Посестри. Часопис №65 / Розмови з каменем: проблеми пізнання
Наслідування поетом «сну каменя» як пізнавальний метод у «Притчі» Герберта (збірка «Гермес, пес і зірка») повинно дати доступ – хоч на мить – до таємниці вічності, пізнати людську мертну природу з інкарнацією незрозумілого, незнищенного буття
спить і вірить що він єдиний
пізнає буття таємницю
і що без допомоги теологів
схопить вічність вустами спраглимиЗ. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука, Львів: Каменяр, 2001, с. 113. [2].
Вічність, якої не можна уявити, повинна об’явитися тілесній та проминальній природі, а навіть стати – незрозумілим чином – доступною для чуттів. Неестетичний вигляд сну з відкритим ротом зіштовхується з образом причастя. Але здобуття остаточних пояснень здійснено з усім ризиком єретичного блукання, хоча із цієї спроби не виключено пошуку sacrum. Контемпляційне заціпеніння повинно виражати концентрування на сутності буття. Вилучений із поточних справ, неприсутній, а водночас такий, що відчуває, у Герберта поет нагадує сповнену болю кам’яну скульптуру. Воістину, великою є його пиха («він один» зміриться з викликом на межі сил), великим є також нездійснене бажання. У цьому вірші поет «співає», а спів переходить у сон, у мовчання. Топос поета-птаха знижений, сам же символічний знак перетворюється на карикатуру. Драматичність спроби полегшується уведенням гротеску й усуненням звірянь (тут говориться у третій граматичній особі). У вірші «Притча» велике пізнавальне натхнення та метафізична інтуїція зустрічаються з людською недосконалістю, вимірюваною відповідно до шкали камінного тривання. Звичайно, хтось повинен наївно й уперто питати про перші речі. Тому не можна дискредитувати «метушню» поетів
Інакше мислиться замах на неможливе у чудовій «Розмові з каменем» Віслави Шимборської (збірка «Сіль»), бо ж у цьому вірші проникнення в заклятий світ всередині каменя, який приховує в собі фундаментальні онтологічні загадки, полягає у творенні ілюзії діалогу. Камінь-співрозмовник применшує узурпацію людського розуму, мовні категорії, які служать ніби-порозумінню, не можуть узгодитися, якщо руйнується їхня когеренція.
Важливим є парадокс «красномовного мовчання». Антропоморфізація каменя – це «містифікація», доводить Станіслав Бальбус, видиме порозуміння відбувається ж бо на поверхні, щоб приховати внутрішній світ, «тобто сутність речі, її eidos»
Але рішення про відмінність між цими поняттями приймає, як я вже згадував, окреслена в безпосередньому текстовому оточенні участь цих віршів у щоразу іншому проєктуванні архітектури сенсів. Отож коли прочитаємо «Притчу» разом із іншими творами зі збірки «Гермес, пес і зірка» (наприклад, «Хотів би я описати», «Калатало», «Обранці зірок» і «Коробочка, звана уявою», збірка «Ескіз предмета»), то виявиться, що Збіґнєв Герберт замислюється в основному над формами поетичного пізнання, зв’язками з так званою істинною дійсністю, подвійною роллю уяви, яка встановлює свободу митця й одночасно веде на манівці довільності. Поет прагне вникнути в сутність деміургічного жесту – закономірного й обмеженого водночас – та здійснити аналіз придатності символів, які описують освячене й прокляте посланництво митця слова. Пригадаймо «метушню безупинну поетову / серед каменів і серед птахів» («Притча», збірка «Гермес, пес і зірка»)
Натомість у збірці Шимборської «Сіль» вірші, які сусідують із «Розмовою з каменем»: «Вода», «У річці Геракліта», «Нотатка» («У першій вітрині…») ще виразніше видобувають антропологічний мотив. Отож істота, яка обдарована розвинутим розумом, «усферилася» з інших, давніших видів чи – як читаємо у вірші «Печера» (збірка «Сміх та й годі») – «виголовилася з пустки». З рації цього вирізнення вона мусить розіграти приречену на поразку самотню боротьбу за виявлення таємниць буття.
Шимборську захоплюють такі мікросвіти, як краплина води чи камінь, у яких уміщується все існування, включно з пам’яттю змін еволюції та історичних подій. Натомість у «Притчі» Герберт здійснює рефлексії про писання, про творення літературних світів, але й не обминає проблематики встановлення цінностей. Зі свого боку, в Шимборської висвітлено питання пізнавальної обмеженості людини, недосконалість інструменту чуттів, диспропорції, яка з’являється між часом людського життя і геологічним часом. Герберт забарвлює гротеском і роззброює комізмом гораціївський топос поета-птаха, так прекрасно реалізований у «Пісні XXIV» Кохановського «Niezwykłym i nie leda piórem opatrzony», «Księgi wtóre» («Незвичайним і не яким-небудь пером наділений», «Книги другі»). У фігурі неможливого, заперечеого «сміху каменя» Шимборська делікатно знецінює «чисту цікавість», якоюсь мірою споріднену з кантівським «чистим розумом». Ця цікавість розташовується в цьому вірші на межі гносеологічного акту й звичайного нахабства. Після серії зображених спроб проникнення всередину каменя, виявляється, що чуття, які сприймаються як форпост пізнання, не можуть виконати свою роль (як пам’ятаємо, людині бракує «чуття участі»).
Ближчим до «Розмови з каменем» був би вірш Герберта «Камінчик» зі збірки «Ескіз предмета». Кам’яна нерухомість і досконала самототожність нас присоромлюють, тому що через конфронтацію з каменем демасковано нашу гру, невпевненість, дикі інстинкти, надмірні амбіції, а тоді фальшиву доброту й містифіковане розуміння речей. Герберт здійснював би розмову з каменем, хоч цей партнер мовчить із гідністю, у напрямі моральних суджень, коли ж Шимборська тимчасом вказує й називає ситуацію чужості чуття того, хто пізнає. Дуже близько одна біля одної розташовані фрази, що стосуються відмови укладання ближчої філософської знайомості. Камінь відкидає людський світ і прийняті там способи відчування й зображення речей. Суб’єкт вірша Герберта про сутність неможливого заповіту говорить так
відчуваю важкий докір
як його тримаю в долоні
і тіло його шляхетне
проходить теплом фальшивимЗ. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука, Львів : Каменяр, 2001, с. 209. [6].
У людському світі така досконалість вважалася б вадою, бо ж легко не підлягати емоціям, прагненням і спокусам, якщо ми ототожнюємо існування з незмінним, неподільним триванням. Людські пристрасті й очікування химерні, перелітні, необґрунтовані, вигадані на зразок літературної фікції, натомість кам’яні чесноти походять не з цього світу. Ось прозопопея Шимборської, виражена в непоступливій, безжальній кам’яній мові. Камінь говорить:
Всією поверхнею повертаюсь до тебе,
зате лежу відвернутий всім нутром.
(«Розмова з каменем»)В. Шимборська, Може, це все, пер. А. Савенця.., с. 11. [7]
На поверхні ми не прочитаємо нічого важливого, а внутрішній світ залишається таємницею. В обох випадках не можна розплутати парадоксів чужості, обидва вірші пояснюють неможливість здійснити умови діалогу. Спільними для Шимборської та Герберта видаються іронія та емпатія. У холодній перспективі – доведеного до жорстокості – об’єктивізму сила людського пізнавального оволодіння видається дуже мізерною. Камінь – це співрозмовник, який не зворушує, сповідник, який не відпускає гріхів. До того ж іще послуговується не-людським мовчанням. Камінь напевно досконалий, але такий ідеал ні на що не годиться, бо ж ця форма досконалості холодна й мертва
– Камінчики приручити не можна
до останку будуть на нас дивитись
очима спокійними дуже ясними.
(«Камінчик»)
З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука.., с. 209. [9]
Щоб зобразити камінь, поет використовує тавтологію (бо ж камінь «виповнений до краю / камінним сенсом») і заперечення (запах каменя «нічого не нагадає / нічого не сполошить пожадливості не будить»). Інших мірок, відомих людському розумові, вжити не можна. Камінь не бере участі в легковажній грі чуттів. Тому перехід меж між людським світом і незрозумілим каменем відбутися не може. Збіґнєв Герберт утворює особливе порівняння людських намірів із тим, що неможливе. Цей «прекрасний вірш, що звучить як гімн камінній, спокійній, суверенній присутності»
Перекреслення онтологічної спорідненості, яких шукають інтелект та уява, у Шимборської наводить на зв’язок між обмеженим часом людського життя та вічним триванням, вказує суперечність між рухом думки й уяви та нерухомістю об’єкта, протиставляє приписувану нам змінність ролей і непорушну (увесь час таку саме) форму, властиву камінню:
Стукаю в двері каменя.
– Це я, впусти мене.
– Я не маю дверей, – каже камінь.
(«Розмова з каменем»)В. Шимборська, Може, це все, пер. А. Савенця.., с. 11. [12]
Потрібно додати, що в поезії Герберта символіка каменя підлягає змінам, еволюціонує. У вірші «Uprawa filozofii» («Заняття філософією», збірка «Струна світла») сублімовані ідеї та твори чистої думки стають об’єктом особливих експериментів. Вони полягають у спробах укорінення абстрактних теорій – конкретно (на таку екстравагантність поезія може собі дозволити) або навпаки, на вилучення чуттєвого досвіду, щоб зрозуміти слово «буття», слово «тверде й безбарвне»:
треба довго живими руками розгортати тепле листя
треба потоптати образи
захід сонця назвати явищем
щоб у всьому цьому відкрити
мертвий білий
філософський камінь.
Варто звернути увагу на протиставлення живе – мертве, яке імплікує чергову пару понять: людське – нелюдське. У вірші «Білий мінь» (збірка «Гермес, пес і зірка») уже відкрито йдеться про досвід смерті. Камінна форма неприсутності, досконала, але незрозуміла, являється як щось чуже – після позбавлення людиною чуттєвих вражень і темних пристрастей. Тут про започаткований і ухильний процес (смерть відчувається, але вона ще не атакує) говориться мовою самотнього тіла
У поезії «Пан Коґіто розглядає померлого друга» (збірка «Пан Коґіто») безлад праху поета протиставляється кам’яній формі фігури – непорушної, «гідної», позбавленої раптової експресії, тобто такої, яку естетично можна прийняти. Але це розходиться з дією уяви, яка співчуває. Натомість у вірші «Poczucie tożsamośći» («Відчуття ідентичності», збірка «Пан Коґіто») Герберт здійснює облудну гру з власними уявленнями, особливо він заперечує переконання, що камінь найкраще репрезентує «ідею незмінності». Навпаки, зараз людська істота вчиться у каменя мистецтва мімікрії, тобто того, як не бути собою у світі сильних первоначал.
Свідки історичних подій – безсилі й налякані – у вірші Герберта нагадують театральну публіку (яка очікує на грецьку трагедію). На примусову участь у спектаклі, який зовсім не є піднесеною неправдою, реагують летаргічним сном: «…глядачі напівмертві тамували подих мов камінь» («Посланець», збірка «Рапорт з обложеного Міста»)
Колекція мінералів у Шимборської є набагато скромнішою. У поезії «Приліт» (збірка «Сміх та й годі») камінь як найстарший витвір, самототожний сам собі, закритий, стає погірдливим свідком безумств природи в сезонах пір року, яка прирікає на смерть чергові покоління птахів. Тавтологічний «камінь з каменя», висміювач людського зворушення, переможець у турнірі тривалості «посвоєму простацько й архаїчно / глядить на це життя, як на невдалі спроби»
У перелічуванні незліченного інвентаря речей, якими обдаровує нас світ, скромну участь має шляхетний камінь «берил» («День народження», збірка «Всяк випадок»). Хоч він є одним із багатьох «інобутніх» («innobyt» – це слово я запозичив у Станіслава Бальбуса
На впорядковуванні протоколу літературних відмінностей та реєстрі спільних просторів ми могли б зупинитися, якби не справжня інвазія петрографії у польській поезії після 1956 року. Отож порівняння поширюється на всю текстову колекцію, до якої ми зарахуємо, посилаючись на есе Анни Насіловської «Kamienie» («Каміння»), вірші Вата, Каменської чи Криницького, ще додаючи цікаві в пізнавальному й поетичному плані реалізації Ерни Розенштейн
Різнорідність філософських медитацій, пов’язаних із камінням, імпонує, вражає також багатство значень цього мотиву. Архетекст, однак, здається розмитим: можливо, відірвані зауваження й більш систематичні медитації поетів ХХ століття беруть початок із алхімічних уявлень, а може, пов’язуються з романтичною мрією про «космічну єдність світу й духовної самототожності всіх видів буття»