Посестри. Часопис №105 / Половина саду квітне…

1

Павло Тичина лежав у номенклатурній лікарні в київській «Феофанії». Коли йому ставало легше, іноді переглядав вірші молодих талановитих поетів, які приносили їхні друзі чи родичі, пробиваючись до сановитого поета всіма правдами й неправдами. Молоді поети і коло їхніх друзів та родичів, незважаючи на анекдоти, які ходили про тичининську поезію, шанобливо вірили (?), що талант поета буяє в найвищій фазі свого шляхетного, як і поетові сивини, розквіту. Osanctasimplisitas... Тичина переглядав вірші. Іноді кривився. Деколи підкректував:

– Молодець, усе-таки, молодець! – і це було найвищою похвалою.

Частіше його око байдуже ковзало сторінками. Якби хтось знав, як порожньо було йому на серці, як часто хотілося дрімати, нічого не відчуваючи, до нічого не маючи інтересу, навіть до своєї номенклатурної літературної слави!.. Проте одного разу таки щось зачепило Тичину в одному з віршів так званої молодої зміни. І він, із дивною глибинною заздрістю й болем, вистогнав, наче вихаркав кров’ю: 

– А моя творчість давно пішла за водою…

Через недовгий час після тієї фрази, яку почули й запам’ятали, Павло Тичина помер.    

2

На початку 20-х років, 23 січня (день народження Павла Тичини), радянський бандит і агент Грищенко вбив композитора Миколу Леонтовича. Леонтович був знайомим поета, автором геніального «Щедрика». 27 січня 1921 року Павло Тичина записав у своєму щоденнику: «Леонтовича убито. Жаль сухий у мене. Дико». Він буде нав’язливо повертатися до смерті композитора: «Уся Україна заспівала Леонтовича. А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить у труні, нікому не потрібний».

Ця подія руйнівно вплинула на Тичину. Його чутливе серце відчуло все... і почало поволі застигати у гримасі страху і болю. Приблизний вислід думок поета про смерть Леонтовича був записаним у «Щоденнику» так: «Я йшов по вулиці у Києві і мені здавалося, що за мною все хтось іде і зараз устромить мені у плечі ножаку». Трагічна насильницька смерть композитора, вочевидь, відкрила в ніжній душі Павла Тичини скриньку Пандори і руїнництво повільного переродження. Перед тим були розстріляні Василь Чумак, Гнат Михайличенко (обидва – білогвардійцями) та Грицько Чупринка.

Молодий геній Тичини починає розуміти: «Відбувається щось не те». Він бачить диспропорції та лицемірство радянської дійсності. Як на мене, вбивство Леонтовича потрясло його так, що в нього повільно почала розвиватися певна форма (одна з легших) манії переслідування, принаймні її елементи, коли зберігається психічна структура. Той невідомий убивця, кроки якого Павло Тичина чув ще у 1921 році після смерті Миколи Леонтовича, важким каменем засяде і зафіксується в його мозку... Він, усе бачачи і розуміючи, спершу кричав тихим криком генія, до прикладу, у вірші «Кукіль»:

Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль.

Потім крик ставав дедалі моторошнішим. Павло Тичина благав про допомогу, невміло маскуючись за новими  поетичними метафорами:

Я задихаюся, я гину…

Я покажу всю фальш,

всю цвіль партійно-борчих породіль…

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

3

Перша збірка тичинівського генія «Замість сонетів і октав» із її трепетною й величною осанною життю, із її тонкою зворушливою любов’ю до кожної травинки і космічного безміру, із гармонійним ладом, який може відчути лише поет радості, стала помітним явищем світової поезії. В українську літературу прийшов Поет, у віршах якого воєдино злиті загальнолюдські і національні мотиви:

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
...Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двісті розіп'ятий я.
Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь...
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –
не може ж так буть!

Проте вже у збірці «Плуг» і в однойменному вірші звучать тривожні мотиви, передчуття катастрофи, безпорадність беззахисної перед гігантськими світовими катаклізмами людини. У збірці «Замість сонетів і октав» витончений поетичний талант вступає в боротьбу з нездоланними етичними суперечностями. Кажучи іншими словами, радянські комісари заганяють у глухий кут Тичину-поета, виліплюючи з нього глашатая радянської доби. У 1926 році радянські вульгарно-соціологічні критики починають нещадно «бити» Тичину за один із рядків невеликої поеми «Чистила мати картоплю» – «І прийде Ленін-антихрист». А далі у 1931 році – збірка «Чернігів», а в 1933 році Голодомору – страшна своїм нечуваним лицемірством збірка «Партія веде»... На місце геніально-тонкого поета Павла Тичини, що почив у Бозі, прийшла безмежно перелякана людина, яка знала, як формально творити вірші.

Іншого Тичину, що підписував свої листи «Осяяний світлом Леніна і Сталіна Павло Тичина» і багато разів перевіряв двері своєї кімнати, чи ніхто не підслуховує, почали без міри, якось по-гротесковому, осипати посадами й нагородами: лауреат Сталінської та Шевченківської премії, герой соціалістичної праці, кавалер п’яти орденів Леніна, директор Інституту літератури АН УРСР, голова Верховної Ради УРСР двох скликань, міністр освіти УРСР, академік, і т. д і т. п.

Василь Стус у славнозвісному есеї «Феномен доби» напише: «Геніальний Тичина вмер. Залишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей з великим іменем Тичини». Це, напевно, чи не найбільша окремішня трагедія того поета, що мав талант світового рівня. Майже дві третини свого життя він мусив…боротися зі своїм власним талантом. Він підтримував грішми багатьох талановитих людей, до прикладу,  давав гроші Олені Котовій-Журливій, у яку був колись закоханим. Якби не його допомога, вона би, нікому непотрібна, давно померла...

Що означала ця фінансова підтримка, в тім числі своїх численних родичів, що почали зринати буквально нізвідки? Адже він не хотів їх бачити, не хотів нічого слухати про їхнє життя, тільки давав гроші, щоб відчепилися... Як на мене, це теж були елементи трагічної боротьби між людиною та її тінню.

4

Можливо, перед смертю він думав про поета-емігранта Євгена Маланюка, який помре кілька місяців пізніше, але не в радянському Києві, а у вільному Нью-Йорку. Маланюк, будучи на еміграції після поразки визвольних змагань, одним із перших відчує тичининський талант і його страшне переродження:

Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась,

В окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна.

Можливо, Тичина згадував свої слова, сказані колись тишком-нишком, оглядаючись :

– Всі мені курили фіміам. Він єдиний сказав про мене  правду.

Не єдиний, Павле Григоровичу, але один із перших. Але це була ще неповна правда.

До речі, звичайна українська естрадна пісня на слова одного з поетів ніби передала – для широкого загалу, не маючи цього й на думці – початок душевної смерті поета Тичини, шляхом  від юності до старості:

Половина саду квітне,

половина саду в’яне,

щось мені шепоче вечір

та чомусь не вірю  сподіванням…

Уся правда трагічного занепаду таланту геніального поета – в короткочасних осяяннях, моторошних западинах, через принуку тоталітарного режиму до антилюдської ідеології; в інтуїтивних поетових пручаннях, відтак – у ламанні його духу, наростанні страху й нав’язливих станів; хворобливо-повільному виродженні тонкої субстанції, яка оберігала творчість Рільке, Лорки чи їм подібних великих поетів.

Був примус до високих посад, бо всім зручний поет-ширма. Примус створювати нові поетичні збірки колишнього поета Тичини, духовна смерть за життя і особливий страх смерті, як буває у людей із так званим непрожитим чи відтермінованим життям. Були нічні жахи, туга й плач, і скрегіт зубовний, удень – машкара радянського оптимізму – і щоразу глибше й страшніше западання в прірву, із якої вже не вийти. Можливо, цей або подібний опис буде нагадувати правду трагічного занепаду таланту геніального поета Павла Тичини...