Посестри. Часопис №87 / Переможці конкурсу ДрамаUA: Атомна русалка
Юра
Юля
Дівчина
Солдат
Сусідка
Сусід
Бабуся
Внучка
Пролог
Кінець 90-х. В кімнаті сидять бабуся і внучка.
Немає світла, на столі горить свічка.
Бабуся стиха наспівує сумну поліську пісню.
Внучка: Бабусю. А коли ми включимо телевізор?
Бабуся: Коли дадуть світло.
Дівчинка: А коли дадуть світло?
Бабуся: Не знаю.
Дівчинка: А хто знає?
Бабуся: Хто знає, той не скаже.
Внучка: А чому?
Бабуся: А тому.
Внучка: Мені сумно.
Бабуся: Давай баба пісню заспіває.
Бабуся продовжує співати старовинну поліську пісню.
(Наприклад таку)
Внучка: Бабусю, не співай. Так іще сумніше.
Бабуся: Ну така пісня.
Внучка: А про шо вона?
Бабуся: Про дім.
Внучка: Про наш дім?
Бабуся: Про мій дім. В моєму селі. Який я покинула.
Внучка: Хіба не тут твій дім?
Бабуся: Ні. Я сюди приїхала, ще перед тим, як ти народилася. А до того я жила в селі, серед лісів.
Внучка: Ти жила в селі, бабусю?
Бабуся: Так, дитинко.
Внучка: Я теж хочу в село. А давай туди поїдемо.
Бабуся: Ой, дитинко… Нема вже куди їхати. Немає моєї хати, розвалилася…
Внучка: А чого розвалилася?
Бабуся: Бо не доглядав ніхто.
Внучка: А може, все одно поїдемо? І твою хату відбудуємо.
Бабуся: Ти ж моя золота… Не поїдемо, бо не можна туди їхати.
Внучка: А чому?
Бабуся: Бо там зона.
Внучка: Яка зона?
Бабуся: Радіаційна.
Внучка: А чому радіаційна?
Бабуся: Бо атомна станція вибухнула.
Внучка: А шо таке радіаційна?
Бабуся: Це коли невидима смерть усюди. Нічого не видно, а люди вмирають. Дерева жовтіють і сохнуть. Трава чахне. Звірі хиріють.
Внучка: То ти втекла від тої невидимої смерті?
Бабуся: Так. Утекла. А багато людей тоді погинуло… Або тоді, або потім – догнала їх невидима смерть. А я теж могла в ту біду втрапити. Але спаслася.
Внучка: А як ти спаслась?
Бабуся: А мене русалка спасла. Атомна.
Внучка: Яка русалка?
Бабуся: Атомна.
Внучка: А такі бувають?
Бабуся: Ой, бувають… Русалка – то ж мертвяк. Мертва душа. Хто помер дикою смертю, без хреста і без причастя, той стає русалкою. А смерть від атома – то ой яка дика смерть. Нелюдська. Всі, кого радіація тобі вбила, всі вони русалками стали… Тільки атомними.
Внучка: А чим атомні від звичайних відрізняються?
Бабуся: Атомні ніколи не сплять. А тільки ходять і атоми всюди рахують – у землі, у воді, у повітрі. Безкінечна робота.
Внучка: Як комп’ютери… А вони злі?
Бабуся: І не злі, і не добрі. Мертві.
Внучка: А як вона тебе спасла, атомна русалка?
Бабуся: А то був перший місяць, як станція бабахнула. У нас пів села виїхали, а пів села ще лишалось. Не хотіли їхати. І я серед них. І пішла я тоді якось на дальнє поле сіно накрити, бо на дощ збиралось. Вийшла за село, дивлюся, а вже за лісом гримить і чорна така хмара насувається. Але дощу нема. Ну, я швидше йду, вже майже біжу. Аж тут до мене з-за кущів така ніби жінка старша виходить. І отак не йде, а пливе над землею. І махає мені руками – як ніби прогнати хоче. Наближається вона до мене – і каже тихим голосом: – Біжи, жінко, назад додому, і ховайся в найглибший льох, і сиди там до завтрашнього ранку. Бо сюда, – каже, – атомні русалки гуляти летять! – Я на неї дивлюся, а це ж ніби моя односельчанка Катерина, яка на атомній станції бухгалтершою працювала. Я її питаю – Катерино, то ти? А вона каже – і я, і не я. І хто ж ти тоді, питаю. А вона у відповідь – русалка я, атомна. Біжи, жінко, спасайся, і не вилазь із льоху до ранку, бо ми тут гуляти будемо. Так я і зробила. А на ранок виявилось, що ураган із Жовтого лісу прилетів, весь той пил радіоактивний на наше село приніс. Я пересиділа, мені нічого, а люди в селі похворіли страшно. Так і повмирали за пару років. А я на другий день зібралась і сюда до вас, в місто, приїхала. Отаке зі мною приключилося.
Внучка: Бабуся… А хто сильніший – радіація чи Дід Мороз?
Бабуся: Дід Мороз то москаль. Він сам як радіація.
Внучка: А хто такий москаль?
Бабуся: Потім розкажу, бо вже твої батьки скоро прийдуть, а я тебе ще не погодувала. Ану бери свічку, йдем на кухню.
Виходять із кімнати.
Темрява. Потім різко вмикається світло. Вмикається телевізор. Вмикається радіо. Кімната порожня. Людей нема. Ніби всі вимерли від радіації.
Сорок ракет
Доброго ранку!
Нарешті у мене вихідний. День, який я можу провести для себе. Пороблю якісь корисні справи, до яких не доходили руки на тижні. Ввечері сходжу, вип’ю трохи пивка.
Сьогодні я навіть виспався. Не було тих блядських сирен із самого ранку. Зараз уже холодно, ми спимо з закритими вікнами. Сирену ледве чути. Але прокидаєшся все-одно. Як ніби в тебе радар на потилиці.
А ракетна атака таки була. Росіяни випустили сорок ракет. Але вони ще до нас не долетіли, тому тривоги нема. Може, їх зіб’ють дорогою.
Тому коли я встав, то задонатив на ЗСУ пару гривень. Я завжди так роблю, коли день починається з новин про ракети. Стає трохи легше.
А загалом усе нормально. Жити можна. Я готовий до всього. У мене є сухий спирт, гасовий пальник. Діодні лампочки на батарейках – знаєте такі штуки? Припаюєш діодний світлячок до двох батарейок, і вони собі горять цілий рік. Світла мало, але щоб сходити в туалет чи відрізати хліба на кухні вистачить.
Ще теплий спальник. Сьогодні згадав, як колись бабуся в селі хотіла передати мені пухову перину. Зі справжнього гусячого пір’я. А я не брав – бо нашо мені старі сільські перини? А тепер думаю: а може, поїхати таки взяти пару пухових ковдр? Старі технології не підводять.
«Потужний вибух у Харкові. Проліт 7 ракет над Полтавою».
Отже, у мене вихідний. Я заварюю собі свій улюблений чорний чай. Із друзями я п’ю каву, але на вихідних можна від неї відпочити. Нема потреби бадьорити себе кофеіном. Рілекс і чіл. Вмикаю улюблену платівку. Чим займемося?
Так, я давно збирався скласти мініпічку з керамічних вазонків. Десь було в фейсбуку… Ось, збережений пост, читаємо.
«Технологію, яка допоможе нагріти приміщення, можна назвати свічковим обігрівачем». Окей. «Винахідник цієї технології, житель якраз теплого регіону США – каліфорнієць Дойл Досс (Doyle Doss)». Інтересно. Так. Беремо три вазонки, які влазять один в інший. Давно куплені. З’єднуємо їх через отвори в дні великим болтом із гайками. Все є. Перевертаємо, ставимо над свічками. Запалюємо.
Чекаю пробного тепла. Поки нічого не відчуваю. Не гріє. Шо за бля?
Ага, треба була далі читати: «Перш ніж обігрівач зі свічки зможе нормально обігрівати кімнату, потрібно дочекатися, щоб залишкова волога випарувалася з кераміки. На думку містера Досса, це може зайняти 3-4 години, будьте готові». Ну що ж, тепер ми готові. Залишаю вазонки над свічками, хай випаровується залишкова волога.
«Вибухи в Харкові, Києві, Черкасах. У деяких областях спрацювала ППО».
ППО – це любов. ППО надихає, дає бажання жити і творити.
А тепер займемося тривожною валізою.
Звичайно ж, вона у мене складена давно. Але я її час від часу оновлюю. Ну, бо одного дня мені здається, що в валізу конче треба покласти, наприклад, старі чорно-білі фотографії з дитинства. А потім через тиждень я такий – «Бля, хто поклав у тривожну валізу ці старі фотки? Нашо вони мені, коли я буду тікати від окупації?» І замість фоток кладу туди пачку старезних листів від родичів із привітаннями. А потім через тиждень я такий знову – «Блядь, шо тут роблять ці старі листи?!» І кладу замість них свою улюблену книжку. А потім якось беру валізу в руки і дивуюсь – «Якого фіга я поклав туди таку товстелезну книжку!!!»
Ну а шо робити? Все ж хочеться взяти. І фотографії, і листи, і книжку. А валізка тільки одна.
Тому я час від часу змінюю вміст валізи. Щоб усі дорогі мені речі мали шанс. Спастися.
Сьогодні я виймаю з тривожної валізи свої улюблені літні штани. І кладу замість них гральні карти. В дорозі це потрібно. Це заспокоює. Особливо якщо втікаєш від окупації. Гральні карти надійніші від гаджетів. В них не сяде акумулятор.
На гральні карти кладу карти Таро. Не питайте. Сьогодні в мене така от тривожна валіза.
«На Кіровоградщині російські ракети поцілили в один із енергетичних об’єктів. (Картинка густого диму на пів неба). Житомир – увага! Працює ППО».
Ракети летять далі. Цікаво, скільки їх ще залишилось в нашому небі?
Ну що ж. Пора, може, зайнятися ще однією валізою. Атомною. Це набір речей на випадок атомного удару.
Атомна валіза у мене майже готова. Але ще не повністю. Час від часу я докуповую ще щось.
Виймаю з рюкзака три респіратори і три целофанові плащі, куплені вчора. Докладаю у атомну валізу. Тепер тут є майже все для захисту від наземного, повітряного, підземного і висотного ударів.
Отже, в моїй валізі лежать:
1) Два комплекти зручних штанів
2) 5 поліетиленових дощовиків
3) 8 пар синіх медичних бахил.
4) Рулон товстих сміттєвих кульків.
5) 5 серйозних респіраторів.
6) Армований скотч.
7) 4 пари гумових рукавиць.
8) 1 робочі окуляри.
9) 5 упаковок паперових серветок.
10) 2 флакони рідини для змивання лаку на нігтях. 1 флакон ацетону.
11) Дві півторалітрові пляшки води.
12) Старий механічний компас.
13) Карти мого регіону, карти прикордонних районів сусідніх країн, роздруковані з інтернету.
14) Олівець, ручка, маркер.
Під час ядерного удару ховайтесь якомога глибше, а потім одягайте маску, плащ, рукавички, закручуйтеся скотчем і можете йти, шукати порятунок. Головне, регулярно змінюйте плащі, рукавички і маски. І все буде добре! Тільки ніколи, ніколи не потрапляйте під радіоактивний дощ, який випаде через годину-дві після удару.
«П’ять ракет ворога збиті над Рівненщиною. Приліт в Одеській області біля кордону з Молдовою (картинка диму на пів неба над зеленим полем). У Києві пошкодили енергооб’єкт, який живить 350 тисяч квартир».
Я вдягаюся і йду за водою. В домі має завжди бути запас бутильованої герметично закритої води. Як це не дивно, але в добре закриту пляшку води радіація не проникне.
Повертаюся додому якраз вчасно – зникає світло. Прилетіло по нам? Зазираю в телефон – пишуть, що ні. Планове відключення. Ну добре. Я готовий до такого.
Готую на свічках смажену яєчню. Трохи довше, ніж на плиті, але нормально. Газ є, але я хочу потренуватися. Набути досвіду. А ще якщо дивитися на полум’я свічок – це заспокоює. Свічки ароматизовані – на приправу до яєць маю тонкий запах сандалу.
«Повідомляють про вибух на Хмельниччині. Потужні вибухи в Черкасах. Дніпро – повторні вибухи».
При світлі ароматизованих свічок я сідаю робити свічки з гофрованого картону і консервних банок. Це не для себе – це для ЗСУ. Вони добре і довго горять. Мабуть, собі теж зроблю пару штук.
«Унаслідок ракетного обстрілу є пошкодження критичної інфраструктури в…»
Телефон сів.
Курча! Як я це пропустив! Із тими свічками…
Це погано. Це моє слабке місце. Бо я не маю павер-банка. Уявіть собі. Все є, а павербанка нема. Не повторюйте моїх помилок. Без павербанка ви як без… як без телефона!
Ну що ж. Коли нема світла, я сідаю медитувати. А коли сідає телефон, я читаю книжки. А коли немає ні світла, ні телефона – тоді я сідаю медитувати на книжки.
Це дуже просто. Я уявляю будь-яку книжку Вальтера Скота. Уявно відкриваю на першій сторінці. У Вальтера Скота на першій сторінці по-любому буде довгий, розлогий, ретельний опис природи. Це те, що мені потрібно. Я вирівнюю дихання і уявляю природу, описану Вальтером Скотом. Невисокі лісисті пагорби. Грунтова дорога. Річечка вздовж дороги. В синьому небі літає орел. Дорогою повільно йдуть дві маленькі фігурки. Лунає мелодія «Зелені рукава», виконана на арфі. Чудово…
Грім! Синє небо темніє. Орел стурбовано клекоче. Знову грім. Вибух!
Я розплющую очі. Кидаюсь до вікна. Нічого не видно. Раптом спалахує світло. Ура! Електрика!
Я біжу до новин.
«Західна Україна – спрацювало ППО. По всій території Україні – відбій. Збито 38 ракет із сорока п’яти, запущених сьогодні росіянами».
Я ставлю телефон на зарядку. Набираю номер друга.
– Ну що, чувак. В усій Україні відбій. Йдемо вип’ємо по пивку?
– Чувак, розслабся. Комендантська година. Чисть зуби і лягай спати. Завтра на роботу.
Чорт. Отак у вихідний день я навіть не попив пивка…
Ок. Я беру телефон і доначу на ЗСУ.
Пора спати. Завтра новий день. Мабуть, уже не такий спокійний, як сьогодні. Завтра на роботу.
Добраніч усім! Безпечного неба!
Фейсбук-поема
Ти читав новини?
Реальність досі не вкладається в голові.
Ми досі плачемо від свіжих новин. Плачемо всередині. Сльози не течуть.
Кажуть, під час бомбардувань Бєлграду ніхто не ховався, бо знали, що житлові квартали бомбити не будуть.
Ми знаємо, що наші квартали будуть бомбити, але не ховаємось, бо вже не страшно. Після пів року війни.
Пляж, море, пісок. Люблю цей спогад. Він про останні мирні дні. Я поклала його у свою тривожну валізку, і він проїхав зі мною пів Європи.
На моєму підвіконні вкотре зацвіли помідори. Ростуть і не здаються. Мої «сади перемоги».
На досить великому проміжку часу шанс виживання кожного з нас наближається до нуля.
Я можу померти будь-коли, але я хочу хочу жити кожну живу хвилину.
Після бомбардування я заїдаю свій стрес шоколадкою і йду далі.
Що успішніше ЗСУ наступатимуть, то більшатиме загроза ядерного удару.
Буде вибух, то буде, що ми зробимо? Але багато чого таки зробимо. Ми навчилися жити нормальним життям у ненормальних умовах.
* * *
«Мамо, а цього року зима буде? А якщо Санта Клаус попаде під бомби?» – питає дівчинка маму.
Жити нормальним життям у ненормальних умовах не так уже й тяжко.
Це просто означає не мати власних планів на майбутнє. Це означає завжди мати план А і план Б. Це означає боятися плану А, і ще більше боятися плану Б.
Це означає радіти світлу сонця і співу птахів. Відчувати постійну вину перед тими, хто зараз там. Напиватися, але не часто. Ходити в гості, але не надовго. Із заплющеними очима вміти швидко відключати сирену на телефоні вночі. Гуглити ціни на металеві пічки та дрова в інтернеті, але так і не купувати: бо куди її поставиш тут, пічку, в квартирі багатоповерхового будинку?
На вигляд ми цілком нормальні.
Ми.
Ми живемо в теперішньому, як на пероні вокзалу, на якому ми відстали від поїзда. Ми тут і не тут. Ми хочемо вже бути там. Але поки ми тут. Наші речі запаковані, наші губи стиснуті. Наші серця націлені.
Ми боїмося, але без страху. Зате любимо з любов’ю.
Ми п’ємо каву і чай, не як каву і чай, а як знак, що ми ще живі. Це найкращі кава і чай у світі.
Жити нормальним життям у ненормальних умовах дуже просто.
Це з усіх сил бігти, залишаючись на місці.
Це бачити привидів. Це жити з привидами. Це любити привидів. Це впізнавати одне одного серед привидів.
Можливість ядерного удару зростає.
Що робити?
Донатити на ЗСУ.
Ось я і вдома
Квартира Юри і Юлі
Юра сидить. Юля сидить, стоїть, ходить – перебирає свій одяг та інші речі.
Юля: Моя зелена сукня! Мої вузькі джинсики! Мій теплий і м’який шарф, мої картаті трусики! Маєчка з квіточкою, спальні штанці з пташечками. Моя свічка з вишневим запахом. Кусачки для нігтів, такі зручні. Футболка! Моя улюблена футболка! (Кидається, обіймає Юру) І ти! Мій коханий ти!!! Ось я і вдома. О, моя ручка! Моя дешева гелева ручка з кіоску! Моя заколка! (заколює)… Ми підемо десь сьогодні? Боже, як я люблю це місто! Я вдома! Йдемо кудись!
Юра: Йдемо!
Юля: Куди? Розкажи, куди ти мене поведеш сьогодні?
Юра: Ну, можна в нову кафешку біля Ветеринарки. Ти там іще не була. Її відкрили біженці з Харкова. Там кльово, і весь час туса.
Юля: Йдемо! Йдемо в нову кафешку! А що це за місце?
Юра: Там раніше була «Фішка». Вона закрилася навесні, і вже так і не відкрилася.
Юля: Чорт. Це сумно. Ти знаєш, кого я дуже хотіла побачити, коли повернуся? Толіка, того бармена з «Фішки». Я уявляла, як прийду, сяду за барну стійку, і тут Толік почне розповідати, як його кинула чергова баришня… І тоді я відчую, що я вдома!
Юра: А ти ще не відчуваєш, що ти вдома?
Юля: Ну…
Юра: Толіка більше немає. Вбило міною під Херсоном.
Юля: …Я така дура… Я думала, що коли повернуся, то все буде по-старому. Як ніби війни вже нема. Давай будемо сьогодні вдома.
Юра: Давай.
Юля: (сідає біля Юри) Ну що, розказуй. Як ти тут був без мене.
Юра: Я навчився пекти пиріг із маком.
Юля: Чудово! Що ще? (виймає електронну цигарку, пускає дим)
Юра: Ти палиш?
Юля: Я? Ну, це не сигарета. Це електронка.
Юра: Ти мені про це нічого не казала.
Юля: Ну, це я так. Балуюсь. Нічого серйозного.
Юра: Ну… Цікаво… Що там у тебе ще «нічого серйозного». Про що ти мені не сказала.
Юля: Та перестань. Це тупо від нервів.
Юра: В тебе якась дивна стрижка.
Юля: А ще я почала співати.
Юра: Ого. І навіть не похвалилася.
Юля: Я боялася. А раптом я погано співаю? Я співала, тільки коли була сама. Теж… Від нервів.
Юра: То при мені не будеш?
Юля: Не знаю. ...Про що ти зараз думаєш? Тільки чесно.
Юра: Про серіали.
Юля: В сенсі?
Юра: Ти пропустила купу серіалів.
Юля: І що?
Юра: І я сижу й думаю – як краще. Будеш їх усі передивлятися, чи переказати їх коротко?
Юля: А нащо?
Юра: А про що ми тоді будемо говорити?
Юля: Ти…. Бля. Ладно. (Усміхається) Я, мабуть, справді відвикла трохи від твоїх жартів. Ну добре. Зараховано… Це ж був жарт?
Юра: Жарти не можна пояснювати.
Юля: А ти… Таки трохи змінився. Тільки не можу зрозуміти, як. Може, ти теж курити почав?
Юра: Ні. Ти що.
Юля: Співати?
Юра: Ну, я і раніше співав. Коли трохи вип’ю.
Юля: Ну та, ну та. Тоді що?
Юра: Я… Не знаю. Збоку, мабуть, видніше.
Юля: Тоді що ж із тобою не так? А? (дивиться впритул на Юру)
Юра: Я почав хропіти.
Юля: Тю. Ти завжди хропів.
Юра: Та ну. Ніколи я не хропів!
Юля: Юра. Скажи чесно. Ти мені не радий?
Юра: Перестань, Юль. В країні війна. Це якось… давить. Але я радий. Дуже радий.
Юля: Так радий, що я аж чую цей скрегіт.
Юра: Який скрегіт?
Юля: Твоїх зубів. Від радості.
Юра: Ти ж могла мене нормально попередити. Ти ж могла зі мною хоча би порадитись. А то якось так – хоп, і ти вже тут.
Юля: Бачу, що не радий.
Юра: Я радий! Я радий як мішок картоплі в базарний день! Як нова копійка в дірявому гаманці!
Юля: Це як розуміти?
Юра: Буквально! Ну, але просто… Це ж мало бути наше спільне рішення! А тут бац – від тебе повідомлення – завтра буду, зустрічай на вокзалі…
Юля: Не такої реакції я чекала від коханої людини, коли їхала сюди. Після десятьох місяців розлуки.
Юра: «Одна дівчинка сиділа вдома одна. Почала прибирати в кімнаті. А тут радіо саме ввімкнулося й каже – Дівчинко-дівчинко, чорний гроб на коліщатках шукає твоє місто. Дівчинка далі прибирає в кімнаті. Радіо знову каже – Дівчинко-дівчинко, гроб на коліщатках їздить по місту і шукає твій дім. Дівчинка далі прибирає. Радіо знову –Дівчинко-дівчинко, гроб на коліщатках шукає твою квартиру. Дівчина прибирає. Радіо знову –Дівчинко-дівчинко, гроб на коліщатках вже в тебе за спиною. Дівчинка почала втікати, але гроб її вбив, підвісив до стелі і поставив внизу тазик, щоб кров у нього стікала».
Юля: Що це?
Юра: Це дитяча страшилка. Страшна?
Юля: Страшна. І що?
Юра: А то. Це тепер історія про нас. Тільки замість гроба на коліщатках – іранський дрон-камікадзе. І ти тепер тут, як та дівчинка.
Юля: А ще про Жовтий тюльпан. Я дуже боялася історію про Жовтий тюльпан.
Юра: «Дівчинко-дівчинко, не купуй костюм Жовтого тюльпана»...
Юля: А Жовтий тюльпан це тоді що?
Юра: Не знаю. Можливий ядерний вибух. …Юль. Тут іде війна. Поки ти була там, у безпеці, мені було спокійно. А тепер…
Юля: Що тепер?
Юра: Я не знаю… В тому то й справа, шо я не знаю, як тепер.
Юля: То ти радий, що я приїхала, чи ні? Скажи прямо. Так чи ні?
Юра: Ти так нічого і не поняла.
Юля: Я все поняла. Хто вона?
Юра: Хто?
Юля: Це ти мені скажи. Та, через яку ти зараз сидиш і дивишся на мене, як видоїний баран. Я, дура, їхала в тих поїздах, думала, боже, як це буде добре…. Тебе обійняти, просто відчути твоє тепло. Твоя долоня в мене на щоці. Як ти колись робив.
Юра тягнеться рукою до щоки Юлі.
Юля: Не смій. Просто скажи правду.
Юра: Просто я змінився. Я почав хропіти. І ще…
Юля: Ну-ну. Що ще? Я знаю твої очі, коли ти щось приховуєш. Хто це? Сусідка? Співробітниця? Чувіха з бару? Мені вже їхати назад?
Юра: Юль. Я тебе люблю.
Юля: Добре. Але я не розумію одну річ – скільки б ще ти міг отак жити без мене? Ще пів року, рік? Два, три, чотири?
Юра: Рівно стільки, скільки...
Раптом знадвору лунає далекий, але гучний гуркіт.
Юля: Що це? Це вибух.
Юра: Та ніби ні. Сирени не було. Це грім.
Юля: Який грім. Зараз зима.
Юра: Ну і що?
Юля: Взимку грому немає.
Юра: Чому?
Юля: Не знаю. Немає, і все.
Юра: Зараз глобальне потепління. Тепер буває і взимку.
Юля: Мені страшно, Юр.
Юра: Все добре, Юль.
Раптом усе зникає в темряві – вимкнулась електрика.
Юра запалює свічку, підсвічуючи собі телефоном.
Юля: Ну от. А ти казав, грім. Мені страшно, Юр.
Юра: Все добре, Юль.
Юля: Я читала, що радари не ловлять тих іранських дронів. А раптом він зараз уже тут десь, над нами? А ніхто й не знає.
Юра: Його почують – він деренчить, як мопед.
Юля: А якшо москалі поставлять глушник – як на мопед?
Юра: Раніше не ставили.
Юля: А тепер поставлять.
Юра: Ну та. Поставлять спеціально, щоб підірвати наш дім.
Юля: Вони ж підривають житлові будинки. Спеціально. Хіба тепер це не може бути наш?
Юра: Не може.
Юля: Чому?
Юра: Тому.
Юля: Там, в Європі, я постійно чула всі ті звуки. Гул ворожого літака. Диркотіння вертольота, який наближається… Дзижчання дрону. Вдень у небі я бачила маленькі хмарки підбитих ракет. Вночі на горизонті горіли відблиски підірваних аеродромів. На вулицях я бачила руїни підірваних будинків. Чула запах диму. Скільки б я себе не переконувала, що це просто на залізниці вантажать поїзди, що це просто грім, просто дим, просто хмарки, просто вогні фабрики, просто ремонт… Я ні секунди не жила там без тривоги. Без страху за тебе. Як ти тут. Як ти тут, Юр?
Юра: Я не знаю, що нам робити. Який біль легший? Яка любов важча?
Юля: Обійми мене.
Вони обіймаються.
Юля: Поклади долоню мені на щоку.
Юра: Юль…
Юля: Ну.
Юра: Мені треба щось сказати.
Юля: Краще мовчи. Ти можеш трохи помовчати? Дай мені нарешті відчути тишу нашого дому. Я так стомилася.
Юра: Юль. Я… перевертень.
Юля: …(зривається) Мудак! Який же ж ти мудак! Нащо я повернулася? Щоб слухати, як ти чешеш мені якусь люту хуйню? Ти перевертень? Ти, блядь, перевертень? Я була впевнена, що в тебе коханка, що ви з нею трахались тут, на моєму ліжку, поки мене не було, і тому в тебе такі перелякані очі. Але перевертень? Перевертень, блядь?
Юра: Я сиренний перевертень.
Юля: Шо, блядь?
Юра: Сиренний. Коли я чую звуки сирени, зі мною шось робиться. Мене починає викручувати. А потім… Потім я перетворююсь на…
Юля: На кого, блядь? На сірого вовчика?
Юра: На дрон.
Юля: Що!?
Юра: На маленький дрон. У мене з’являються пропелери і я… Я вилітаю в вікно. Лечу над містом. Воно порожнє, воно велике і тихе. Я зависаю над ним у небі, як ніби лежу в якомусь м’якому гамаку. Жодних думок. Просто я дрон, маленький дрон у небі. Десь там, на горизонті, я знаю, є ти. Я дивлюсь у той бік. Тихо дзижчу пропелерами. А потім… Потім мене виносить назад, затягує у вікно, я кручуся, як дзиґа, а тоді бачу, що я лежу на підлозі в себе вдома. Телефон сигналить відбій тривоги. І голова крутиться. Дуже.
Юля: Я так і знала. Я відчувала. Що в тебе тут щось не так. Але таке…
Юра: Ніяких коханок, Юль. Просто, я став перевертнем.
Юля: Я не знаю, що гірше.
Юра: Я змінився, Юль. Вибач мені. Я нічого не можу зробити.
Юля: Ти до лікаря ходив?
Юра: Ти зараз сама побачиш. У новинах писали, що росіяни знову випустили по нас ракети. Сорок ракет. Скоро вони долетять.
Юля: Ти ходив до лікаря чи ні?
Юра: Вони скоро долетять, Юль. Ти сама побачиш.
Юля: Я не хочу нічого бачити! Я хочу нарешті повернутися до тебе!
Юра: Сорок ракет – якісь із них точно долетять. Вони вже близько. Вони вже…
Чути сигнал повітряної тривоги – він повільно обертається в кімнаті, як наче невидимий шуруп, що проникає в голову.
Раптом Юра починає викручуватися всім тілом услід за «шурупом». Швидше й швидше. Його корчить на всіх боки. Він падає на землю і перетворюється на маленький дрон. Вмикаються пропелери. Дрон підіймається і помалу летить до вікна.
Юля заціпеніло дивиться.
Дрон прямує до відчиненої кватирки. Вже майже вилітає назовні.
Юля: Юра! Стій! Стій, блядь! Я тут! Я тут!
Дрон нерішуче зупиняється.
Юля: Назад! На землю! До мене! Я тут!
Дрон опускається на підлогу, пропелери шалено крутяться.
Юля: Ти не дрон! Ти… Ти кіт! Ти великий чорний кіт!
Дрон мигає всіма лампочками і зникає. На його місці сидить великий чорний кіт.
Юля підходить, обережно бере кота, сідає з ним на диван. Гладить кота, кіт починає муркати і блаженно заплющує очі.
Юля: (гладить кота) Мій хороший, мій маленький. Тихо, тихо… Ти злякався, ти хотів вилетіти в вікно. Нічого, це пройде. Посидиш у мене на колінах, і все пройде… Боже, як тихо, як спокійно… Ми вдома, ми разом… Скільки разів я бачила це уві сні. Мені снилося, що я вдома, сиджу на дивані, в руках тримаю великого чорного кота. Я ще думала – чому тут кіт? А де Юра? А він і є Юра. Все сходиться. Все добре. Тільки що ж було там далі, в тому сні? Чим усе закінчилось? Я не пам’ятаю… Треба згадати… Поки Юра спить. Поки я сплю. Треба згадати…
Юля: Маленьке зимове сонце,
Наче мішень на беззахисному небі.
Великий чорний кіт, скажи мені – чи я сплю, чи я тут?
Слова стали лише звуком в телефоні, кохання стало лише сном.
Чорний гроб на коліщатках їздить вулицями мого міста,
Як важко жити без мрій.
Маленьке зимове сонце – як швидко ти летиш по небу,
І як легко націлити на тебе велике чорне дуло.
Юра: Дим, дим, дим,
Сірий дим над диким полем.
Я злітаю над темними будинками, я зазираю у сліпі вікна – коли закінчиться ця війна?
Чорний гроб на коліщатках їздить вулицями мого міста,
Я не можу зігріти кохану теплом свого тіла,
Я втомився забувати про свій біль.
Сорок ракет летять в ряд,
Сорок сходинок у темний підвал.
Сусіди
Темна квартира. Немає електрики.
Дівчина: Киць-киць-киць! Пірате! Ти де? Чорт. Повна темрява. Я й не знала, шо така темрява буває. Киць-киць-киць! Коли нема світла ні в квартирі, ні на вулиці. Життя мене до такого не готувало… Хто його знає, може, я вже давно вийшла з вікна п’ятого поверху і йду по темному твердому повітрю… Нічого не видно ж. А я взагалі є? Я взагалі йду? Пірате! Чорт! Шо тут таке? А, це ти, Піратику! Прийшов до мене, розумничок. Ось тобі твої улюблені рибні чипси… А де вони? Нічого не бачу. Добре, Пірате, будеш поки без чипсів. Які вже тут чипси, тут головне диван якось знайти. О, диван. Чудово. Ну шо, Піратику, посидимо. Давай, включай свій моторчик. Отак, мурррр, муррр. Що б я робила без твоїх муркотінь. З розуму вже давно б зійшла. Що ти кажеш? Чому я досі не купила свічок? А ти не маєш простіших питань? Запитай, чи є життя на Марсі – я тобі розкажу. А про свічки, будь ласка, не питай… Я не знаю.
Лунає стукіт у двері, перебільшено голосно, бо в повній темряві.
Дівчина: Чорт. Це, мабуть, знову сусіди. Як тільки зникне електрика, весь час приходять, свічки просять… Я їм скільки разів казала – в мене нема. А вони далі. І ніхто ніяк не купить – ні я, ні вони. Отак і живемо.
Стукіт лунає знову.
Дівчина: Йду! Секунду!
Двері відчиняються. Нічого не видно.
Солдат: Є хтось? Тут було відкрито.
Дівчина: Ой. Ви хто? Пірате, ти куди! Куди, я сказала! Закрийте двері, кіт утече!
Солдат: Закрив.
Дівчина: Ой. Ви хто?
Солдат: Я… Тут така справа… Я, можна сказати, в гості, але не знаю, до кого. …Ви пойміть мене правильно. Я перепрошую, але так зразу не поясниш.
Дівчина мовчить, але в темряві відчувається її переляк.
Солдат: Я… Я контужений. З фронту. Я в лікарні зараз. У мене контузія. І амнезія. Я пам’ять утратив. Нічого не пам’ятаю. Ні хто я, ні звідки я. Мене в полі такого знайшли. Вже пару місяців по лікарнях микаюсь.
Дівчина: І…?
Солдат: Чого я прийшов? Я в магазин ходив. Мужики в лікарні, ті, шо лежачі, попросили мене сходити в магазин, бо я ходячий. Пам’яті нема, але ходжу нормально. І от, їду я з магазину, а тут світло зникло. По всій вулиці. Повна темнота. Ну, я став, цигарку закурив, щоб освоїтись. Щоб поняти, куди дальше йти.
Дівчина: І…?
Солдат: І стою, курю. А тут відчуваю – запах…
Дівчина: Запах?
Солдат: Запах. Такий чи то з під’їзду, чи то з підвалу. Такий специфічний запах ацетону, мокроти і помідорів. Розумієте?
Дівчина: Розумію.
Солдат: Я стою нюхаю і думаю – а чого помідорів? Зима ж на вулиці.
Дівчина: Там на балконі, на першому поверсі, помідори в вазонах вирощують.
Солдат: Ага! От воно що. А я то думав. Стою, нюхаю і думаю – а запах же знайомий! Ви розумієте? Я нічого взагалі не пам’ятаю, ні імені, ні звання, ні звідки я! А тут запах! Знайомий! Я його згадав, розумієте!
Дівчина: І…?
Солдат: Ну і я зайшов у під’їзд. На запах. Думаю, може ще щось в пам’ять прийде. А темно всюди, я так іду більше на автопілоті. Куда – сам не знаю. Завернув кудась, по сходах піднявся, іду, іду, машинально так. А потім бац – зупинився. Всьо. Автопілот мене кудась доставив. Я мацаю – а тут двері. Ваші двері. Я і постукав.
Дівчина: Мда… Ясно.
Солдат: Темно тут у вас.
Дівчина: Я не дуже розумію, що вам від мене треба.
Солдат: Та нічого. Я просто подумав. А може – ви мене впізнаєте?
Дівчина: Ну… Це треба глянути.
Солдат: Ну, гляньте.
Дівчина: Ну, я би глянула. Але ж… Темно.
Солдат: А, ну та! Чекайте, в мене ж сірники є.
Солдат виймає сірники, запалює.
Дівчина дивиться на лице Солдата. Сірник гасне.
Солдат: Ну що?
Дівчина: А ви завжди з бородою ходили?
Солдат: Не знаю. Не пам’ятаю.
Дівчина: Ну, і я не знаю. Здається, я вас уперше бачу.
Солдат: Сірник, мабуть, погано світить. А у вас свічок немає?
Дівчина: Немає.
Солдат: О, а чого ж не купили?
Дівчина: Бо не купила. У вас усе?
Солдат: Ну… Шо ж. Раз не пригадуєте. Тоді, мабуть, піду.
Дівчина: Ідіть.
Солдат: А… А ацетон тоді звідки?
Дівчина: Шо?
Солдат: Запах помідорів і ацетону. Звідки ацетон?
Дівчина: А, то з третьої квартири постійно воняє. Там самогон варять.
Солдат: Ага. Ну, понятно тепер. (смикає двері) Тут… захлопнулось. Не можу відкрити.
Дівчина відчиняє замок, відкриває двері.
Дівчина: Прошу.
Солдат: А… У вас є консервна банка порожня?
Дівчина: Що?
Солдат: Якшо є, я можу свічку зробити. Я швидко зроблю, я вмію. З картону і консервної банки – дуже проста штука, а горить довго і гріє.
Дівчина: Мені не треба свічки.
Солдат: Ну, це для мене. Шоб ви на мене подивились, нормально. При свічці. Не при сірнику. Може, тоді краще роздивитесь і згадаєте?
Дівчина: Ну…
Солдат: Найгірше, що я себе чужим відчуваю. Я ніби воював. Ніби був ранений. Але для кого я воював? Хто мене вдома чекав? До всіх в лікарні родичі приходять, друзі. А я… як собака. В стороні від усіх сиджу. Чужий. А це дуже важко. Бути чужим. Серед своїх. Особливо, якшо воював, а тепер толком і не знаєш – для кого? Я дуже хочу знати – для кого. Для кого я в тому полі лежав, де мене з-під землі викопали. Для кого мене пацани на собі несли, під обстріл попали, а винесли. Ви розумієте?
Дівчина: Ну… добре. Проходьте. Там попереду – кухня. Можемо сісти. Але сірник запаліть, бо я сама не бачу, куди йти.
Солдат запалює сірник. Проходять на кухню. Солдат запалює ще один.
Дівчина: Зараз я вам банку консервну дам. В мене багато є. З-під котячого корму, підійде?
Солдат: Та хоч із-під собачого! Головне жестянка. І картон ще треба, такий гофрований, знаєте?
Дівчина: Знаю. В мене якраз ящик був. З-під котячих консервів.
Солдат: Та хоч із-під слонячих! Давайте! І ще олію.
Дівчина: Є кунжутна, підійде?
Солдат: Та хоч бананова! Давайте.
Солдат починає робити свічку. Черговий сірник гасне.
Дівчина: Дайте сірники, я вам посвічу.
Солдат: Та не треба. В мене пальці знають, що робити. Я так думаю, я тих свічок багато вже зробив. Можу навіть в темноті, не дивлячись. В окопах, мабуть, наловчився. А ви одна живете?
Дівчина: Ні.
Солдат: А з ким?
Дівчина: Не важливо. З котом.
Солдат: Ну, з котом, так з котом. Готово!
Запалює саморобну свічку.
Солдат: Ну от. Є світло.
Дівчина сідає навпроти нього. Дивиться.
Солдат: Ну шо?
Дівчина: Ну… Ви мене вибачте. Не хочу вас засмучувати…
Солдат: Не впізнаєте?
Дівчина: Ні.
Солдат: Чекайте! А так? (починає пригладжувати волосся) Ні? А якшо так? (повертається то одним боком, то іншим). А так?
Дівчина: Вибачте…
Солдат: Ну, що ж… Значить, не туди я зайшов.
Дівчина: Ну, ви тепер маєте якийсь слід – запах ацетону і помідорів. Може ще десь знайдете.
Солдат: Да… Хороший слід… Буду по дворах бігати, винюхувати. Як котяра.
Дівчина: А раптом. Ви, головне, вірте. І знайдете.
Солдат: От як із цим жити? Хто я? Мужики з лікарні мені таке експрес-лікування роблять – підкрадаються ззаду і кричать несподівано – Юра! Петро! Антон! Типу, а раптом я почую ім’я і згадаю.
Дівчина: І як?
Солдат: Та вони так страшно кричать, що я кожного разу думаю, що згадав. Від страху. Вже думав, що я і Юра, і Петро, і Антон… І Григорій, і Теодозій, і Юліан.
Дівчина сміється.
Солдат: І вони сміються. А я не сплю по ночах. За кого я воював? Хто я?
Дівчина: Ви… герой.
Солдат: Ну… назвати мене можна по-всякому.
Дівчина: Як вас звати – ми не знаєм. Але те, що ви герой – це точно. Після всього, що ви пережили… Ви не чужий! Ви свій, ви наш! Ви для всіх нас найкращий свій. Ви себе, може, не пам’ятаєте. Але ми вас точно будемо пам’ятати.
Солдат: А ти? Ти будеш мене пам’ятати?
Дівчина: Так.
Солдат: Отакого странного мужика, в воєнній формі, з бородою, в не дуже чистій формі.
Дівчина: Так. Я буду.
Солдат: Ну добре. Мені це приємно. А як би ти мене назвала?
Дівчина: Що?
Солдат: Ну, яке би мені ім’я підібрала? Як думаєш – яке ім’я мені підходить?
Дівчина: Ну… Важко сказати. Петро. Так, я би вас назвала Петром.
Солдат: А чому Петро?
Дівчина: Бо воно таке… Велике. Міцне. Надійне.
Солдат: Петро… Ну що ж. Як не згадаю себе, то візьму ім’я Петро. І буду жити по-новому.
Дівчина: Саме так і зробіть. Правда. У вас іще все життя попереду.
Солдат: А ти… Ти до мене в гості не зайдеш? В лікарню.
Дівчина: Ну… Ну чому ж. Можна. Я зайду. І подруг візьму. Будемо до вас ходити. Ви книжки читаєте?
Солдат: Я не пам’ятаю. Може, і читаю. То запиши собі – п’ята лікарня. Нейрохірургічне відділення. Сьома палата. …Петро.
Дівчина: (записує в телефоні) Є. Записала. Я прийду.
Раптом спалахує електричне світло. Дівчина і солдат мружаться.
Солдат у поношеній формі виглядає справді чужим у цій затишній квартирі.
Солдат: Ну от. Просвітліло. Загашу свічку. Але ти не викидай – вона ще буде довго світити. Будеш засвічувати і Петра згадувати. Ну що. Піду я.
Гасить свічку. Спалений картонний ґніт дуже димить.
Солдат: (встає з-за столу, випростовується) А якщо так? При повному світлі? Не пригадуєте мене?
Дівчина: (кашляє) Дим… Чорт. В очі попав. Ні. Не пригадую.
Солдат: Ну що ж… Дякую за гостину. За вечір. Я вас теж не забуду. Буду пам’ятати.
Дівчина: (виходить в коридор) Так. Була дуже рада познайомитись. До побачення.
Солдат: (потискає їй руку) До побачення. А вас… як звати?
Дівчина: Мене? …Оксана.
Солдат: Ну, привіт Оксані від Петра. Жду в гості. Пішов я.
Солдат іде. Дівчина замикає двері. Проходить в кімнату. Сідає на диван. Їй на коліна заскакує кіт.
Дівчина: Піратик. Ти ж мій хороший… Прийшов до мене помуркати… А ти теж його впізнав? Не даремно ти так утік. Це ж він тобі колись по голові копнув, око вибив. Коли ти кошенятком був. Це через нього ти тепер напівсліпенький… Але я тебе тоді знайшла і підібрала. Петро… Дядя Вася з третьої квартири… Алкаш ще той був. Це ж треба, як він дорогу до мене згадав. Всю пам’ять відшибло, а згадав. Як він, мудло п’яне, по ночах до мене совався, бо знав, що я сама живу. Гримав у двері, кричав. Боже, ще досі страшно згадати. Це ж треба… А тепер отак в гостях у мене сидів, чемно, порядно. Свічку зробив. Хто би тільки міг подумати… То борода його так змінила. Добре, що я сказала, що мене Оксана звати. А то би ще правда все згадав…
Дзвінок у двері. Кіт зістрибує з колін Дівчини і втікає.
Дівчина помалу йде до дверей, відчиняє. Там стоїть Солдат.
Солдат: Слухай. Ти ж мене впізнала, да? Коли світло включили. Ти так на мене глянула… Скажи, дуже прошу, впізнала, да?
Дівчина: Я… Ні. Ні, я просто… Дим в очі зайшов. Я би сказала. Ви шо… Я ж розумію.
Солдат: Ну добре… Я зрозумів. Слухайте, Оксана. А можна… А можна я тепер буду заради вас жити?
Дівчина: Це як?
Солдат: Ну, я буду знати, для кого я воював, для кого я був ранений. Для кого далі буду жити. Для вас. Для Оксани.
Дівчина: Ну… Добре.
Солдат киває їй і повертається йти.
Дівчина: Чекайте. Ви знаєте, хто ви? Ви герой. Просто пам’ятайте це. І живіть новим життям. Воно у вас буде хороше.
Солдат: Спасибі, Оксано. Спасибі. Я буду.
Солдат іде.
Дівчина проходить на кухню. Вимикає світло. Бере залишені сірники, запалює саморобну свічку. Сидить, дивиться на вогонь.
-------------------
Юра:
Як ми будемо згадувати ці дні? Хто його знає, що залишиться потім у пам’яті. Димові стовпи в небі чи вечори при свічках? Ми жартуємо, розмовляємо про погоду, п’ємо пиво і вино, вітаємо іменинників, робимо роботу, виносимо сміття, вітаємося із сусідами. Живемо нормальним життям у ненормальних умовах. Сидимо вдома, закутані в ковдри. Ловимо електрику, щоб зарядити телефони. Ловимо газ, щоб заварити каву. Ловимо гарячу воду, щоб помитися. Ловимо новини, щоб знати, скільки ще залишилося до перемоги. Ловимо погляди одне одного, щоб знати, що ми є.
Чи нам вдається? Зрозуміємо вже потім, коли будемо згадувати ці дні. Будемо згадувати тих, із ким були, і тих, кого втратили. Я вже боюся цих спогадів. А поки їх іще немає – ми просто живемо.
Чи це видовжені у безкінечність секунди перед можливим ядерним вибухом? Чи це твоє нормальне життя, яке тобі судилося прожити? Хто його знає. Зрозуміємо потім, коли доживемо. Якщо виживемо.
Весілля, оргія і похорон
Темрява. Вмикається світло. Підвал, посередині стоїть Юра, роззирається. Під стіною стоять два крісла-фотелі.
Юра: Юль, заходь. Ти де?
Заходить Юля. Вона відразу сідає на одне з крісел, закидує ногу на ногу. Юра вмикає гірлянди, запалює свічки, які стоять на полицях.
Юля: Я вже тут почуваюся як удома. Не знаю, добре це чи погано… Ми точно все взяли? Не будемо нагору бігати? Перевір уже, щоб ми були спокійні.
Юра: Та ніби все. (Починає виймати речі з сумки на столик між кріслами) Шампанське є, вино є, коньяк є. Бокали є.
Юра сідає на своє крісло. Розкорковує шампанське. Розливає.
Юра: Ну що. Весільний банкет оголошую… Відкритим! За нас!
П’ють шампанське, дивляться одне на одного. Раптом у двері хтось несміливо стукає. На порозі з’являється Сусідка.
Сусідка: Добрий… вечір.
Юра: Добрий…
Юля: Вам кого?
Сусідка: Мені… Ну… Тут же, тойво… Оргія?
Юра: Шо? Де?
Юля: Що ви сказали?
Сусідка: Ну… Оргія.
Юля: Та-ак…
Сусідка: (роззирається) О, бачу тут уже все готово. Ви молодці, гірлянди принесли, свічки!
Юля: Це ми для себе! Це приватна вечірка.
Сусідка: Ну я розумію, що приватна. А яка ж іще.
Юля: Юра, скажи шось…
Юра: Я перепрошую… Це місце вже зайняте. Там далі ще є приміщення, можете туди піти.
Сусідка: Слухайте. Ну що значить зайняте. Ви розумієте, що таке оргія? Це коли всі разом, а не по окремих приміщеннях.
Юля: Яка оргія? Ви про що?
Сусідка: Ну як. Внизу висить оголошення – на таку-то годину в підвалі буде оргія. І стрілочка сюди показує. Ви хіба не на оргію прийшли?
Юра: Ми ні.
Сусідка: А шо ж тут у вас? Свічки, шампанське…
Юра: У нас… Весілля.
Сусідка: Опа! Оце паварот!
Юля: Не важливо, шо у нас. Це місце вже зайняте, йдіть далі.
Сусідка: Та чого ж… Весілля від оргії недалеко…
Юля: Я вас попрошу… Шановна…
Сусідка: Можеш називати мене Кицюня.
Юля: Юра, зроби шось.
На порозі з’являється Сусід.
Сусід: О, бачу, народ уже прибуває. Салют! Радий бачити справжніх романтиків! Малувато нас, але нічого. Зато які люди!
Сусідка: Салют! Ви на оргію?
Сусід: Ну да. Я правильно попав?
Сусідка: Так.
Юля: Ні.
Сусід: Не поняв.
Юра: Тут уже зайнято – ідіть собі далі. Тут оргії не буде.
Сусід: А що буде?
Сусідка: У них тут весілля.
Сусід: О! Ну це теж інтересно!
Юля: Це приватна подія!
Сусідка: Ну, якшо приватна, то чого ви сюди прийшли, в підвал?
Юля: Чого-чого. Бо нагорі холодно. І тут наше місце, ми сюди часто ходимо.
Сусідка: Ага. В себе вдома вам уже нецікаво, та? Приїлося?
Юля: Все нам цікаво.
Сусідка: Та добре-добре, я розумію!
Юра: Шановні. Можна все-таки вас попросити піти в інше приміщення?
Сусід: Та без проблем! Оргія діло добровольне. Тільки ж ви самі потім жаліти будете.
Юля: Не будем.
Сусід: Ну, салют! Якщо що, ми там.
Юра: До побачення.
Сусід і Сусідка виходять. Юля і Юра стомлено сідають у крісла.
Юля: Може, ходімо нагору?
Юра: Так холодно ж…
Юля: Божечки, як я вже втомилась…
Юра: Ну хто ж знав, що вони прийдуть. Ніколи ніхто не ходить. А тут – оргія…
Юля: А ти, може, хочеш до них?
Юра: Що?
Юля: Ти так мрійливо сказав – «ор-гія!» З придихом.
Юра: Яким придихом! Ну ти можеш без цих своїх штук!
Юля: Добре. Проїхали.
Юра: Ну хочеш, підемо нагору. Тільки давай ще трохи тут посидимо, Тут пічка якраз розігрілась. А шампанське на холоді якось не дуже. Від нього ще більше морозить.
Цокаються. Випивають шампанського.
Юля: Ти не уявляєш, як я про цей момент мріяла…
Юра: Але у мріях, мабуть, по-іншому виглядало…
Юля: Та яка вже різниця…
Юра: Зате згадувати будемо…
Юля: Це точно. Я тебе люблю.
Юра: Я тебе теж. Люблю.
Дивляться одне одного. У двері знову стукіт. Там Сусідка і Сусід.
Сусідка: Народ. Ми дуже сорі. Ми не хочемо заважати. Але…
Сусід: Там холодно, як в жопі.
Юра: А хіба в жопі холодно?
Сусідка: Ми замерзли. Можна ми до вас. Погрітися.
Юля: А що ви вкладаєте у слово «погрітися»?
Сусід: Та просто посидимо тут, біля пічки.
Юра: Та добре. Заходьте.
Сусід і Сусідка присовують до столу якісь ящики, сідають.
Юра: (приречено) Будете?
Сусідка, Сусід: Будемо!
Юра розливає усім залишки шампанського.
Сусід: Ну, за вас! Добре діло надумали! Весілля це теж класно! Ну, за нову сім’ю!
Юра: Дякуємо. Ну, ми, мабуть, уже підемо…
Сусід: Куда це ви? (дивиться на годинник)
Уже всьо. Вже пізно.
Юля: Що значить пізно?
Сусідка: Ну як. Ви що, новин не читали?
Юля: Так зв’язку ж нема.
Сусідка: То тут нема. А нагорі ловить.
Юра: А що там?
Сусідка: (дивиться на Трубу)
Опа… І як то сказати…
Сусід: З секунди на секунду буде можливий ядерний удар по нашому місту. Можливо, вже й був.
Юля: Це як?
Сусідка: Ну отак. Інфа офіційна.
Юра: Ви це якось так спокійно говорите.
Сусідка: Дорогий мій. За рік можна звикнути до всього. Навіть до думки про ядерний удар. За цей рік я стала іншою людиною. Я ні про що не шкодую.
Юля: То це ви на оргію з нагоди апокаліпсису прийшли?
Сусід: Ну та. Я думаю, це найкращий спосіб зустріти вічність.
Сусідка: Йшли на апокаліптичну оргію, а потрапили на апокаліптичне весілля.
Сусід: Ну, в цьому теж щось є, таке символічне.
Сусідка: Так що, сидимо тут і насолоджуємося останніми митями. Поділитесь коньяком?
Юра: Та поділимось. Раз таке діло...
Сусід: А розкажіть про своє весілля? Як то ви так наважились?
Юля: Ми не наважились. Ми вже давно.
Юра: Ми вже одружені. За день до 24 лютого одружились. Але… Не встигли відсвяткувати. Відклали на вихідні, але почалась війна. А потім… Юля виїхала за кордон.
Сусідка: (до Юлі) А потім ви повернулись, щоб бути разом із чоловіком? Як романтично?
Юля: Нічого романтичного. Просто він мій чоловік.
Юра: Ну, ми пожили трохи разом уже. Але не було відчуття, що ми справді одружені… Не зафіксували якось… От і вирішили, що треба відсвяткувати нормально, хоча б зараз.
Сусідка: Розумію. Ну, ви щасливчики!
Юра: Чому?
Сусідка: Бо ви встигли! В останній момент! Ще й маєте гостей!
Юля: Нам і самим було добре.
Сусід: Ми підемо. Погріємось і підемо.
Юра: Та вже сидіть. Раз таке діло.
Сусід: Ну спасибі! А може, ще на оргію сподобимось? Якщо встигнемо?
Юра: Та ні. Не думаю.
Сусідка: А тут думати не треба. Тут треба відчувати.
Юра: Не відчуваю.
Сусідка: Холодні ви. Замерзли зовсім.
Юля: Звідки ви взялися, такі гарячі?
Сусідка: Я з цього дому, все життя тут жила. Развєдьонка, в кіоску туалетний папір продаю. І шо ви думаєте? Як усі баби з дітьми в Європу повиїжджали, я тут на районі каралєва стала. Я стільки мужиків, як за цей рік, в житті не мала. Я себе нарешті нормальною жінкою відчула. Що мені тепер цей ядерний удар? Я вже таке життя прожила, що ого-го.
Юля: (до Труби) А ви? Теж, мабуть, жінка поїхала з дитиною, а ви тут собі безкінечну відпустку влаштували?
Сусід: Ні, я холостяк. Усе життя викладачем в університеті працював. Прикладна математика. Робота-дім-книжки, робота-дім-книжки. Я сміття виносив, а тут бачу – оголошення про оргію. Я сміття викинув, повернувся додому, взяв книжку. А мені чогось не читається… Про можливий ядерний удар думаю. Сиджу, різні варіанти проходження вибухової хвилі прораховую. Прораховую, прораховую, прораховую… Ну, я плюнув і сюди прийшов. Голову прочистити.
Юра: Зрозуміло. Прочистити голову. Питань нема.
Сусідка: Зате в мене є. А чо ви так по різних кріслах сидите?
Юля: Ну… Не ваша справа, насправді.
Сусідка: Слухайте. Ми – це ті люди, яких ви зараз востаннє в житті бачите. Майже як родина. Можете і сказати.
Юля: Ви ще запитайте, чому дітей не маємо. Як то родина любить питати.
Сусідка: Та і так усе ясно. Між вами бар’єр, такий, що Берлінська стіна нервово курить.
Юля: Який іще бар’єр?
Сусідка: Самі не бачите? Тут усе ясно. Вторгнення, стрес, кожен у телефоні сидить, новини читає, секс пропав, потім ти поїхала геть, пожили одне без одного, кожен собі свою псіхотравму нажив, та? Кожному важко було, кожен себе жаліє. І ніхто першим не підійде. Ви коли останній раз цілувалися?
Сусід: В мене тост! Гі-ірко-! Гі-ірко!
Юля: Та помовчіть ви. Ти чуєш, Юр. Тут питання поступило, тебе теж стосується.
Юра: В мене відповіді нема.
Сусідка: Просто ви вже мертві. Війна вас уже вбила. А ви ще цього не бачите.
Юля: Що ви мелете?
Сусідка: Ти вже мертва. І ти вже мертвий. Просто прийміть це. Війна вже всіх вбила. Ви цього не бачите? Це не весілля у вас. Це похорон.
Юля: Тьху на тебе. Ану пішла звідси!
Юра: Не треба, Юлю. Ми ж просто говоримо.
Юля: Просто говоримо? Тут просто люди розкручують тебе на оргію. Ти цього ще не поняв? Чи, може, ти цього просто хочеш?
Юра: Я хочу з тобою поцілуватись.
Сусід: Оце діло. Гірко!
Сусідка: Ну що – давайте, цілуйтеся. Ну що ж ви. Ну? Чого ж ви не цілуєтесь? У вас весілля, а ви не цілуєтесь!
Юля: При вас не хочеться.
Сусідка: Просто не можете.
Юля: При вас бридко.
Сусідка: Добре. Тоді ми підемо. Ми вже зігрілись. (до Сусіда) Ну що – ти зі мною? Оргію ніхто не відміняв.
Сусід: Та давай. В такій ситуації, я би сказав, що оргія – це наш громадянський обов’язок. Холодно, не холодно… (випиває на доріжку рюмку коньяку)
Сусідка: Гірко, голуб’ята!
Сусіди виходять. Юра і Юля мовчки сидять, не дивлячись одне на одного.
Юля: А ти… Правда хотів мене поцілувати. Чи так сказав, для гарного слівця?
Юра: Правда.
Юля: Ми коли востаннє цілувалися?
Юра: Вчора.
Юля: А по-справжньому?
Юра: Я тебе недавно вночі цілував. Ти лежала на спині, завмерла і гарна, як спляча красуня. Я не стримався. І поцілував. В тебе були такі гарячі губи… Я аж злякався.
Юля: Це в середу було?
Юра: Так.
Юля: Мені в середу сон приснився.
Юра: Який?
Юля: Що я насправді нікуди не приїхала. Що я далі там, у своєму сільському будиночку. Що миші до мене в гості прийшли. А ти мені снишся.
Юра: І що миші?
Юля: Нічо. Чай із ними пила.
Юра: Я тоді собі загадав – якщо я тебе поцілую, ти прокинешся, і в нас буде, нарешті, секс, то ми в наступному році влітку в Крим поїдем. Удвох.
Юля: І що?
Юра: Та нічо. Ти навіть не прокинулась. Який там секс.
Юля: Може, просто погано поцілував?
Юра помалу встає з крісла, підходить до Юлі. Нахиляється.
Раптом щось гримить. Зникає світло. Лише свічки горять під стінами і вогник визирає з пічки. Юра і Юля злякано роззираються.
Юля: Вже? Почалось?
Хтось стукає в двері.
Юля: Закрито!
На порозі стоїть Бабуся.
Бабуся: До вас можна?
Юра: Ви… На оргію?
Бабуся: Шо? Яка оргія, прости Господи. Я погрітись хотіла. Замерзла, поки ходила.
Юра: Ну, сідайте.
Бабуся присовує до столу якийсь ящик, сідає.
Юля: Скажіть, а там зараз як, на вулиці? Удару не було?
Бабуся: Та все нормально. Там, звідки я прийшла, там усе нормально. А як на вулиці, не знаю.
Юля: Як це? А звідки ви прийшли?
Бабуся? Та я тут була, по підвалу ходила. Шукала місце, де сісти. Я, зізнаюся, хочу відсвяткувати одне діло. Все наготовила, а місця знайти не можу підходящого. Ось, тут в мене і картопля варена, і огірочки домашні, і ковбаса, і самогончик. (Витягає все з сумки і ставить на столик).
Юра: Інтересно… А шо ж ви святкувати хочете?
Бабуся: Та свій похорон.
Юра: То як, перепрошую?
Бабуся: Та отак. Я таке маю відчуття, що весни мені вже не бачити. То поки маю сили, хочу все по-людськи зробити. Шоб був у мене похорон, як у нормальних людей. А то ж потім пізно буде… Знайдуть моє тіло погнивше, кинуть в машину і в морг. Або під будинком прикопають. Я таке читала про Маріуполь – страшне, як там люди вмирали. Без похорону, без могили, без нічого. Як дикі звірі. А в мене хоч похорон вже буде. По-людськи. (Розливає самогон) Вип’єте?
Юра: Та давайте.
Випивають.
Бабуся: А ви тут що, теж щось святкуєте, я бачу?
Юля: Ми святкуємо наше весілля.
Бабуся: О, це теж добре діло. Тоді й я біля вас. Воно ж, знаєте, весілля і похорон – свята одного порядку.
Юля: А що це ви таке говорите?
Бабуся: Ну як, весілля то ж смерть двох окремих людей, шоб народилась одна нова велика людина-родина. Того і пісні сумні на весіллях співають – прощаються з ними. І барвінок, знаєте – з нього і на весілля вінки роблять, і на могили кладуть.
Юра: Ну нічого собі. Традиції…
Бабуся: Ну, так колись люди робили. Колись люди розумніші були. Вони не те, що ми. Життя знали, і смерть знали.
Юра: Ладно. Шо буде, то буде. Давайте тоді. За ваш похорон. Шоб вам там м’якіше лежалось. В землі.
Бабуся: Ой, дякую, синку. Ну і за вас, шоб вам теж м’якіше лежалось. На вашому весільному ложі, так би мовити.
Юля: Тьху тьху тьху.
Випивають.
Бабуся: Ну, що. Ви закусуйте, ковбаска домашня. Ну, це добре, що я вас знайшла. Добрий похорон вийшов. А я ж за вами. Ви допивайте, доїдайте, та й підемо.
Юля: Ку…куда підемо?
Бабуся: Туда (махає кудись рукою)
Юра: А туди можна? Ядерного удару не було?
Бабуся: Та вже був. Ви що, не почули?
Юля: Пані, ви до лікаря давно ходили?
Бабуся: Ідемте, ідемте. Я вам усе розкажу. І покажу. І поля широкі, і ліса густі.
Юра: Пані, ви шо, самогонки давно не пили? Які поля?
Бабуся: Такі поля, по яких русалки гуляють.
Юля: Які русалки?
Бабуся: Такі. Атомні.
Юля: Ви про шо?
Бабуся: Та про вас. Ви ж загинули від ядерного удару. Так тут в підвалі і лишилися. Без похорону, без могилки. Дика смерть. Так що ви тепер як і я – атомні русалки. Зараз підемо, гуляти будемо, атоми рахувати! Але ідемте швидше. Поки Жовтий Тюльпан вас не знайшов. Вам із ним зустрічатись не треба. Повірте мені.
Розгублені Юра і Юля встають.
Бабуся: Ідемте, ідемте, швидше. Поки Жовтий Тюльпан не прийшов. Я ж спасти вас хочу.
Юра: Чекайте.
Бабуся: А чого чекать?
Юра: Ми ще своє весілля не закінчили.
Юля: Точно. Ти… …Ти хотів щось зробити, Юр.
Юра підходить до Юлі.
У двері хтось стукає. Знову і знову.
Бабуся: (монотонним голосом, під стукіт у двері)
«Жила собі сім’я: мама, тато, бабуся та дівчинка. Якось мама поїхала у відрядження, і перед від’їздом сказала дівчинці: – Ось тобі гроші. Скоро в школі буде карнавал, піди в магазин і купи собі костюм. Тільки в жодному разі не купуй костюм Жовтого Тюльпана.
Мама поїхала. Наступного дня дівчинка пішла до магазину купувати костюм. Але там лишився тільки костюм Жовтого Тюльпана. Дівчинка подумала-подумала, та й купила його. Прийшла додому, повісила костюм у шафу. Вночі, коли всі лягли спати, Жовтий Тюльпан відчинив двері шафи, витягнув свої руки та задушив бабусю. Наступної ночі він задушив тата. Настала третя ніч. Дівчинка боялася лягти спати. Рівно опівночі відчинилися двері шафи, Жовтий Тюльпан витягнув свої руки до обличчя дівчинки. Вона вискочила на балкон, хотіла вистрибнути, але руки Жовтого Тюльпана витягувалися й витягувалися. Нарешті він упіймав дівчинку, втягнув у кімнату і задушив».
Страшний стукіт у двері.
Юра: Юль.
Юля: Що?
Юра: Я хочу тебе поцілувати.
Бабуся: Біжіть! Він уже заходить!
Юля: Нехай заходить. Ми живі.
Бабуся: Ще можна втекти. На далекі поля, за синіми лісами…
Юля: Ми живі.
Юра: Не похорон у нас. А весілля.
Юля: Ми залишаємось.
Бабуся: Зараз буде пізно…
Юра: У нас весілля.
Бабуся: Прощайте.
Страшний стукіт у двері. Юра і Юля обіймаються і тягнуться губами одне до одного.
Двері відчиняються… Заходить Жовтий Тюльпан. Він страшний, він витягує руки і тягне Юру і Юлю до себе. Вони не даються. Тягнуться губами одне до одного.
Бабуся: Живий живи, а мертвий помри! (зникає)
Юля і Юра цілуються. Вибух. А може й ні. Повна темрява.
Юля: Юр. Юр!
Юра: Я тут.
Юля: Ми живі?
Юра: Хороше питання.
Юля: Ти як?
Юра: Я ніби в маленькій кімнатці. Без вікон, без дверей. Тут дуже тісно. А ти?
Юля: Не можу зрозуміти. Не бачу нічого. Я навіть не знаю, з якого боку моє тіло. Я навіть не знаю, чи є в мене голова.
Юра: Треба якось вибиратись.
Юля: Юр. Я тобі все розказати хотіла. Мене після Німеччини в Швецію запросили. Але там шось наламалось, і коли я приїхала, місця вже не було. Тоді мені знайшли ще інше місце – в маленькому селі на півночі. Мені дали великий порожній будинок – готель. Взимку він пустує, бо ніхто не приїжджає. Я мала там жити і за ним доглядати. Там було класно – величезна кухня, суперкомфортний номер. Але. Якось мені сказали, шо за кілька днів почнеться полярна зима. Ти мене слухаєш?
Юра: Так.
Юля: За кілька днів сонце ввечері зайде за горизонт і наступного разу з’явиться вже наприкінці зими. Буде довга довга ніч до самого кінця зими. Ну і я… Я не витримала. Я злякалася. Як я буду жити без сонця? День не буде сонця, два, три, чотири…. І далі, і далі, тижнями, місяцями… Як у якійсь печері, довгій печері, в яку зайшов і не можеш вийти… Безкінечна печера. Я не витримала. Я купила квиток і втекла звідти. Просто втекла. Я думала, ну добре, в Україні стріляють, там ракети, там сирени, там нема газу, нема світла. Але ж там є сонце. Вони можуть зробити з нами все що завгодно. Але ж вони не можуть забрати у нас сонце. Ніколи. А це ж головне – мати сонце. Вони ж не заберуть у нас сонце?
Юра: Ні. Ніколи.
Юля: Юр. Обійми мене.
Юра: Зараз. Я поняв. Я під кріслом, мене привалило крісло. Мені треба виповзти з цього кутка.
Юля: То повзи до мене.
Юра: Тоді говори щось, говори далі. Я буду повзти на твій голос.
Юля: (починає співати сумну поліську пісню)
Раптом зверху чується гуркіт і стукіт. Щось тріщить. Зверху в підвал падає промінь світла. Юра і Юля сидять, обійнявшись.
Сусідка: Ей, голуб’ята! Ви живі?
Юля: Ми тут! Ей!
Сусідка: Як ви там?
Юра: Ми норм.
Сусід: Ми зараз вас звільнимо!
Юля: Як там на вулиці?
Сусід: Дощ.
Юля: Радіоактивний?
Сусід: Та ні. Звичайний.
Юра: Радіація в нормі?
Сусід: Все в нормі. Якшо не рахувати, що в наш двір прилетів дрон і вашу частину підвалу привалило.
Юля: То це був дрон? Просто дрон?
Сусід: Так. Просто дрон.
Юля: Як це добре. Просто дрон.
Юра: А ядерний удар?
Сусід: Відміняється. Поки що.
Завал розсипається. Стає дуже світло.
Юра і Юля роззираються. Збоку лежить Бабуся.
Юра: Бабуся! (пробує пульс) Померла…
Заходять Сусід і Сусідка. Дивляться на Юру і Юлю.
Юля: Так. Що це за погляд! Я ж сказала – ніяких оргій!
Сусідка: Та ні. Просто в тебе… Кров на обличчі.
Юля: (проводить пальцем по обличчю, пробує на смак) Та це ж сік. Томатний.
Сусід: Тьху ти. Ну, ми вас вітаємо.
Юра: З чим?
Сусідка: Як із чим? З весіллям!
Сусід: Гірко! Гі-ірко!
Юля: …Тут людина померла.
Юра: Треба дзвонити в лікарню.
Сусід: Вже їдуть. Ми для вас викликали.
Юля: Шо там, сонце є?
Сусідка: Та є, чого нема.
Сусід: Там же ж хмари.
Сусідка: Ну і що. За хмарами ж є.
Сусід: Ну та. Куда воно дінеться. Нікуда воно від нас не дінеться.
Юля: І як ваша оргія?
Сусід: Та яка там оргія. Замерзли і пішли каву пити. По п’ять кружок випили. Все-таки страшно було. Чекали того грьобаного удару. На нервах.
Юля: Ого, то у вас була кавова оргія.
Юра: Групове капучіно.
Юля: Голий кавовий автомат.
Юра: Кава з пінкою на обличчя.
Юля: Глибоке лате.
Юра: Заварне безумство.
Сусіди з подивом слухають, аж нарешті починають сміятися.
Юля: Глясе в дупу.
Юра: Подвійне еспрессо ззаду.
Юля: Шоколадний рафф.
Сусід: (регоче) Хватить. Я не можу цього слухати!
Сусідка: Оце в нас сусіди. Маніяки.
Сусіди: Та ми тут всі, трохи того.
Юля: …Блін, я кави захотіла.
Юра: Зробим. Чого ні.
Кінець
Гладсакс, Швеція – Львів, Україна
жовтень – листопад 2022 р.
П’єса написана на резиденції “Рікстолван” у Швеції
