Посестри. Часопис №72 / Надія Мороз-Ольшанська: «Ця війна – не спринт, а марафон. І ми маємо його гідно подолати та фінішувати перемогою»
Із Надією Мороз-Ольшанською ми розмовляли у затишному дворику кав’ярні-книгарні «Нитка». Це – її другий дім, який вона з чоловіком та друзями створили власноруч. Надія говорила неспішно, трохи розтягуючи слова від утоми, адже день, як завжди, був дуже насичений, їй довелося вирішувати невідкладні справи. Надія Мороз-Ольшанська – акторка й режисерка, засновниця полтавського театру «І по всьому», міжнародного театрального фестивалю «Схід – Захід», «Фундації масових видовищ», фундації «Культурна дипломатія», мисткиня, волонтерка. Тож не дивно, що її час розписаний по хвилинах.
Із початку повномасштабного вторгнення росії в Україну створена нами за півтора року до того кав’ярня-книгарня «Нитка», що в центрі Кракова, перетворилася на своєрідний штаб, куди я ходила, як на роботу. Придумала собі уніформу: одягала улюблену зелену блузку, чорну спідницю, робила яскравий макіяж, волосся затягувала у високий хвіст, намагалася бадьоритися й усміхатися. Вночі поверталася додому, змивала косметику, прала одяг, сушила його, аби на ранок одягнути знову. І так – по колу...
Перші два тижні спала годину-дві на добу. А потім мій знайомий – професійний військовий,сказав: «Надю, це не спринт, це – марафон, готуйтеся до тривалої роботи». І тоді я зрозуміла, що сили треба правильно розподіляти, їх має вистачити надовго. Та ми з колегами продовжували працювати в шаленому темпі, тож пережила і страшенну втому, й вигорання, депресію. Вийти з цього стану допомогло усвідомлення того, що наша підтримка потрібна ЗСУ, що робимо спільну справу, яка наближає перемогу.
Війна триває вже півтора року, і я зі своїм чоловіком, друзями ні на день не припиняли волонтерити, збираючи кошти на українську армію всіма доступними нам методами. Найчастіше – на творчих зустрічах, концертах, які проходять у «Нитці». Коли відкривали кав’ярню-книгарню, навіть припустити не могли, як часто тут звучатимуть слова «війна», «мир», «донати», «перемога» …
Роботи я не боюся. Працювати почала з 12 років – спочатку акторкою, коли подорослішала – помічницею режисера, співала в камерному хорі, займалася журналістикою, брала участь у різних культурних заходах. Марила сценою. Тому після школи вступила до Харківської академії культури на факультет «режисура масових видовищ». Провчилася там два роки, а потім змушена була перевестися на заочне відділення Кримського університету культури, бо не могла змиритися з корупцією, яка «процвітала» на кафедрі, відмовлялася платити за оцінки на екзаменах, адже й так добре вчилася. Та коли через непокору на мене почали тиснути, просто перейшла в інший вуз.
У Кримському університеті навчалися студенти різних національностей – кримські татари, українці, декілька росіян. Усі ставилися одне до одного доброзичливо й толерантно: ішов 2011 рік, тож це нікого не дивувало. Зараз, відслідковуючи калейдоскоп доль моїх одногрупників, констатую їхню полярність. Хтось після анексії півострова зайняв проросійську позицію, хтось наразі захищає Україну...
Досвід навчання в обох вишах дуже цікавий. У Харківській академії були потужні викладачі. Наприклад, із образотворчого мистецтва – колишній працівник «Ермітажу» професор Анатолій Житницький, який викладав сценарну майстерність навіть у Голлівуді! А сценічної майстерності нас навчав колишній учень Коха (учня Станіславського), котрий свого часу розробив сценічний рух, його методикою користуються і сьогодні – Мойсей Якович Розін. Не менш кваліфікованими виявилися викладачі й у Кримському університеті культури. Один із них поставив нас на ходулі – це насправді непросто, але дуже цікаво!
Отже, я здобула міцні знання і свій перший диплом бакалавра. Другий отримала, закінчивши філологічний факультет Полтавського педагогічного університету. Одночасно працювала керівницею театральної студії «І по всьому», яку створила при Полтавському національному університеті імені Юрія Конратюка (наразі це Полтавська політехніка). Я була засновницею та режисеркою цього театру, моя подруга Марія Макаренко – директоркою. Наш колектив брав участь у всеукраїнських фестивалях – і дорослих, і дитячих, успішно виступавта гастролював, був уже, як кажуть, добре зіграний.
Я робила власні сценарні адаптації. Наприклад, за поемою Шевченка «Сон» поставила спектакль із назвою «У всякого своя доля», який проходив під «Рамштайн». Це взагалі цікава історія. Ставити Шевченка довго не наважувалася, боялася, що може вийти суцільна шароварщина. Але мій друг Олександр Ковшун – викладач Харківської академії, котрий вів на нашому курсі сценічну мову, і водночас режисер театру імені Шевченка – спонукав мене до того, щоб я подивилася на творчість Тараса Григоровича з іншого ракурсу. Він порадив: «Знайди щось своє!» І в мене вийшло!
Словом, життя в рідній Полтаві тяжко назвати нудним чи одноманітним. Та якось один мій добрий знайомий сказав: «Коли ти бачиш перспективу своєї «стелі» на найближчі 10 років, то треба щось змінювати». Я розуміла, що мені у майбутньом «світила» хіба що посада начальниці управління культури. Це була моя «стеля», а хотілося творчо розвиватися, не почуватися затиснутою в рамки подібної перспективи. Тому вирішила кардинально міняти своє життя.
Моя подруга (а тепер уже й кума) Марія Макаренко намовила мене переїхати до Польщі. Й у вересні 2012-го я вже «підкорювала» факультет міжнародних відносин у Краківській академії Анджея Моджевського. Тема магістерської, яку я там захистила, – «Кінотуризм».
Узагалі, люблю вчитися. Може, для когось навчання – це певні зусилля, для мене ж – задоволення і навіть своєрідний відпочинок, можливість відволіктися від роботи. Тому разом зі своїм чоловіком-поляком Яковом Матушевським отримала ще одну магістерську освіту на факультеті культурознавства Академії Ігнатіанум за спеціальністю «міжкультурний діалог». Після війни збираюся захистити там і докторську дисертацію, бо тоді цьому завадила пандемія. Але й за пандемії навчалася: онлайн закінчила факультет післядипломної освіти «культурна дипломатія» Ягеллонського університету.
Так детально розповідаю про свою освітню практику тому, що переконалася: правду кажуть, знання за плечима не носити, а за час навчання в різних закладах здобувала не лише професії та кваліфікації, а й цікаві знайомства, що переросли у справжню дружбу та ділове партнерство.
У 2013 році я почала співпрацювати з українською газетою «Наше слово», редакція якої попросила мене взяти інтерв’ю у Тоні Матвієнко – вона саме виступала у Кракові в межах фестивалю, що проводив Центр молоді імені Генріка Йордана. Домовляючись про це інтерв’ю, особисто спілкувалася з директором Центру. І він запропонував: «Якщо будуть ідеї, пов’язані з Україною, то приходьте, підтримаю».
Любов до театру жила у моєму серці завжди. Тому виникло бажання організувати мініфестиваль українського театру «Схід – Захід» (до речі, цю вдалу назву запропонував мій чоловік). Отримавши згоду польської сторони, в листопаді 2013-го розпочали його підготовку. А тут якраз на весь світ прогриміли Революція Гідності, подальші події 2014 року, Україна була у всіх на вустах. І на цій хвилі відбувся перший театральний фестиваль, у якому взяли участь чотири українських театри. Зокрема, мій «І по всьому» та театр Олександра Ковшуна імені Шевченка. Виступи сподобалися і глядачам, і акторам. Фестиваль удався. Нас запитували, а чи буде продовження наступного року? І я зрозуміла, що це – не одноразова акція, що фестиваль має стати традиційним, щорічним.
Уже наступного року до Кракова приїхало 12 театрів. Найбільше в одному фестивалі брали участь одразу 23 театральні колективи; усього ж за десять років його існування на краківських сценах виступили 120 театрів.
Зазвичай театральні фестивалі ми проводимо між двома Великоднями – і кожному даємо назву, співзвучну до подій, що відбуваються. Цього року він називався «Мистецтво під кулями». До нас приїздили театральні митці з Херсона, Миколаєва, Дніпра, інших міст. Минулого року на фестивалі побували театри з Маріуполя, Луганська, Харкова, Сум, Києва… Усі вони хочуть заявити про себе в Європі, і ми їм у цьому допомагаємо.
Та після першого фесту я зрозуміла, що без інституційності не зможу працювати далі, адже підготовка таких заходів вимагає біганини по інстанціях, узгоджень, тривалої паперової роботи. А ось якщо стати засновницею, можна все це дещо спростити… Тому вже восени2014 року започаткувала власну фірму «Фундація масових видовищ і шоу-програм» (наразі назва коротша – «Фундація масових видовищ»). А після третього фестивалю довкола мене сформувалася група людей, які хотіли, аби він не лише продовжувався, а й розвивався. Крім спектаклів, ми запровадили конкурси, покази українського кіно тощо. Заходи проводили не лише в Польщі, вони відбулися, наприклад, у Греції, Італії.
Однак у квітні 2020-го пандемія коронавірусу поставила все на паузу. Тамоєї «бездіяльності» вистачило лише до травня – ну не можу я байдикувати! Ми з чоловіком у центрі старого Кракова наймали квартиру, а в дворі того будинку запримітили занедбане подвір’я. І вирішили у тому дворі відкрити кав’ярню «Нитка», де українці, котрі переїхали до Польщі (та, власне, всі охочі), могли би збиратися, спілкуватися з друзями, влаштовувати події.
На допомогу покликали Миколу й Сашка Ганюшкіних, колишніх жителів Миргорода, що на Полтавщині, котрі приїхали до Кракова у 2016 році, інших своїх друзів. Узагалі, багато хто відгукнувся на наше прохання підсобити у справі. Насамперед, ми розчистили підвал – про це попросили господарі будинку, там вони збиралися встановити обладнання для центрального опалення, і за цю роботу пообіцяли, що не братимуть з нас оренди чотири місяці. З того підвалу, який, певно, був засипаний іще в роки Другої світової, ми винесли 10 тонн (!)землі, змішаної з будівельним сміттям. То було нелегко…
Потім почали майструвати альтанку. Чоловік моєї хрещеної гарний столяр. Колись ми йому допомогли сюди переїхати й адаптуватися, тепер він прийшов і взявся до роботи. А біля нього новим кваліфікаціям вчилися інші: шліфувати дерево, робити рівні бокові зрізи, збирати бруски в альтанку, малювати...
Ми і в приміщенні кав’ярні, і у дворі все робили самі: фарбували та розписували стіни, виготовляли полички, адаптували до інтер’єру все, що траплялося під руки. Наприклад, познімали старі іржаві решітки з вікон та начепили їх на стінах у дворику. Я собі бачила, що по них плестимуться квіти. Пригадую, кав’ярня вже працювала, а я стояла і фарбувала ті решітки в червоне. І зараз вони справді заплетені квітами.
Коли створювали кав’ярню, продумували різні формати, в якому вона працюватиме. В Україні кажуть, що не можна ділитися планами, щоб не зурочити. Ми ж, навпаки, всім розповідали про майбутній заклад. Пішов розголос, і нам підказали, що саме обрати, аби успішно функціонувати. Так наша кав’ярня стала ще й книгарнею. Ми відкрилися як соціальне підприємство і на старт отримали грантові кошти – їх вистачило на закупку обладнання й на виплати заробітної плати працівникам упродовж восьми місяців. Іще ніколи я так довго не писала бізнес-проєкт, як для цього гранту – півтора місяці. Не раз поправляла його, змінювала, переписувала... Але ж важливий результат! І у жовтні 2020 року наша кав’ярня запрацювала.
До речі, книгарня, що в ній, допомогла нам пережити перший рік пандемії, коли заклади громадського харчування були під забороною. Українці тривалий час не їздили додому, дехто через карантинні обмеження не працював, тож приходили до нас, купували книги рідною мовою і читали. Книжки з України ми привозимо самі, без посередників. Співпрацюємо із понад двадцятьма видавництвами. Наразі у своїй книгарні маємо більше 3000 найменувань примірників.
На відкриття «Нитки» приїжджала відома письменниця Ірена Карпа. Так би мовити, освятила своєю присутністю нашу кав’ярню. І відтоді тут побувало дуже багато іменитих митців. Відвідувачі, котрі приходять на ці зустрічі, мають змогу поспілкуватися з відомими музикантами, художниками, письменниками, купити їхні книжки, творчі роботи, взяти автографи.
З минулого року ми запровадили в «Нитці» кінопокази. Перший фільм, який демонстрували, – «Шкурник». Показ пройшов під живу музику: грав студентський гурт «Хо на поле» (у перекладі – «Ходи на двір») із Краківської музичної академії, котрий виконує етноджаз. Новація відвідувачам сподобалася.
А нещодавно мій чоловік разом із Миколою Ганюшкіним започаткували ще одну організацію, також соціальне підприємство – фундацію «Активна інтеграція». Вона здійснюватиме соціально-культурні, освітньо-культурні проєкти, чільний із яких – «Нитка, що об’єднує». Нас фінансово підтримують Міністерство культури та національної спадщини Польщі, Інститут книжки. Цьогоріч ми отримали грант від міста Кракова.
А «Нитка» справді всіх об’єднала, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. До наших культурних заходів додалися волонтерські, окрім митців, на зустрічі з людьми почали приїжджати військові.
24 лютого 2022 року… Я мала важливу зустріч і додому приїхала о другій ночі. Лягла спати геть утомлена. Крізь сон чула рингтон свого мобільного й не розуміла, чому мені всі зранку дзвонять, коли знають, що я сова, а не жайворонок. Нехотя все ж узяла слухавку. Бачу, телефонує знайома журналістка, яка брала інтерв’ю про театральний фестиваль кілька днів тому. Трохи невдоволено запитую: «Катерино, про що ти хочеш в мене запитати о такій ранній порі?» А вона – запитанням на запитання: «Що ти щойно робила?» «Спала!» – відповідаю. Катерина: «То хочеш від мене почути правду?» Кажу їй: «Та говори вже, раз подзвонила». І чую страшну новину: «росія атакує Україну. Почалася повномасштабна війна. Хочу, щоб ти це прокоментувала». Я за кілька секунд оговталася. «О’кей, – говорю, – дай мені 15 хвилин».
Насамперед, подзвонила мамі й бабусі, татові. Запитала, чи треба їх евакуювати? Вони відповіли, що в них спокійно. Були прильоти в Кременчуці, Миргороді, але Полтава не постраждала. Тож поки що залишаються. Я видихнула. Почитала новини. Почала давати коментарі журналістам.
А за кілька годин із колегами вже оголосили в соцмережах збір коштів для ЗСУ. Образно кажучи, завертівся млин, який крутиться й до сьогодні. Спочатку достатньо було написати на фейсбуці: «Їдемо по 40 «броніків», потрібні гроші. І нам їх надсилали на вказані рахунки. За минулий рік ми зібрали для наших захисників понад 5 мільйонів злотих. Але тепер збір коштів через інтернет уже не працює. Тож зосередили його у кав’ярні «Нитка», де щотижня проводимо культурно-мистецькі заходи, зустрічі з військовими, збираємо донати, проводимо аукціони, й таким чином потік допомоги ЗСУ не міліє, продовжується.
Коли почала активно займатися волонтерством, то зв’язувалася телефоном із радником Міністра оброни України, з митниками, навіть із нелегальними торговцями зброєю!.. А подзвонити своїй бухгалтерці боялася – вона в мене дуже строга, і я уявляла, як буде вичитувати: «Надю, чим ти займаєшся?!» та сваритиме за несвоєчасну фінансову звітність. Але нічого, обійшлося. Працюємо.
Та робота без відпочинку й «на емоціях» далася взнаки. Наприкінці листопада минулого року їздила з Іреною Карпою на ретрит, застудилася, але не надала цьому значення – пропила вітаміни й далі працювала практично «без голосу». Поступово слабнула. Отримала вигорання. Дуже захворіла. Психотерапевтка призначила мені антидепресанти, які я приймала півтора місяці. У грудні ще якось зібралася з силами та з’їздила в Лондон на важливу зустріч, де презентувала нашу діяльність. А після повернення до Польщі вже не могла встати з ліжка. Два тижні не виходила з дому.
Увесь січень я була в напівтрасовому стані, на ліках. Без емоцій. У лютому мене запросили провести збір коштів під час концерту Київського оркестру «Гаррі Поттер симфонічний». Хоч іще нездужала, погодилася, адже це був шанс допомогти Збройним Силам. Тож по всій Польщі їздили командою разом із оркестром. Отоді, певно, відбулося перезавантаження мого організму, я відчула приплив сил, упевненість. І, повернувшись із цієї поїздки, вже почала готувати театральний фестиваль. А в квітні перед фестом зрозуміла, що можу триматися без ліків, депресія відступила. Я почувалася Мюнхгаузеном, котрий сам себе витягнув із прірви відчаю.
Інколи дивуюся, які ланцюги (чи нитки?) плете життя, щоб прокласти шлях до потрібних людей. Так, ми співпрацюємо з українським видавництвом «Комікс ЮА». Його директор познайомив мене з менеджеркою, котра проводила в Україні рок-фестивалі. А вона мене – зі своїми польськими колегами. Польські рокери сказали, що цього літа нададуть майданчик для збору коштів під час одного з найбільших рок-фестивалів, але їхня співпраця має бути з польською організацією. Укотре пораділа, що маю власну справу, зареєстровану в Польщі.
«Містик фестиваль» європейських рок-гуртів нещодавно відбувся у Гданську. Ми зібрали там кошти на турнікети і вже замовили 200 штук. Сума солідна, адже один турнікет коштує близько 600 гривень. Це не перший випадок, коли наша фундація стала в пригоді українцям. У березні 2023 року мені зателефонував хлопець, який жив і працював у Польщі, але з початку війни повернувся в Україну та добровольцем пішов у один із військових підрозділів. Він розповів про складну ситуацію, яку не міг залагодити самотужки. У Миколаєві підготували поїзд до евакуації людей із інвалідністю для відправлення в Польщу. Спеціальні вагони збирали по всій Україні. Оформили потрібні документи. Не вистачало лише листа від польської сторони, що потяг приймуть. Хлопець подзвонив у раду міста, куди мали прибути евакуйовані, але була п’ятниця, друга половина дня, і йому порадили зателефонувати в понеділок. «Але ж ідуть бойові дії, тривають обстріли й бомбардування! Ми не знаємо, куди прилетить наступної миті. А це ж люди з обмеженими можливостями, вони навіть зреагувати не встигнуть. Треба їх вивозити негайно, – говорив розпачливо у слухавку. – Чи можеш надати такого листа від своєї організації?»
Я написала того листа буквально «на колінах»! І він спрацював, поїзд поїхав!
Таких історій безліч. Тож Ірена Карпа, котрій я розповіла деякі з них, намовила мене написати книгу. Я вже занотувала кілька нарисів. Це буде художній твір на основі реальних фактів – історія чотирьох волонтерок із Кракова, моїх подруг, про їхню діяльність, переплетеність доль… Напишу і про власний досвід. От якби тільки трохи більше часу мала…
У травні з Христиною Потапенко – моєю подругою і волонтеркою, разом заклали ще одну фундацію «Культурна дипломатія», а також видавництво. Я є головою фундації, вона – директорка видавництва, яке плануємо презентувати у серпні цього року. Наразі перекладаю на польську книжку Ірени Карпи «Як виходити заміж скільки разів, скільки захочете». Думаю, саме її видамо першою. Взагалі, наша мета – популяризувати українську літературу тут, а польську – в Україні.
Тож мрію, що в нашому видавництві надрукую і свою книжку. Українська письменниця Таїс Золотковська, яку я знаю ще з часів навчання у Харкові, запрошує до себе на резиденцію, що на острові Закінтос, де наразі мешкає. Усамітнившись там, зможу писати. Але зараз є справи важливіші – продовжувати допомагати ЗСУ, наближати нашу перемогу.
