Посестри. Часопис №71 / Іспит сумління (фрагмент роману «Мадам»)

Я усвідомлював, що, попри спазми серця, якими озвалась у мені ця остання, коротка сцена моєї втіленої у життя драми – більш кінематографічного, ніж театрального характеру, – я ще щасливо відбувся. Добрий би я мав вигляд, якби у приступі гарячки або шаленої мужності ринув в атаку! Наприклад, у черзі до гардеробу чи, ще гірше, у вестибюлі перед її виходом на вулицю. Ціна такого кроку була б непомірною. А однак – поза розумінням того, наскільки мені пощастило – щасливим я не почувався. Гнітило відчуття поразки, розчарування, а найбільше, що я людина... істотаminorum gentium[1].

Дві години я переживав перетворений на драму грецький міф. Його протагоністи[2], хоча й належали до смертних, мали у собі щось титанічне. Вони являли найкращі взірці людського. Їхні долі та пристрасті, що їх розривали, були царственими і величними.

Своєю чергою, тих героїв втілювали особистості щонайменше непересічні, а в масштабах реальності, утвореної системою народної демократії, – взагалі з іншого світу. Жінки та чоловіки безпрецедентної краси, з кришталевими голосами, породисті, харизматичні. Та ще й із Заходу! З буржуазної Франції – Олімпу мистецтва та життя! Члени легендарної Comédie Française! Якими ж вони мали бути талановитими, внутрішньо багатими, чутливими, а також цікавими до світу та усіх проявів буття! І яким завдяки цьому мало бути їхнє життя – щоденне, особисте – там, під тінню Ейфелевої вежі та Тріумфальної арки!

І нарешті, цю зіграну напівбогами містерію богоподібних постатей дивилась незвичайна, а для мене – божественна жінка. Народжена неординарними, таємничими батьками, як Рейн «Святими Альпами», у «ковальському горні», де «виковується Яснота»[3]. Красива, з гострим розумом і сильним характером. Загартована суворими випробуваннями долі. Захоплена та ув’язнена більшовицькими покидьками, цими червоними пігмеями, що окупували нашу країну, вона намагається вирватись із пастки. Хто ще має таку біографію та таку особистість?! Хто на цій безплідній землі[4] вирізнявся б такою силою, інтелектом, красою?! «Хто є іще такий,/ Котрий залишитися мусив би вільним!»[5]

Як і належить гордій femme emancipée[6], вона прийшла до театру сама, в останню мить. А коли його покидала, по неї заїхала карета... du corps diplomatique[7]. Як по герцогиню чи по зірку. Як колісниця – по богиню! Напевно, її забрали на вечерю або банкет, влаштований у посольстві чи в готелі «Брістоль» на честь французьких артистів. Аби вона там пила шампанське і проводила розмови, повні esprit та brillant. Рівна між рівними. В іншому часопросторі!

А ким при цьому був я? У порівнянні з ними. З нею. Хіба не істоткою другого сорту, не гідною навіть удару шпаги цих неперевершених фехтувальників? Чим було моє життя? З чого складалося? Дитинство у зруйнованій Варшаві. Макабра сталінізму. Здичавіння. Убозтво, сірість, непроглядність. Жалюгідні містерії людей бідної, зануреної у сплячку, загарбаної червоним дияволом провінції. Світ уживаних, старих, бридких, зіпсованих речей. «Подачки» та «шмаття» із Заходу, слухання «Вільної Європи». І все та сама пісня: «колись!.. десь-інде!.. не тут!.. це закінчиться!.. закінчилось!» Так, проза мого життя була цілком позбавлена, як сказав поет, краси кон’юнктиву[8].

Однак доля – це ще не все. Зрештою, попри всі її несподівані повороти та зрадливість, Мадам роками прокладала власний курс. Тож від внутрішнього вогню залежить не менше. Від його сили та яскравості. Жару. А як у цьому плані виглядав, навіть у власних очах – я? Знову-таки мізерно, блідо. Карликом. Що з того, що я добре навчався, мав гарні манери, розмовляв французькою і грав на фортепіано! Що був посвячений у аркани королівської гри в шахи і мав мавпячу пам’ять! Що, врешті-решт, кохався у словах, міг ними непогано жонглювати, ба навіть віршувати! Все це було гречним, приємним, «культурним». Холодним, математичним, логічним, абстрактним. У цьому не було безумства, божественної глупоти, екстазу. «Скельце і око» без «віри й чуття»[9]. Все в голові, нічого в тілі! Все у думках, нічого в почуттях! Я обрав шати, а не наготу. Видимість, а не істину. Закутий у броню, закритий, замкнений у собі. Складений з іронії, жартів, парадоксів, блазнювання. Полотнію від одного вигляду крові. Соромлюсь природи. Не знаходжу форми для любовного пориву.

Чи ж такий може стати героєм драми? Можливо, але, звичайно ж, не як Іпполіт, Федра чи Антоній! У найкращому випадку, як Жак із гіркої комедії Шекспіра, мольєрівський мізантроп чи Гамм Бекета. Карикатурою або антигероєм. Втіленням заперечення, сумнівів, хвороби, відчуження.

А якщо так, Мадам – ​​хоч ким вона є: Сніговою Королевою, Рейном, Леною чи femme fatale[10] – не могла цього не відчути. А якщо відчула, зрозуміло, що її до мене не тягнуло, ба навіть відштовхнуло. Якщо вона така ж, як я – холодна, зарозуміла, скута розумом і соромом – я міг лише злякати, ба навіть паралізувати її, як криве дзеркало. Якщо ж під маскою холоду ховається сповнена рішучості вирватися з клітки дівчина, то такий, як я, їй ні до чого. Їй потрібен Гейст, Капітан, Муж, а не блідий хлопчисько, сповнений комплексів і химер. Нарешті, якщо б вона була Єленою чи Клеопатрою, contessa[11], елегантною зіркою салонів, то такий, як я, значив би для неї не більше, ніж якась комаха, у кращому випадку – статист.

Ох же й важким виявився тягар цієї багатоскладової конклюзії.

Щоб позбутися гнітючих думок і звільнитися від апатії, я витягнув програмку і почав гортати.

Весь зворотний бік обкладинки був заповнений чорно-білою репродукцією портрета молодого, тридцятидворічного Расіна, начебто роботи Франсуа де Труа[12]. Своїми мигдалеподібними очима письменник дивився кудись убік, ніби на когось поруч зі мною (праворуч) і сумно, ледь помітно усміхався.

«Він дивиться на неї, а не на мене, – гірко подумав я. – На постать, а не на тло. Я для нього... порожнє місце».

Я перегорнув сторінку, шукаючи прізвище Єжика. Й швидко натрапив на нього під набраним дрібним шрифтом нарисом із заголовком «Геній».

Це була сповнена захоплення стисла і жива розповідь про творчість Расіна з уміло вплетеними у неї біографічними деталями. Перед читачем поставав образ художника, сповненого внутрішніх суперечностей.

Побожний городянин, духовно сформований під впливом янсеністського «усамітнення» славетного Порт-Рояля[13], де культивувались моральний ригоризм і доктрина про перевагу Божої благодаті над волею та заслугами людини, при цьому не забував про свій блискучий розум і чи не диявольські здібності. Але це не все. Бідний сирота з провінції, доброзичливий і сором’язливий, водночас був кар’єристом і світовцем; у крижаній горі логіки ховався вулкан пристрастей; у послідовнику Аполлона справляв свої дикі оргії розгнузданий Діоніс; у чистій християнській душі, відкритій для надії та небесної благодаті, панував похмурий морок екстремального песимізму.

Яке зерно і ґрунт, такі плоди та врожай. Життя й творчість письменника були позначені цими гострими суперечностями, сповнені на диво різких контрастів. Дев’ятнадцять років янгольського дитинства та зразкової молодості, віддані молитвам і сумлінному навчанню, що йому він зрідка зраджував із любовним романом під партою, поступились періоду зрілості – гріховному, шаленому, позначеному гарячкою кохання та плотськими утіхами, орлиними злетами генія, запаморочливою кар’єрою і королівською прихильністю, але й заплямованому багатьма diablerie[14]. За десять років він створив сім трагедій, одна краща за іншу. Їхній автор був окрасою салонів і двору, підкорював серця прекрасних актрис і піднімався до дедалі вищих і прибутковіших посад. Аж раптом у тридцять сім років він пориває з театром і лібертинським життям, «цією ганебною ілюзією та ярмарком марнославства»; блудний син повернувся до Пор-Роялю, задля спокути спалив усі нариси й плани наступних драм та одружився з сірою міщанкою: побожною, тихою дочкою відомого нотаріуса, яка за все життя не прочитала ані слова з його натхненних творів. У них було семеро дітей: п’ять дочок та двоє синів, яких він, як міг, відвертав від красного письменства. За двадцять три роки такого благопристойного життя він став умілим придворним, схильним до біготерії[15].

А усе ж його незвичайний геній проявився і в цей період. Це сталося завдяки мадам де Ментенон[16] – уже немолодій і побожній морганатичній дружині Людовика XIV, яка опікувалась відомим пансіоном Сен-Сір для дівчат зі збіднілих шляхетних сімей. У тому закладі, серед іншого, був і театр – для відпрацювання красномовства та елегантних манер. Й у пошуках гідного репертуару вона звернулась до автора золотих строф «Береніки»[17]. Це призвело до абсолютно несподіваних наслідків. Дівчата грали занадто – небезпечно – добре! З такими вогнем і жаром, аж богобоязна патронеса зупинила репетиції. Однак, не бажаючи втратити знаменитого письменника, вона звернулася до нього з проханням написати для пансіонерок новий твір, «високоморальний», «зі співами», без тіні «загрози для душі». Расін, уже дванадцять років ідучи шляхом чеснот, маючи театр за витвір злого духу, спочатку був відмовився, але повагався і, натхненний думкою попрацювати на славу Божу, – узявся за замовлення.

Й ось що з того вийшло. Запропонована ​​трагедія з назвою «Естер», заснована на взятому зі Святого Письма сюжеті, попри піднесені ідеї та відсутність непристойного вмісту викликала у пансіонерок нездорове збудження. У закладі запанувала гаряча атмосфера: амбіції, конкуренція, інтриги, буфонада[18]. І коли на виставу почали приходити вершки суспільства, суворий притулок дівоцтва перетворився на якийсь салон, якщо не на будинок розпусти. Емоції зашкалювали, тріумфувала кокетливість, доходило до романів. За такого стану речей у поетові пробудився колишній дух. Як у часи, коли він жив театром, вкладаючи в актрис кожен рядок, кожне слово та акцент, він почав звертати увагу на найменші деталі в інтерпретації тексту. Коли одна з вихованок, яка грала роль Елізи, затнулась при декламації монологу, він аж скрикнув із мукою в голосі: «Ви вбиваєте мій твір!» – і перервав репетицію. Але коли здепресована дівчина вибухнула гучним плачем, він її пожалів, підбіг витерти сльози. Й, благаючи про прощення і бажаючи заспокоїти її – а заразом і себе, – знайшов устами її вуста. У такий-от спосіб вони й порозумілись.

Тож знову – вже вкотре і за яких обставин! – демонічний Діоніс обіграв янгольського Аполлона. Знову попри всі наміри, ба навіть усупереч їм, твір спричинив пожежу. Настільки великою виявилась сила його нечестивої краси! Тому і другу п’єсу, яку поет написав для мадам де Ментенон, біблійну драму «Аталія», за певний час визнану за один із найбільших шедеврів французької драматургії, дозволили зіграти вихованкам Сен-Сіра лише раз, перед королем, і то у звичайному, повсякденному вбранні.

Внизу сторінки із закінченням нарису містився ще один портрет Расіна. Це була картина Шарона, написана з уяви майже через століття від смерті автора «Британіка», що зображувала письменника у момент читання свого твору великому Roi-Soleil[19]:

На передньому плані поет із благочестивим виразом обличчя, сидячи на фотелі (зліва), тримає перед собою відкриту десь посередині книгу. Король, праворуч і трохи глибше, вільно розкинувся на софі й, спираючи голову на руку, дивиться на нього замислено і вдячно, ніби думає: «Ти гарно пишеш, Расіне, і читаєш не гірше».

Ця сцена дала мені черговий привід для саморефлексії.

«Якщо ти ані король, – думав я зі смутком, в якому все ж жеврів вогник надії, – ані герой, ти усе ж не тільки хліб жуєш, а ще й мариш і тужиш невість за чим, невтомно блазнюєш, бо не здатний адекватно висловити жодного почуття, а отже, аби збутись і знайти полегшення, тобі доведеться стати художником – зіницею світу і магом».

І раптом очима своєї уяви я побачив, як день у день в якомусь покої за столом у той чи інший спосіб – пером, друкарською машинкою – чорню аркуші паперу. Вигадую і записую захопливі історії – узяті з реальності, але кращі за неї. Майстерно скомпоновані на кшталт музичного твору[20], звучні і ритмічні, як вірш. Підбираю слова, граю фразами, допоки нарешті доводжу абзац до кришталевої ясності. А тоді йду на прогулянку, щоб продумати наступний.

– Моє життя буде таким, – сказав я упівголоса і відклав програмку.

У понеділок після школи я пішов до бібліотеки, узяв трагедії Расіна французькою і – для примірки – старанно переписав до свого «Cahier»монолог Іпполіта та «велику арію» Федри.

Після багаторазового прочитання я завчив ці тексти напам’ять.