Посестри. Часопис №100 / Сніг іще лежить

Сніг ще лежить. Невдовзі перші зелені промінці
Проб’ються крізь щільну шкаралупу землі,
Сарна, не підстрелена нічиїм поглядом, пронесеться 
                                                                      між соснами,
Рудий плюмаж білки перестрибне з дерева на дерево,
Вовк зблисне кривавим оком, зубр затрясе бородою.

Зникнуть звірі лісових гущавин,
Їхні тіла, гарні й прості,
Покриє сухою шерстю глиця забуття,
Згниють вони під землею,
Де кістка тура іржавіє наче молот прадавніх народів.

Сніг ще лежить, проте сарна у вологому лісі
Вже відчуває радісний страх, страх близької зміни.
Хто чув биття її серця? Хто підглядав за її бігом
Не для того, щоб її вбити?
Хто чув, як пробиває шкаралупу перший зелений паросток?

На шишці, що падає з ялини, – золота луска майбутнього,
Дерево й метал повертають собі гладкість і блиск,
Руки беруть солодкість майбутніх фруктів.

Я поруч зі всіма, хто радіє і бажає,
Я поруч з тими, хто кохає вперше, в їхньому чеканні 
                                                               та засліпленні,
Я поруч із юнаками, в яких шорсткий квітень 
розсипається по підборіддях,
Я поруч із дівчатами з золотавим волоссям і сонними 
                                                                        поглядами.
Я поруч із породіллями, які відкриваються мов 
                                                        серцевини будинків,
Я поруч із помираючими і супроводжую їх до воріт смерті,
Я поруч з тобою, яка більша від них усіх
І менша від мишки, і стиснута до серця ластівки.