі є про це.

Тоді я стояла біля студії і згадувала цю історію, яка розгорталася на тлі міста у вогні. Саме зазначений Ноктюрн у найдраматичніший момент фільму «Піаніст»грає герой, якого неповторно зіграв Едрієн Броуді (за цю роль він отримав «Оскара»). І здається, що спочатку був фільм, хоч він і знятий за мемуарами Владислава Шпільмана «Загибель міста», які вийшли у 1946 році. Але тоді книга пройшла повз увагу публіки, настільки всі втомились від жахів війни, і в цьому теж є схожість з нашим сьогоденням, коли воєнна проза купується «на потім». У 1998 році вийшло перевидання із назвою «Піаніст: надзвичайна і справжня історія про виживання однієї людини у Варшаві 1939–1945», а вже  2002 року з’явився фільм. Колись цей фільм дуже мене вразив, і не так давно я його передивилась, і хто ж думав, що кадри розбомбленої Варшави тепер нагадують про сьогодення українських міст.

Владислав Шпільман народився у єврейській родині, мав брата і двох сестер. Закінчив Музичний університет імені Фредерика Шопена, навчався в Берлінській музичній академії, згодом повернувся у Варшаву, працював на радіо, писав музику, давав концерти. Життя здавалося перспективним і прекрасним, але 1940 року вся родина опинилася в ґетто, а за два роки їх відправили в концтабір Треблінка. Однак в останню мить один із наглядачів врятував Владислава. Він єдиний, хто вижив: утік із ґетто, переховувався в знайомих поляків. Пережив Варшавське повстання і знищення міста, ховався у підвалах, тяжко хворів і голодував. Згодом його знайшов німецький офіцер Вільм Гозенфельд, який допомагав Владиславу переховуватись, носив йому їжу. Гозенфельд допомагав й іншим полякам, тому після війни лунали голоси на його захист. Але він потрапив у радянський полон, був засуджений до 25 років ув’язнення і помер 1952 року. У 2009 році Вільм Гозенфельд отримав почесне звання «Праведник народів світу». Шпільман прожив довго: грав для радіо, одружився, мав двох синів. Складна, щемка, водночас сильна історія про людину, яка вистояла. У місті, яке вистояло.

Я читала книгу Владислава Шпільмана «Піаніст. Надзвичайна історія виживання» під час дуже тривалого блекауту взимку 2026 року, й іноді мені здавалося, що у порівнянні з воєнною Варшавою ми ще добре живемо. Книга дуже добре показує, як людина, що жила творчим щасливим життям, в одну мить позбавляється всього, бо приходить війна. І ця війна зазіхає не лише на добробут, комфорт, саме життя, вона знищує твою людяність. Він описує життя в ґетто, де часто вижити можливо було лише ціною смерті іншої людини. Владислав розповідає про ґетто доволі контрастно, бо воно розділене на два – для бідних і багатих. У тій замкненій і загроженій спільноті ставалося одночасно різне: смерті від голоду на вулицях і вечірки в ресторанах, спекуляція, контрабанда й спротив, люди божеволіли, лютували епідемії, всі були в пошуках їжі й новин із зовнішнього світу… 

Пише про друзів, які відмовились йому допомагати, і водночас про незнайомців, які ризикували всім заради нього, про зрадників, підпільників, повстанців... Про те, як він утратив родину, і про провину вцілілого. Про музику, яка рятувала мозок, адже в найскладніші моменти він думав про ноти, і рятувала тіло, бо він завжди думав, як зберегти пальці, щоб грати після війни. Про страх, спротив, любов, коли ти не залишаєш свою родину і своє місто – те, що багато з нас відчули в лютому 2022 року.

«… ніщо не могло розчулити серця – війна перетворила багато сердець на камінь…»

«Гідність, яку місто раптово втратило, вже не повернеш. Ось це й була поразка…»

«На наше рішення залишитися не вплинули жодні логічні міркування. Усе було просто: ми залишилися, бо любили Варшаву – яка вже тут може бути логіка».

У книзі також наведені уривки щоденника Вільма Гозенфельда, який устиг переслати їх додому в 1944 році. Сільський учитель, офіцер під час Першої світової війни, він свідомий того мороку, який накриває Німеччину із приходом до влади націонал-соціалістів, але нічого не може протиставити війні та пропаганді. Його вибір – урятувати хоч декількох людей, заради порятунку своєї душі. «Ми покрили себе незмивною ганьбою і назавжди залишимося проклятими. Ми не заслуговуємо на прощення, ми всі винні», – сильні і справедливі слова Гозенфельда. Його роздуми не менш цікаві, ніж мемуари Шпільмана, і це справді якесь провидіння, що ці двоє людей зустрілися в місті, яке вмирало.

Сцена, коли голодний і знесилений Шпільман у розбомбленій Варшаві грає ноктюрн Шопена для Гозенфельда сталася насправді, я ж завжди думала, що її придумали для драматичної напруги у фільмі.

«– Робіть зі мною, що хочете. Я нікуди звідси не піду.

– Я і не збираюся нічого вам робити! – офіцер знизав плечима. – Хто ви?

– Я піаніст.

… Я заграв Ноктюрн до-дієз мінор Шопена. Скляний дренькіт розстроєних струн розносився порожньою квартирою і сходами, плив крізь руїни будинку на іншому боці вулиці й повертався приглушеним, меланхолійним відлунням. Коли я закінчив грати, тиша здавалася моторошною і ще похмурішою, ніж раніше. Десь на вулиці занявкала кішка. Внизу біля будинку пролунав постріл – різкий і гучний, безпомилково німецький».

Коли Польське радіо відновило своє мовлення, Владислав Шпільман знову виконав Ноктюрн до-дієз мінор, життя тривало. Музика – універсальна цінність і мова, навіть під час війни, Варшава тепер назавжди звучить до мене Ноктюрном № 20 до-дієз мінор. Я хочу дочекатися післявоєнних концертів в Україні й дізнатися: після війни ті самі твори будуть звучати по-іншому чи ні. Врешті, книга Владислава Шпільмана насамперед про те, що «після війни» завжди наступає.