Посестри. Часопис №76 / «Все, що ми можемо зробити одне для одного...»
Все, що ми можемо зробити одне для одного, –
це бути,
бути в пам'яті і без пам'яті, у сні й наяву,
виринати на хвилях сирен, як на американських гірках,
як на чортовім колесі нашої нехитрої радості,
так несподівано вирваної у старості.
Бути, бо не бути – це така ж неминучість,
як і решта неминучостей,
що лягають на серце нещасливим тягарем,
питанням, на яке ніколи немає відповіді,
як і розуміння, де ти був, коли тебе не було.
Отже, треба бути, треба бути, скільки сягають очі,
скільки хапають руки,
скільки ноги заміряють,
скільки удасться засіяти,
скільки вертким язиком упіймати в солодкий полон.
Це самотність понуро вагається, пускає і не пускає,
защібає ґудзики по саме горло,
ховає давкі клубки,
що стали у нім німим плачем.
Ніжність каже, що треба бути,
так безстрашно, як ти, і тихо, як я,
але бути і бути на цім незбагненнім шляху
безкінечних добутків і втрат.