02.05.2024

Посестри. Часопис №109 / Чоловік і жінка. Уривок повісті «Мадам»

Відтоді, як Мадам послала мене до кабінету по конспект, вона від уроку до уроку ставала до мене дедалі ласкавішою. Уже не тільки, як колись, звертала на мене увагу, а й у розмові зі мною відмовилася від різкого й насмішкуватого тону, звертаючись до мене доброзичливо і частіше, ніж до інших. Зазвичай це траплялося, коли хтось не міг упоратись із завданням або давав неправильну відповідь. Тоді вона дивилася на мене і запитувала: «То як це має бути?», буцім я був суперарбітром, або: «Правильно?», й у разі моєї несхвали: «А як має бути?» Я відповідав, і зі схвальним voilà! вона поверталася до моменту, де зупинилась.

 

Було в цьому щось від підходу до першого учня, який ніколи не підводить і править за зразок іншим. Не скажу, що ця роль мене влаштовувала. І якщо я це терпів, то лише через особливі знаки уваги від неї.

 

Вона почала доручати мені писати на дошці. Знаходила мене поглядом і говорила польською: «Нумо допоможи», а коли я підходив, вручала мені крейду. Або – зі словами «будь такий ласкавий» або «дуже тебе прошу» – давала мені прочитати якийсь текст із газети. Під час диктанту або письмового завдання на відміни дієслів, проходячи повз мене, вона промовляла упівголоса: «Ти можеш цього не робити». Вона навіть, щоправда лише один раз, назвала мене на ім’я, і то у зменшувальній формі.

 

Я взагалі не міг пояснити цієї зміни. Що її спричинило? Зустрілась із Єжи, який щось їй розповів? Її попередили про неминучий візит французької комісії, і задля цього вона вирішили мене підгодувати і приручити? А може, головної причини й не існувало? Чи це просто її примха? Бажання погратись зі мною? Та хай що за цим крилось, я вирішив, що найкращою відповіддю на її «відкритість» буде зберігати спокій і вичікувати. Говорячи мовою шахів: не приймати її жертву, як раніше вона не прийняла мою.

 

«Нехай розвиває цю гру, – казав я собі подумки, – поки стане зрозумілішим, до чого і задля чого вона веде. Тимчасом жодних кавалерійських атак. Дотримуватись стратегії уникання прямого зіткнення. Захист Каро-Канн[1]. Ходи під диктовку. Служити за взірець учня? Будь ласка, най буде. Незмінно бути напохваті? Жодних заперечень. Час від часу отримувати від неї чи не кокетливий тон, двозначні побажання, службові доручення, і, нарешті, чому ні?! звертання на ім’я у зменшувальній формі – а при цьому ніяк на це не реагувати? Тяжко, але нічого. Чекати. З кам’яним обличчям. Допоки не проб’є потрібна година. Хтозна, можливо, вже незабаром – у кінотеатрі «Скарб» на Траугутта, на закритому показі.

 

Двадцять сьоме січня. П’ятниця. Восьма вечора.

Це був день її народження, про що я згадав, лише виходячи з дому, завдяки фрагменту «Реквієму» Моцарта, а саме «Dies irae» по радіо[2]. Уже в автобусі до мене дійшло ще одне. Подібно до того, як мій шлях «на Захід» у вигляді посольства Франції вів на схід, вивертаючи навиворіт ситуацію Колумба, зараз я задкував у часовому вимірі. Відкриття виставки Пікассо відбулося в неділю. «Федру» в Польському театрі я переглянув у суботу. А «Чоловік і жінка» чекали на мене в п’ятницю[3].

 

«Цікаво, куди занесе мене цей зворотній біг часу? – подумки усміхався він[4]. – Може, саме у цей спосіб я скасую своє фатальне запізнення і, нарешті, спізнаю на собі святу годину[5]

 

Крім театрального бінокля, що після «Федри» став моїм незмінним супутником, цього разу екіпірування таємного агента складалося з сонцезахисних окулярів, що ними я майже ніколи не користувався, та старого випуску «L’Humanité»[6], за яким можна буде сховатись у разі потреби. А ще він мав цілий набір документів: carte d’entrée, шкільне посвідчення, картку клубу «Марімонт», проїзний, солідну суму – сімдесят п’ять злотих (три двадцятки у банкнотах і п’ятнадцять у монетах) у лівій кишені штанів, а у правій – чистий носовичок і дві незмінні булавки.

 

Він вийшов на розі Траугутта та Краківського Передмістя, де зараз базувався Філософський факультет, а до війни – гімназія Зимунта[О1] Велопольського (де, серед інших, навчалися Ґомбрович і прототип Тадзіо зі «Смерті у Венеції»[7]), проминув фасад костьолу Святого Хреста, й пірнув у перехід біля факультету класичної філології, що ним можна було вийти до кінотеатру непомітніше, ніж вулицею.

 

Морозно й сухо, в небі – повний місяць. У його яскравому світлі деякі темні вікна примарно відблискували.

Він зупинився, підняв руку і подивився на годинник. За чверть восьма. «Ідеально», – подумав він. Напнув окуляри, витягнув із кишені газету й повільно рушив назустріч долі.

 

Перед входом до кінотеатру й у його вестибюлі юрмилися люди, і – як і раніше в «Заохоченні» та театрі – вирувало життя. Голоси, жести, заливчастий сміх, французька. Запах «Ґолваза», «Жітана», сигар, західних парфумів. Ексцентричне вбрання, шик і блиск. Знову багато знайомих облич. Світ театру та кіно, дипломатичний корпус, Академія красних мистецтв, романська філологія.

Коли я перетнув поріг зали, вона вже була там. Сиділа десь у центрі зали, в товаристві... Єжика.

«О, щось новеньке», – подумки посміхнувся я і сів за два ряди за ними.

 

На ній був вишуканий, пурпурно-бордовий жакет, шийку обіймала хустинка з біло-блакитним візерунками. Через спинку її крісла був перекинутий темно-коричневий кожушок, частково прикриваючи її плечі. Єжик був у костюмі, плащ тримав на колінах.

Вони розмовляли. Але якось дивно. Не дивлячись одне на одного. А вона ще й неспокійно озиралася на всі боки (як Солітер на святкуванні річниці Громадянської війни в Іспанії).

Я розгорнув перед собою чверть «L’Humanité» і з-під неї продовжив спостереження.

 

У їхній розмові та поведінці відчувалася напруга. Вони поводились неприродно. Він – похмурий, нашорошений, вона – схвильована. Однак я не міг зрозуміти, в чому справа. У довколишньому гомоні до мене не долітали навіть уривки їхніх фраз.

«Нема чого дослухатись!» – подумав я зі злістю і «дав підхопити себе течії»[8] гіпотез і спекуляцій.

 

Що означає, що вони тут разом? Як це сталося? Зустрілися після «Федри» і примирилися? Відновили перервані стосунки? Чи виступ французької трупи не має до цього жодного стосунку? А може, всупереч очевидності, вони прийшли сюди не разом? І Єжик підсів, бо поруч із нею було місце? Інший хід подій – що це вона до нього підсіла – я навіть не розглядав. І тепер вони завдають одне одному мук. Обмінюються претензіями? Виставляють рахунки за минуле? Він знову до неї підкочує?

 

Тим часом зал заповнився вщерть. Всі місця вже зайняли, а люди продовжили заходити. Вони стояли під стінами, сиділи на підлозі – спереду, перед екраном. Нарешті, двері таки зачинили, й під оплески на невисоку сцену вийшов, поправляючи «метелик», директор Service Culturel.

 

Він підняв руку, показав на годинник (було п’ятнадцять по восьмій), і заспокоїв глядачів жартом, що нема чого лякатися: промови він не приготував! (Сміх і знову оплески.) Лише кілька речень яко вступ. Зараз ми побачимо фільм, який підкорив увесь світ. І справа не лише у Золотій пальмовій гілці в Каннах та інших нагородах. Йдеться про успіх у глядача, у масової аудиторії. Твір вийшов на екрани трохи більше року тому, а його оглянули вже сотні тисяч людей. Критики, соціологи, ба навіть філософи запитують себе про причину цієї слави та популярності. І доходять висновку, що картина просто відповідає потребам сучасної людини, яка вже наситилася філософією заперечення, сумнівів і абсурду – всіма цими нігілізмами, відчуженнями, фрустраціями – і повертається до віри в простоту почуттів серця. «Людина хоче бути звичайною, – каже Клод Лелюш. – Вона хоче любити, насолоджуватися життям. Доста К’єркегора[9] (Вибух сміху, оплески.) Після років маскараду, брехливих мін і поз, вона хоче знову бути собою – чоловіком і жінкою!»

 

Я подивився на Єжика. Його обличчя, яке зі свого місця я бачив у профіль, виражало насміх, змішаний із жалем, усім своїм виглядом промовляючи: «Боже, що за кретин!»

Attention, s’il vous plaît![10] – спробував перекричати гамір оплесків директор. – Відділ культури посольства Франції запрошує всіх гостей на келих вина після перегляду! А поки à bientôt! До зустрічі у вестибюлі! – І зник за екраном.

За кілька секунд світло почало тьмяніти.

 

Потреба і марення сучасної людини щодо «звичайного» життя у фільмі втілювали... автогонщик та script-girl[11]. Він тестував на трасі гоночні боліди, а після роботи гасав на білому спортивному «мустангу». Вона походжала по знімальному майданчику зі сценарієм, постійно зачісуючи волосся. Їхній простий стиль існування та невибагливість знаходили своє вираження у вбранні та поведінці. Наприклад, вона на зйомках у тропіках – судячи з верблюдів у пустелі, сцену знімали в Африці – мала на собі кожушок із широким коміром і чоботи до колін. Він же за кермом «мустанга», входячи у віраж із контрольованим ковзанням на піщаному узбережжі, курив товсту сигару і читав щотижневик «Time». Та ще й у чорних окулярах!

 

Ці двоє прямолінійні тридцятирічні Анна та Жан-Луї мали за плечима шлюби й тому подібний типовий життєвий досвід. Обидва втратили своїх партнерів. Дружина Жана-Луї – коли дізналась, що він потрапив у небезпечну аварію і, можливо, ніколи не відновить попередньої форми (спортивної? фізичної? сексуальної?), впала в депресію і незабаром скоїла самогубство. Своєю чергою чоловік Анни – актор і безстрашний каскадер в одній особі – «загинув при виконанні» запланованого трюку. Однак перш ніж це сталося, вони жили щасливо і просто. Наприклад, проводили час у своїх садибах (серед коней та биків, овець та мисливських собак), ділили велике, незастелене ліжко та займались мистецтвами – музикою і поезією. Всебічно обдарований і добре тренований каскадер у присутності дружини створював нову пісню. Він грав на гітарі і співав із сигарою в роті, димлячи собі в око. Слова він добирав із легкістю, одразу набираючи їх на ледь видній серед зібганої кремової постільної білизни друкарській машинці. В Альпах вони котилися по снігу у довжезних білих шубах. Цілувались на пощерблених стінах середньовічного замку.

 

Вдову та вдівця поєднали – що може бути природніше! – їхні малолітні діти, віддані до інтернату в Довілі – мальовничому курортному містечку на узбережжі Нормандії, де бував Марсель Пруст. Під час котрихось недільних відвідин дітей вони там зустрілися і познайомились. Збиралося на дощ, тож люб’язний Жан-Луї запропонував... підвезти її в Париж на своєму «мустангу». Отак все і почалося.

 

Через тиждень вони знову зустрілися – за тих же обставин. Цього разу вони вже провели день, як одна сім’я. Разом попоїли у місцевому ресторані, покаталися на кораблику, погуляли по пляжу, на фаховому рівні обговорюючи творчість Джакометті[12]. Жан-Луї вже пару разів хотів торкнутись Анни, але утримався, ймовірно, через дітей. Він це зробив лише біля її будинку (номер 14, Монмартр), коли вона збиралась вийти з «мустанга». Анна не відняла руки, але й не віддалася пестощам гонщика, а Жан-Луї, не без жалю, хоча й без особливих переживань, поїхав у Монте-Карло на чергову гонку.

 

У Парижі Анна вела життя ділової жінки. Відважно перебігала запруджені Єлисейські Поля (не по пішохідному переходу), маневруючи між автівками; зупиняла таксі; задля психічної рівноваги милувалася лебедем на воді та порожньою лавкою в парку; нарешті, щоб відпочити від денної метушні, відвідувала перукаря.

 

Тимчасом Жан-Луї так, наче це найпростіша у світі справа, якось знехочу переміг у Монте-Карло. Анна, коли – випадково – дізналася про це по телебаченню, у спонтанному пориві посилає йому телеграму зі словами: «Браво! Кохаю тебе! Анна». Хоча надана нею адреса була щонайменше недостатньо деталізованою (траса у Монте-Карло, Перегони), депеша щасливо дійшла до адресата. Під час урочистого банкету кельнер у лівреї передав її йому – звичайна ж річ – на срібній таці.

 

А потім Жан-Луї – герой дня і святкування – негайно полишає цей світ розкоші та багатства, моди і буфонади, й жене свій старий «мустанг», явно перевищуючи швидкість, назустріч звичайній і справжній любові. Кермуючи однією рукою, другою ретельно голиться електробритвою.

Але Анна не в Парижі. Він мчить в Довіль. Яка інтуїція! Вона саме там! На пляжі з дітьми.

Радість зустрічі. Ейфорія. Захват. Ресторан готелю. Знятий номер.

 

І раптом – що таке? В обіймах коханого, який не шкодує зусиль, аби довести її до екстазу, Анна скута і загальмована! Замість відповісти взаємністю, трагічно зморщує брови і... розчісує волосся! Ні, нічого не вийде! Не дійде до кон’югації[13]!

Чому? – запитує розгублений Чоловік.

À cause de mon mari[14], – відповідає Жінка.

Mais il est mort![15] – не здається Чоловік.

 

Марно. Вона його не слухає. Видно, занадто рано.

Дисгармонія. Драма. Гірчичне зерно[16] для «звичайних людей».

Та щойно вони його сумлінно розжували, як отримали нагороду. І не на небі, а на землі – й довго чекати не довелось.

 

Після сумного ранку в готелі та болісної розлуки на пероні в Довілі, Чоловік жене свій «мустанг» услід потяга з Жінкою, випереджає його і зустрічає її в Парижі.

Так, тепер уже напевно: «кохання сильніше за них»[17].

Принаймні так стверджувала пісня Франсіса Ле[18].

 

[1] Захист Каро-Канн – шаховий дебют, який починається ходами: 1. e2-e4 c7-c6. Характерний тим, що вибір дебюту зумовлюють чорні.

[2] Імовірно, йдеться про святкування 210-ої річниці від дня народження Моцарта. Див. також: [«Колись, ото були часи!»], [«Пісня Водолія і Діви»].

[3] В неділю [...] у суботу [...] в п’ятницю – герой учергове співвідносить реальні посполиті і міфічні сакральні події, у цьому випадку апелюючи до Пасхального Трідууму (Тридення), тільки у зворотному порядку.

[4] Цього разу герой в автобусі описує свої переживання у вигляді репортажу в прямому ефірі. Це дозволяє йому попрактикуватись у новій літературній формі, а заразом дистанціюватись від себе.

[5] Час великих подій, яких герой не застав. Водночас свята година – це час смерті Христа на хресті. Герой почав власне сходження на Голгофу.

[6] Оскільки «L’Humanité» належала комуністам, вона була єдиною доступною у ПНР французькою газетою.

[7] Владислав (Владзьо) Моес, із яким Т. Манн познайомився у Венеції.

[8] Чергова відсилка до «Перемоги» Конрада, див. [«Книгарня «Логос космос»].

[9] Сьорен К’єркегор (1813–1855) – данський філософ і теолог, визнаний попередником екзистенціалізму. Його світогляд, сформований під впливом релігійності родинного дому та батькової одержимості ідеєю гріха, виглядає доволі похмуро.

[10] Хвилинку уваги (фр.).

[11] Секретарка кінорежисера (англ.).

[12] Альберто Джакометті (1901–1966) – швейцарський скульптор і художник, дуже модний у першій половині 1960-х.

[13] Кон’югація – процес запліднення; злиття (тимчасове) двох клітин або одноклітинних тіл для запліднення. Тут: комічна назва статевого акту, взята з біології найпростіших.

[14] Через мого чоловіка (фр.).

[15] Він мертвий! (фр.)

[16] Гірчичне зерно – іронічне посилання на прохання душ двох безневинних дітей із другої частини «Дзядів» Міцкевича, які просять у Ворожбита «зерно гірчичне» як заміну страждань, яких їм не вдалося зазнати на Землі. Адже «Кому ні разу гірко не бувало / Не смакувати і солодкість раю».

[17] Рефрен пісні фільму.

[18] Франсіс Ле (часто подається як Френсіс Лей, фр. Francis Lai, 26 квітня 1932, Ніцца, Франція – 7 листопада 2018) – французький композитор і акордеоніст.

 [О1]Зигмунта?
Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Лібера А. Чоловік і жінка. Уривок повісті «Мадам» // Посестри. Часопис. 2024. № 109

Примітки

    Loading...