Посестри. Часопис №104 / Aerumanum plenus

Чому я сумую й чому я тужу так над міру,

Це я мав би тобі співати – чи світ і час?..

Ох! То ж мені-бо явлені окладі лад величної ліри,

В які уплетено дух усякого з-поміж нас.

 

І відаю: всяка радість має тут противагу з мусу,

Нижче самої себе, проти-раду сльозі, ще й не одну.

І відаю, що всяке в бутті тривання має свого лакузу,

І відаю, що часами, благословляючи, я кляну.

 

Чому я сумую? – тому, що не хочу зносити тугу,

Й не хочу, щоб тінню моєю була, по суті, брехня,

Аби затаїти те, що неможливо відмести, немов наругу,

Аби вшанувати те, що важко вирізати до пня.

 

Тому я сумую – і тугу до зашпорів в кості маю,

До того ж не знаю: в збіговиськах – люди чи пси,

Що з надр тих збіговиськ комедію-черствість ламають,

І сплять, і вві  сні  повискують: «Такі настали часи!»

 

Тому я сумую, й дедалі гірше мені усюди,

Що аж роз-людиннення серцеїсть, й буття моє догризає їдь,

І я не знаю, чи все складеться, чи все колись воно якось буде,

І я не знаю, коли ізнову знайду поживу собі та сить!

 

І я не знаю – чи я ще зможу, мов у невіданні, повторити,

Що тут все менше життя  шанують – в його красі,

І що все легше мені дається в святій наївності говорити

Від сну збудившись: «Анумо знову заснімо всі!»