Посестри. Часопис №103 / Африка

африка африка африка
тоненькі кінчики вуст
голоси що пробиваються крізь пісок ніби благають
заберіть нас але спочатку  
послухайте як ми співаємо
подивіться як ми танцюємо
відчуйте нашу любов без минулого
без жодних історій бо історія це ми а ви –
наслідок тож що вам розуміти окрім розкладу рейсів
 
у той бік у цей бік  
 
і пробираючись через їхню пристрасть
складається таке відчуття ніби вони все життя тільки те і роблять
що ліниво помирають від голоду і невідомих інфекцій
а ми допомагаємо їм танками важкою артилерією
і зенітними установками
з котрих вони вперто намагаються влучити
у чорного ангела смерті
який нахабно кружляє десь
у небі десь над їхніми головами  
 
а тим часом їхні чоловіки ходять
на роботу до офісів у чорних костюмах з білими краватками
а тим часом їхні жінки народжують героїв і на фотографіях їхнє сонце прогинається назустріч твоєму сонцю і довбаний сіенен розповідає
що африка африка африка
це смерть
а вони кажуть –
африка африка африка...
це життя  
 
а ти дивуєшся і ховаєшся і всотуєш  
так
це життя
хіба воно могло бути іншим?
хіба воно могло бути кращим?
 
адже африка африка африка  
це любов розказана словами які ти боїшся вимовити  
лише повторюєш імена дивних богів лише пережовуєш
тонке листя їхньої самопожертви
і небеса загораються і ти не ладен це спинити
 
небеса горять
небеса горять
просто над тобою
небеса горять
весь час  
їхні небеса палають