Посестри. Часопис №74 / Пре-альбатроси («Молода Муза» і Остап Луцький). Уривок третій

Завершення. Початок у номері 59, 73

Пре-альбатроси

Хто цікавиться Галичиною, її культурно-мистецьким життям, той, без сумніву, знатиме, який стосунок має слово «альбатроси» до Львова і що стосується він міжвоєнного періоду. Йдеться про однойменний роман Оксани Керч (Ярослави Гаращак), написаний про середовище малярів і поетів «Качиний діл», яке збиралося у 1930-х роках в одному з напівпідвальних приміщень Львова на вул. Набєляка (тепер вул. Котляревського). Це приміщення добрі люди надавали бідним митцям-альбатросам – птахам непрактичним і незугарним на землі, але дивовижної краси – у летіМетафору модерного митця як альбатроса галицько-арґентинська авторка запозичила. Вона походить із вірша Шарля Бодлера «Альбатроси», який небезпідставно став віршем програмним, своєрідним маніфестом ідентичності митця.[1].

Думаю, аналогії з «Молодою Музою» помітні: це теж мистецьке середовище, теж із потребою спілкування, з незмінним місцем зустрічі, дискусіями і певними мистецько-світоглядними принципами. А також непрактичність і постійні пошуки самореалізації, подекуди – й виживання. Богдан-Ігор Антонич одну зі своїх статей назвав «Література безробітної інтеліґенції», і вже сам цей заголовок влучно характеризує українських митців у Галичині, і це, може, актуально й до сьогодні. Галицьке літературне міжвоєння, хоча багато конфліктує (за Карманським), заперечує і виростає з періоду молодомузівського модерну (як писав Антонич, див. нижче), все ж закорінене у ньому. Адже виростання – це контакт зі своїм коренем.

Міжвоєнні львівські митці були виразнішими, стрункішими та інтелектуально прагматичнішими в обґрунтуванні своїх ідеалістичних принципів. Але їхня «альбатросність» починається від щирих романтиків та принципових борців за красу та ідеали – від молодомузівців. Скептик скаже, що навряд чи «музаки» були аж такі граційні і несподівано гарні й широкі, як альбатрос у леті. Хай навіть так, але їхній лет був у відстоюванні права на нього. Саме тому вони «пре», пре-альбатроси, ті, які здобували право наступникам на лет повноцінний.

Услід за Богданом Рубчаком, рефлектуючи про їхній «пробний лет», перефразую: вони не здобулися на повносилий лет не тому, що не могли його реалізувати, а тому, що так сталося. «Мойсей не дійшов до Ханаана не через те, що його життя було надто коротке, а через те, що воно було людське»Кафка Ф. Запис від 19 жовтня 1921 р. // Кафка Ф. Щоденники 1910-1923 / Упорядкував Макс Брод; З німецької переклав Олекса Логвиненко. – Київ: Видавничий дім «Всесвіт», 2000. – С. 289.[2], – цю фразу із щоденника Франца Кафки люблю виривати з контексту і вона чомусь накладається на молодомузівську драму ідентичності.

Але вони цей лет задумали, і він здійснився у пізніші десятиліття двадцятого віку.

Музи і гармати, або ж Сецесія й війна

Якщо прослідкувати долю молодомузівців від часу Першої світової війни і далі, то, безперечно, можна помітити найрізноманітніші розвилки подій – і навіть неозброєним оком побачити матеріал для не однієї книжки, а отже, не для одного фільму.

Парадокс полягає в тому, що вразливі, тужливі, схильні культивувати в собі сумовитий, меланхолійний настрій молодомузівці пізніше виявилися завзятими діячами у різних сферах, починаючи від Першої світової війни та різних її фронтів, завершуючи міжвоєнним періодом. А для декого і завершуючи не міжвоєнним, а радянським періодом, коли, попри вимушені компроміси і надто велику дозу страху, вдавалося наситити зґвалтований совєтами Львів хоч сякою-такою, але все-таки галицькою атмосферою (втім, це тема окремої розмови). Міжвоєння висловлювало свої вимоги, і часто-густо молодомузівці цим вимогам не відповідали. Антонич писав, що «Слово о полку Ігоревім» ближче молодому поколінню, аніж жалі й туги «музаків»«Їхня роль у повоєнному літературному житті доволі скромна, а впливу на це життя вони не мали жодного. Сучасна літературна молодь зовсім відійшла від них, і їй ближче навіть середньовічне “Слово о полку Ігоревім”, аніж їхні смутки, муки і космічна туга, як і для сучасного польського покоління ближчий Кохановський, ніж молодопольськість» (Антонич Б. І. Поезія по цей бік барикади / Переклав з польської Микола Ільницький // Антонич Б. І. Вибрані твори. – Київ: Смолоскип, 2012. – С. 532). [3].

Присутність богемістів початку століття у міжвоєнний час набула іншого ґатунку – вони не були вже молодими, а навколо них літав ореол класиків, натомість частина молодих деканонізаторів не була впевнена у правдивості такого означення.

Цікаво те, що конфлікт між молодшими поколіннями галицько-українських літераторів та представниками «Молодої Музи» проговорений не лише з позиції цих перших, а, може, більше й виразно болючіше – з позиції других. Про це рефлексували й самі молодомузівці.

І тут буде доречно зацитувати Рудницького і Карманського.

«Члени “Молодої Музи” не мали ніякої програми, не казали про ніякі шляхи, якими можна відродити націю – вони сподівалися із власних духовних знемог і давали тихі, скромні, довго виношені книжки. Літературна криза, яку вони відчували вже тоді, в останніх роках праці Франка, зростала з кожним роком і тягнеться донині. І коли порівняти нинішній стан галицької літератури з тодішнім, вразить одна величезна різниця: ті буцімто декаденти, зі здоровими нервами вважали себе недужими, пацієнтами, що шукають у літературі ліку. Наше нинішнє покоління молодих письменників – це здебільша кандидати на лікарів, які хотять оздоровлювати суспільність, нарід, навіть людство. Замість пошуку ліку для себе, вони самі пишуть рецепти для всіх, як лікарі з “Каси хворих”»Рудницький М. «Молода Муза» (З нагоди свята Б. Лепкого у Львові) // «Чорна Індія» «Молодої Музи»: антологія прози та есеїстики / Упорядкування, літературна редакція та примітки Василя Ґабора. – Львів: ЛА «Піраміда», 2014. – С. 225.[4].

Мозаїку ж іронічно-болючих висловлювань з «Української Богеми» Петра Карманського можна продемонструвати фінальними словами з есею про Пачовського: «Як усі “молодомузці”, так само й Пачовський сьогодні “вигнаний з раю”: його творчість наші культурні монополісти проскрибували. […] Та він – замість махнути на все рукою, як зробили інші, бореться з гробокопателями, що їх наша культура плодить так залюбки. І ніхто не дивується цьому. Таких вічно молодих індивідуальностей, як він, не вільно складати до гробу, хоч би й вони навіть дуже підтопталися. Бо вони – маю таке вражіння – навіть умираючи, будуть сильні своєю вірою і будуть мати перед очима візію життя нації, хоч ця нація стелила їм під ноги тільки терня»Карманський П. Українська Богема / Упорядкування, передмова і примітки Петра Ляшкевича. – Львів: Олір, 1996. – С. 62–63.[5].

У контексті розмови про молодомузівців і війну, зокрема, при зіставленні, яке робимо вперше – виникає контраст. Як ці пре-альбатроси почувалися на фронті і як їх сприймали інші вояки? Виявляється, як у випадку з Остапом Луцьким – проявлялися вони там успішно, і виявляється, як у випадку зі Степаном Чарнецьким, творили мистецький простір війни.