Посестри. Часопис №100 / Сонце і місяць
Дзеркальна гладінь озера засліплювала. Через це побачити щось у телефоні було неможливо – від бліків починалася нудота, яка тільки підсилювала гірську хворобу, яку тут називають соречі. Та й не було жодного сенсу витріщатися в екран. Зв’язку для гостей тут не передбачалося. Попри це на бронювання AirBnB Відал відповів миттєво, хоч у Перу це не було аж таким поширеним явищем. Часто власники зовсім не виходили на зв’язок, наче просто взяли й розчинилися десь у нетрях всесвіту разом зі своїми житлами для туристів.
У Відала ризики розчинитися, на перший погляд, були найвищі. Бо для того, щоб його плавучий острів продовжував існувати, треба було регулярно підсипати правильно зібраний і висушений очерет. Так, як дід навчив тата. Дід першим із усіх предків вирішив отаборитися, коли семеро дітей почали погано поміщатися на очеретяному човнику, що ним він возив свою сім’ю безкраїм озером, яке простяглося між Болівією та Перу і ховало в своїх глибинах п’ятикілограмових жаб. Плавучий острів – таки стабільніший дім, ніж невеличке коритце з куренем і пічкою посередині, яке носить вітрами і веслами у просторі на висоті 3800 метрів над рівнем моря. Тим паче, все тут перетворюється на правічну крижану ніщоту, щойно ховаються за обрієм останні промені сонця.
Вадим ліг на тахту на ґаночку, встелену яскравим рядном із етнічними перуанськими мотивами, йому рябило в очах від разючих кольорів, боліла голова і нудило, тіло ще не встигло адаптуватися до висоти, соречі загострювалася. Він ліниво виколупав із блістера таблетку від цієї туристичної недуги. Капсула була наполовину червоною, наполовину синьою, тобто якби події відбувалися у «Матриці», то зараз можна було би спробувати одним ковтком убити двох зайців. «Направо підеш…» – забубоніла в голові казкова мантра.
Власне, Вадим був на роздоріжжі. Класична криза ідентичності, на фоні кризи середнього віку, який, здавалося, настав одразу після підліткового, без жодних пауз на якусь умовну норму і розуміння, чого хочеш від життя. У Вадимових колах таких самих кідалтів ставало дедалі популярнішим «їздити на аяваску». Його колеги поверталися пробльованими і просвітленими, казали, що зрозуміли щось про життя, але за тиждень чи максимум за місяць їх знову засмоктували звичні професійно-сімейні рутини, отож нічого не змінювалося. Вадим же блювати не любив, зараз от укотре в цьому пересвідчувався, тож викреслив зі свого to-do-list такий шлях пошуку порозуміння між собою і світом.
На щастя, така несміливість не викреслювала його із нового українського бізнес-середовища, яке за останні декілька десятиліть стало дедалі відкритішим до різних експериментів і diversity як такої. Повертаючись із престижних університетів, діти загартованих дев’яностими ділків уже дуже добре знали, як оздобити в’єтнамський ресторан у самому серці столиці так, щоб сторіз відвідувачів викликали заздрощі у тих, хто скніє в азійських забігайлівках Парижа, Нью-Йорка чи Лондона. Золотий кітч і естетика «багаті політики і дорогі шлюхи» відходили в минуле, а на їхнє місце приходили нові виклики: майндфулнес, фітнес, соціально свідоме і гендерно збалансоване підприємництво, екологічність, прозорість та integrity. Але, ясна річ, що за таких розкладів утримувати психологічну рівновагу часто було геть нелегко. Усвідомлення, що пристрелити конкурента тепер не так уже й елементарно, а всі держзакупівлі понад 50 тисяч гривень мають проходити через платформу Prozzoro, іноді лише додавало напруги до буденних стресів, які створювали вередливі клієнти в соцмережах, іноді на замовлення тих-таки конкурентів.
Вадим дрімав, огорнутий коконом кайфу, що зараз до нього ніхто-преніхто не зможе додзвонитися. «Наліво підеш...» – продовжувалася мантра в його голові. «Нащо та аваяска, от чесно», – думав Вадим, насправді просто не наважуючись визнати себе боягузом. Його друг, власник репродуктивної клініки, розповідав, що під час тріпу на нього за кожним рогом чигали дві жінки з дитиною: одна з них була сурогатною матір'ю, а друга матір'ю-замовницею – і вони вимагали сказати, чия ж дитина. Тоді він брав меча і, як цар Соломон, пропонував розрубати немовля. Що цікаво, на відміну від біблейської притчі, у його сні обидві жінки приймали пропозицію шматування новонародженого. І після цього він зависав на дилемі, як рубати: вздовж чи впоперек, і якщо таки вздовж – то кому віддати серце, а кому печінку, кому праву півкулю мозку, кому ліву.
Скориставшись заминкою, викликаною цим непорозумінням, він натискав на кнопку зворотної перемотки і казав: «Жіночки, так не можна, візьміть себе в руки, ви повинні визначитися! Прошу пані, мадам, леді, особини з матками, чи як там тепер правильно до вас звертатися, будьте, врешті-решт, людьми! Чєловєками!» Але жіночки визначитися не могли, зчинявся ґвалт, замовниця вимагала повернути гроші, а надавачка послуг казала, що вже потратила аванс на перший унесок за смарт-квартиру і взяла кредит на решту, тож вимагає доплати, що все прописано в контракті. А що найстрашніше, вони лишали таки немовля на Вадимового друга і втікали світ за очі, щоб потім знову вистрибнути на нього з-за рогу в іншій подобі і з новим дитям. Той повернувся з твердим рішенням продати бізнес, але навіть коли його таки позбувся, люди, які гуляли з візочками вулицями та парками, викликали в нього гострі напади паніки. Він не почувався спокійно в жодній країні світу, особливо в тих, де жили головні клієнти клініки, і в нього було нав’язливе відчуття, що йому треба кудись бігти, туди, де його чекають «усі його діти».
Вадим був співвласником великої креативної агенції, і хоча в них давно були прописані всі можливі декларації про доброчесність та цінності, а проєкти останні п’яти років були переважно соціальні за підтримки міжнародних фондів, хто зна, що могло прилетіти після всіх брейнштормів про внутрішньо переміщених осіб, війну, Голодомор і Бабин Яр. Він регулярно пропрацьовував із терапевтом техніки відсторонення, але те, що маскувалося в роботі цинічним вимірюванням показників охоплення і діаграмами для донорів на підтвердження успішності кампанії, осідало десь дуже глибоко.
Стереотипи, що всі креативники ще з Пєлєвінських часів сидять на наркоті, на нього не тиснули, бо Вадим належав до покоління, для якого то була якась заіржавіла, майже радянська лабуда. Іноді бувало, що іноземні клієнти просили розробити для бару чи клубу щось у дусі заводу «Комунар», але Вадим їх не без певної погорди у формулюваннях листів відправляв подалі, тобто у студію Лебедева. Пишався, що міг собі це дозволити. Їхня агенція з постсовковими кліше боролася, як могла, і навіть консультувала з питань нової комунікаційної стратегії Укрпошту. Тому, не виключено, що в тріпі Вадимові могли з’явитися ще й ніколи недоставлені бандеролі, які курсують усесвітом по колу, тавровані хибним штрих-кодом.
– Burnout? – питав його Відал, – хм, ніколи зі мною такого не траплялося. Човен майструєш два місяці разом із двома іншими чоловіками, а на плаву він рік, потім прогниває і треба робити новий. Острів треба постійно підсипати, інакше підеш на дно з усією своєю господаркою. Але щоб burnout? Усе циклічно рухається… Зараз-от пляшки капронові з’явилися, то легше жити – човен два роки витримує… але пляшок треба дві тисячі назбирати на маленьке суденце.
– Трушний ресайклінг, – задумливо підсумовував Вадим, поки Відал виплутував із сітки невеличку рибинку, яку одразу хапав його син і грався нею, і рибинка ніби відповідала Відаловою мовою, яку зберегло лише декількасот сімей.
Вадима заворожувало це відчуття острівного дрейфування, глибоко в коренях якого лежав архетип утечі. Здається, корені і дрефування – питання взаємозаперечні, але ж ні, тобто не в цьому випадку, бо химерна конструкція островів трималася саме на корінні очерету, яке, втім, дивним чином не сягало дна, а лише створювало укріплюючу подушку. Принаймні так зрозумів Вадим інженерні тлумачення Відала. Але менше з тим, якщо без зайвої софістики, то вся суть полягала, безумовно, у втечі. Колись народи уру і аймару втікали від агресії інків, іще до того, як самі інки були винищені конкістадорами. Що характерно, уру і аймару вціліли, разом із мовою та очеретяними технологіями, хоч їхній яскравий одяг, хай як автентично виглядає, є таки наслідком колонізації. Отож, ховаючись в очеретах, вони повірили, що озеро – їхній порятунок, і почали плести човни, радше схожі на великі брилі. Потім брилі перенаселялися дітьми, які на них-таки зачиналися й народжувалися. Не питайте, як це ставалося і скільки з них ішло на дно, до великої жаби. А також чи потонулі на озері Тітікака міфологічно перегукуються з потерчатами із «Лісової пісні».
Врешті-решт, мабуть, від утоми постійно гребти, уру і амару почали будувати свої плавучі острови. Особлива магія такого житла полягала в тому, що коли молоде подружжя бажало відділитися від дідової господарки зі смердючими свинями і гавкотливими псами, як-от Відал, коли вирішив приймати туристів, достатньо було відрізати свій шмат острова і відбуксувати його у затишний закуток озера. Колись була практика навіть селитися ближче до центру водойми, десь у районі невидимого перуансько-болівійського кордону, але там траплялися великі бурі, і це змістило кластери жител до лагун і берегових міст.
Бувало, шматки більших островів відривалися самі, так, колись у вільне плавання вирушили дідові поросята, хоч самоконтрабандуватися в Болівію їм таки не вдалося, сусіди впізнали, впіймали і повернули господарю.
З неба на Вадима витріщався місяць, не знаючи сорому, він ковзав схилом гори на яскраво-блакитному небі і зовсім не зважав на сліпуче сонце. Удень усе тут живилося потужним, гарячим промінням. І хатки з вікнами-вітринами на всю стіну, і сонячні батареї, щоб було чим заряджати ґаджети, які миттєво розряджалися холодними ночами, і душ, який ніколи не вдавалося налаштувати на розумний баланс між кригою і окропом.
Від кожного кроку, зробленого всередині будиночка, все навколо погойдувалося.
Вадим ні з того, ні з сього подумав, що от цікаво, наскільки може розхитати острів пара, яка займається сексом. І чи реально робити це тут уночі, коли все промерзає настільки, що спати доводиться в одязі, під трьома ковдрами, обійнявши грілку.
Відал казав, що пари для побачень відпливають подалі човном.
Зрештою, Вадим усе ще радів, що подорожує сам. Із Кариною вони вирішили зробити в стосунках екологічну паузу без зобов’язань. Вона залишилася в Києві, продовжувала запускати комунікаційні кампанії міністерств, скеровані на боротьбу з корупцією, промоцію вакцинації і діджиталізації та забезпечення рівного доступу до якісної освіти. В сторіз постила флет-вайти і найт-лайфи. Але Вадим уже три дні не мав доступу до інтернету, тому деякі епізоди її життя на публіку так і залишаться ним непоміченими і неполайканими.
Любовних пригод із Вадимом під час подорожі поки особливо не трапилялося, бо він не дуже то й їх шукав. Лише раз у його готельному номері сама собою опинилася австралійка, з якою вони познайомилися, катаючись на сенд-бордах дюнами оазису Уакачіна. Що сталося за цей час у Карини, він навіть не хотів перепитувати, бо вона була дівчиною, яка давно відімкнула гальма умовностей, і саме це його в ній приваблювало.
Замість того, щоб фантазувати, з ким Карина проводить сьогоднішній вечір і де була вчора, Вадим аналізував Відалову бізнес-модель і припускав, наскільки високі шанси в цього формату протривати ще одне покоління, враховуючи, що у Відала лише один син і більше дітей його реготлива повновида дружина не хоче. Хлопчик був гіперактивний, простір острова обмежений, тож він розважався тим, що крутив двом їхнім качкам дзьоби, рибалив із дідом і грав із туристами в UNО і настільний футбол – Вадим із ним радо тусувався і почувався дружбаном, навіть у якийсь момент подумав, що може й прикольно завести собі такого.
А в душі достеменно не знав, чудуватися чи співчувати, що малому за рік доведеться щодня плавати до школи моторним човником, аж на берег, у місто, бо в хатках на палях умістився тільки садок із невеличкою пластмасовою гіркою на солом’яному моріжку і відважною вихователькою, яка не панікує, що малюки повивалюються з її рук прямісінько в десятиметрову глибину довкола цієї хиткої конструкції, до великої жаби і Потерчат, якими вона, мабуть, їх непедагогічно, але завбачливо лякає. Може, завести варто не лише сина, а одразу й такий острівець? Якби ж це тільки було можливо без одруження з брунатно-рожевощокою аборигенкою і тісного співіснування з громадою (тільки не кажіть нікому про такі нетолерантні для посколоніальної епохи думки – не личить і відлякує валютних донорів!) Але зайд сюди на ПМЖ не пускають.
О 17:30 стемніло і одразу градусів на десять знизилася температура. Цього разу голова у Вадима розболілась нестерпно сильно, а разом із мігренню один за одним накотилися два гострі напади нудоти. Він різко захотів додому, а коли після чашки чаю з листя коки його нарешті трохи попустило, заснув, мов запеленане в ковдру немовля. Уві сні до нього прийшов м’який ніс лами, яка тицялася йому в обличчя із запитальним виразом морди. Кольорові китички на її вухах тріпотіли і вимагали відповіді: «Ну, що будеш робити далі? Може, альпак пастимеш у високогір’ях?»
Вадиму було затишно і тепло в своєму сні і він думав: «А чому б і ні? Чому б не попасти?» Шерсть цінна, м’ясо смачне. Головне придумати трендовий дизайн на заміну тому, що тут пропонують, за звичкою таргетуючи на смаки німецько-американських пенсіонерів, бо раніше лише в них були на це гроші. Тоді запросто можна продавати по 300 баксів за светрик. Достатньо вчасно й ефективно запустити промокампанію «2% з продажів у фонд такий-то». Підпишемо амбасадорів із великим охопленням, зробимо відділ у «Всі свої», промо на «Кураж базар», треба тільки влучити в ЦА з правильним месиджем – прибрати або сильно модифікувати етно, додати ненав’язливого урбаністичного андеграунду… Як от цей французький бренд, як його там, який надихнувся фотками львівського бомжа Славіка.
Якби Вадимів iPhone фіксував сни, то зараз він би вже креслив графік стрімкого зростання бізнесу, під який точно знайдуться надійні партнерства і видадуть безвідсотковий кредит. Саме ця Вадимова фантазійність, мрійливість і авантюрність приваблювала практичну Карину. Вона сама зажди чітко знала, чого хоче, мала сильний внутрішній емоційний ресурс і в проєктах їй були важливими, в першу чергу, прибутковість, а в другу – соціальна значущість. Хоч у резюме, ясна річ, було зазначено навпаки.
Вона сиділа на терасі «ЗиґЗаґу» і зовсім не переймалася паузою в їхніх стосунках, яку внутрішньо давно вважала шляхом до м’якого розриву. Але, про всяк випадок, перед Вадимовим від’їздом до Перу ще погодилася на визначення «екологічна пауза» – хай провітриться, може, зрозуміє, чого хоче. За сусіднім столиком повільно поглинав біфштекс Вуді Ален. Ну тобто, звісно, не він, але Карина вирішила собі подивитися вуличне кіно, тому вирішила, що нехай цей сивий британець в окулярах буде Вуді Аленом. За декілька сантиметрів до нього притиралась до бордюру біла спортивна тачка, водійські двері нормально не відчинялися, Вуді Ален помітно роздратувався, але все ж устав і пропустив типа в білій футболці з принтом золотої сови. Той отаборився за спиною у Карини в товаристві трьох прихвоснів, замовив «бутилачку води з газам» і почав розповідати своїм посіпакам, які заглядали йому в рот, що виріс у сиротинці в Болгарії, thesocietyispoorthere, youknow … а тепер на нього працює три покоління і йому не соромно їздити мерседесом, бо 20% компанії віддав своїй команді…»
«Ох, що ти чешеш, чувак, чому тобі так важливо всіх вразити, щас, так я тобі й повірила», – думає про себе Карина і платить рахунок. Двома транзакціями. Кухня на ФОПа, бар на ТОВ. Це її, як завжди, дещо напружує, бо двічі треба прикладати палець до сенсора телефона, але, з іншого боку, вона любить податкову оптимізацію і вболіває за дрібний бізнес, сама ж допомагала розробити піар для «Дії» серед пенсіонерів маленьких міст. У цих мовчазних судженях уся Карина. У них же і розуміння, що вічно няньчитися з Вадимом вона не буде.
День у неї завжди починався з пробіжки. О шостій ранку. На 10 кілометрів. Незважаючи на погоду і робочу завантаженість. Вона щодня прокидалась о 5:30 і змушувала себе вилізти з-під ковдри. Просто тому, що любила робити над собою зусилля. Біг вмикав її мозок, запускав робочі процеси, єдине, про що шкодувала, що в русі важко записувати ідеї, але часом робила голосові нотатки, які потім відправляла самій собі.
Останні три роки Карина припинила зафарбовувати сивину, і їй це личило. На рейви вона ходила за чітко складеним графіком, завжди перед ними висипалася і була в курсі лайн-апу, а не так, щоб спонтанно постояти за компанію в черзі і намішати алкоголь із речовинами. Нерви вона берегла, роками ходила до терапевтки, тож якщо щось і вживала, то лише тому, що мала в цьому досвід і вміла підготувати організм. Їй дуже подобалася внормованість життя за новим стандартом, коли все чітко розплановане, але від того не нудно. Коли з друзями бачишся, бо виділила на це час, а не тому, що нічим зайнятися. Коли дітей не плануєш, бо без зайвих детальних обґрунтувань знаєш, що в твоєму житті для них немає місця. І коли завжди засинаєш без ASMR, бо налаштувала собі здоровий режим і work-lifeballance, не в останню чергу завдяки відсутності потреби про когось піклуватися.
Вадим приніс в її життя хаос, бо його креативний мозок, абсолютно навпаки, жодним графікам не піддавався, він був метеочутливим, іноді навіть плаксивим, пошуки пригод у нього чергувалися з фазами гострої апатії. Але в усьому він бачив метафори і переносне значення. Якщо при дорозі віддаленого села стояли дві жінки: одна в яскравому традиційному перуанському одязі (виявляється, тут його носили не лише для туристів), а друга в чорному діловому костюмі і в туфлях на шпильках; обидві чекали автобуса; обидві їхали у справах, то Карина би побачила лише те, що костюм і шпильки недоречні тут inthemiddleofnowhere, а етно-костюм – громіздка архаїка, тож почала б негайно думати про запуск освітньої кампанії для жінок і складати перелік потенційних грантодавців. Вадим же у всьому бачив прихований символічний сенс.
Власниця туфлів на шпильках у його голові танцювала в кліпі, де знімала з себе шарами яскраві верети і запаски, наче зрікаючись усього, що від неї вимагала традиція: виношувати, народжувати, годувати, доглядати, дбати про когось. Вона одягала приталений піджак, спідницю-олівець і клеїла пластир на п’яти, ніби наголошуючи, що власні ступні – це єдине, що її віднині турбує. Музика переходила з етно у техно, але потім міксувалася і перетікала знову в техно, бо жінка в костюмі поверталася додому зі своєї міської роботи і знову одягала на себе традицію.
Те, чого Карина навіть не зауважувала, вибиваючи нові контракти, які потім треба було наповнювати контентом, Вадим із його тонкою натурою завжди підмічав і використовував, щоб транслювати месиджі найрізноманітнішим аудиторіям. Не дивно, що з такою надчутливістю він у якийсь момент таки опинився у неї в ліжку, дивно тільки, що затримався потім на сніданок, який розтягнувся у стосунки. Вони навіть почали разом займатися вейкбордом і грати в теніс щовихідних. А потім вона сама йому запропонувала: поїдь, провітрись, збери нових вражень.
Вадим прокинувся з думкою започаткувати ферму лам на десь Полтавщині і сів малювати екіз малюнка на светрику, на ньому були одночасно сонце й місяць, а посередині розквітла каштанова свічка. Хатка погойдувалася. Він згадав свій перший землетрус тиждень тому в Насці – і його він теж вив’яже.
Уже за рік за його светриками ручної роботи вишикується довжелезна онлайн-черга із селебритіз усього світу. І все завдяки правильно налаштованому Кариною таргетуванню, яка хоч і не любила ні про кого дбати, як виявилося, таки завела собі дитину, якій час від часу доводилося втирати сльози і шмарклі. Хай і дістався їй цей хлопчик уже одразу майже дорослим, із вбудованим умінням готувати чудові сніданки, поки вона виходила пробігтися.
