Посестри. Часопис №64 / «Почесне місце у цьому досить пісному меню займала постать директорки…» Фрагмент роману «Мадам»

Почесне місце у цьому досить пісному меню займала постать директорки, а точніше, ​​складний світ переживань, домислів та чуток, що їх невичерпним джерелом вона була.

Директоркою вона стала відносно пізно – коли ми вже закінчували дев’ятий клас – і викладала французьку. Це була тридцятирічна, неймовірно красива жінка, що разюче відрізнялася від решти вчителів – сірих, похнюплених, нудних, словом – ніяких. Вона елегантно одягалась, винятково в речі західного виробництва (що одразу впадало в око), мала доглянуті руки, прикрашені вишуканою біжутерією, і п’янила запахом гарних французьких парфумів. Її обличчя завжди покривав ретельно продуманий макіяж, а голову вкривало блискуче каштанове волосся, коротко обрізане і зграбно вкладене над довгою, стрункою шиєю. Вона трималась просто, мала бездоганні манери, а, попри те, від неї віяло пронизливим холодом.

Красива і холодна, велична і недоступна, горда і безжалісна – справжня Снігова Королева.

Поява директорки одразу викликала в школі бродіння, і то різноманітної природи. Перш за все, уже самі її поведінка і вигляд робили своє. Старші, давно вже посивілі вчителі дивилися на неї з недовірою й трохи побоювались. Молодші ж або заздрили – її красі, вбранню, посаді – або підлипали. Крім того, одночасно з її призначенням швидко розійшлась плітка, буцім невдовзі директорка має намір радикально реформувати школу за зразком тих новочасних експериментальних закладів із викладанням тільки іноземною – в нашому випадку, звичайно, французькою. Її зусилля в тому напрямку нібито вже серйозно просунулися, тож реорганізація може відбутися навіть на початку нового навчального року.

Ця, об’єктивно найкраща, перспектива буквально посіяла жах. Адже для більшості вчителів це означало неминучу втрату роботи у школі, з якою вони були зв’язані протягом багатьох років: у експериментальному закладі з іноземною мовою викладання всі предмети, крім польської та історії, мали вестись одразу двома мовами, тож усім вчителям треба було не тільки вільно володіти другою мовою, але й уміти нею викладати. Вчитися на двох мовах одразу здавалось неймовірними тортурами і учням; у цьому бачили Божу кару і здригались від самої думки.

Іншим елементом спричиненого Madame la Directrice (як її охрестили в школі) бродіння була незбагнена тривога, що її приваблива постать посіяла у серцях учнів. Спочатку, через саму її зовнішність, її обдарували стихійною симпатією на межі поклоніння. Її трактували як істоту майже не з цього світу – богиню, що якимсь дивом спустилася з Олімпу на землю. Незабаром, однак, усі зрозуміли, наскільки вона зарозуміла і неприступна, як боляче вміє штрикнути своїми великосвітськими манерами, тож хвиля ентузіазму дещо підупала. Проте відчуття розчарування перетворилася не на ворожість або бажання помсти, але у щось зовсім інше – у класичний садомазохістський афект, що живився, з одного боку, приниженням та болем, а з другого, підлістю і насильством.

Інакше кажучи, прекрасну пані директорку не припинили обожнювати, але любов до неї набула специфічної форми. З одного боку, на неї потай молились, пробачаючи їй жорстокість і забуваючи всі приниження, з другого ж, на показ – осторонь, по кутах, в туалеті – жахливо над нею знущались, нещадно топлячи в болоті сороміцьких пліток і грубих фантазій. Тими актами приниження і паплюження святині глушився пекельний біль нерозділеного почуття. Оте словесне упослідження наростало, доходячи до межі вже цілковитої безсоромності, однак лишень для того, аби після повернення до внутрішнього санктуаріуму і вклякання перед обожнюваним образом спокутуватись черговою порцією болю і самозвинувачень.

Однак усі ці справи – ті дикі пристрасті та задушлива атмосфера – не відразу стали нашою участю. На початку своєї каденції Madame la Directrice не вела уроків у нашому класі, і все вищезгадане доходило до нас опосередковано – у вигляді чуток та легенд про те, що відбувалося деінде. Мене ж усе це взагалі не обходило – тоді-бо я був зайнятий театральним гуртком. Тема зацікавила мене, лише коли я відійшов від громадської активності.

Про що ж у той час теревенили?

Основною сферою зацікавлення було її особисте життя. Адже щодо цього Мадам становила напрочуд вдячний об’єкт здогадок і спекуляції, була-бо незаміжньою.

Як, ким і коли це було встановлено, ніхто сказати не міг, але це не викликало жодного сумніву. Вона-бо не носила обручки, її ніколи не бачили в компанії мужчини, який міг би бути її чоловіком, і – за чутками – вона жодного разу навіть не прохопилась про свою сім’ю, що також правило за доказ, адже кожен учитель так чи інакше завжди про таке згадував. Крім того, якось був розбовкався Солітер. Вихваляючи чесноти своєї начальниці, возносячи до небес її енергію й організаційні здібності, він мав необережність ляпнути: «Важливо також, що, на відміну від усіх нас, вона не має сімейних обов’язків, що дозволяє їй повністю присвятити себе роботі у школі».

Це дало початок нескінченному перебору всього, що включає у себе сімейний стан пані директорки.

Незаміжня... То ніколи й не була чи встигла розлучитись? (Можливість удівства взагалі не враховувалась.) Якщо розлучена, хто був її чоловік і чому розійшлися? І хто кого залишив? Він її чи вона його? Якщо вона його, що могло бути причиною? Несумісність характерів, різниця в темпераментах? Чоловік був занадто наполегливий або, навпаки, занадто млявий? Чи вони розійшлися через третю особу? Знайшла собі ще когось? За яких обставин? І так далі, всі можливі варіанти.

Можна було обрати й другий варіант: не розлучалась, бо й не одружувалась. Це збуджувало ще більш!

Дівиця... Тридцятирічна! Навіть трішки плюс! Й усе ще цнотлива? Якось не вірилося. Тоді як це сталося? Коли, з ким, і де? На навчанні? На канікулах? У гуртожитку? Ой, навряд. Радше, в розкошах – в готелі, в апартаментах, в елегантній квартирі? І як із цим тепер? На регулярній основі? Випадкові зв’язки чи є хтось постійний? Або ж щоразу хтось один, але ненадовго? І як вона не боїться завагітніти, чим нас постійно лякали? Якось запобігається? Як? На бога, як?

Предметом уваги і жвавої дискусії було й питання її партійності. Як і у випадку її сімейного статусу, ніхто нічого достеменно не знав, однак тут сумніви здавалися зайвими. Адже майже не траплялося, щоб директором школи ставав не член партії. Це було майже законом.

Але й тут поставала піраміда запитань. Вона вступила до партії за переконаннями або заради кар’єри? Якщо задля кар’єри, то чого вона прагне? Посади? Грошей? Чи інших пільг, головно можливості поїздок за кордон, звичайно, на Захід, до Франції, до Парижа, де можна запастися елегантним вбранням?

Й інший блок тем. Чи, бува, вона не має на совісті якоїсь підлоти або свинства? Переважало переконання, що приналежність до партії без цього не обходиться. Робила доноси? Зраджувала? Поверталася спиною до «опального» колеги?

І ще одне, далеко не пусте, хоча, здавалося б, невинне питання: як вона поводилася, а головне, як говорила на партійних засіданнях? І – це особливо важливо – як у її пречудових устах звучало слово «товариш»? «Послухайте, товариші», «слово надається товаришеві Солітеру», «товаришу Євнух, дайте товаришу договорити», «товаришко Змія, забезпечте каву» – ні, це було годі уявити! А усе ж такі чи подібні до них речення вона справді мусила би промовляти.

Але всі ці спекуляції, питання, фантазії тоді ще залишались простою грою уяви; мали, сказати б, теоретичний характер. Ситуація змінилася, коли славнозвісна Мадам почала викладати в нашому класі.

Це відбулося – цілком несподівано – на початку нашого останнього начального року. Попередня вчителька французької, поважна старша пані М., раптово вийшла на пенсію, тож другого вересня Madame la Directrice без усіляких попередніх оголошень ввійшла до нас енергійним кроком, величаво стала за кафедру й оголосила, що вестиме французьку до випускних іспитів.

Це було як грім серед ясного неба. Ми очікували будь-чого, тільки не цього. Коли вона попрямувала до нашого класу й вартові, як завжди виставлені за дверима, щоб стежити за пересуванням ворожих сил і вчасно повідомляти про небезпеку, звістили тоді ще радісну новину, що до нас іде ВОНА, ми могли лише припустити, що мова про короткий, рутинний візит, які вона робила при нагоді. Що вона нам викладатиме, що з цього моменту у нас з’явиться можливість спілкуватись із нею на уроках – бачити її божественну красу, вдихати запах її парфумів, говорити з нею, потерпати від її знущань – і це три рази на тиждень, ні, такого ніхто не міг собі уявити навіть у найсміливіших мріях.

Почалося майже з першого уроку.