Посестри. Часопис №60 / «I. Розхиталося віття, ніби маятник, непомалу...» (Зелена година)
Розхиталося віття, ніби маятник, непомалу,
Сном підштовхнутий! Вибиває Зелену Годину!
Вийди, лісе, з глибин, ти – і наш і не наш, бо б’є!
І чия ж то душа у гущінь твою запропала?
І чиє ж то лице твоїм струменям – крапелина?
Ще моє миті тому – але вже лице нічиє...
Мені дивно, що бачать дерева і води – в тиші –
Те саме – а вже інше, й шепочуть: «Воно! знестанне,
Поза нами заблукане – але Бог вернув його нам!..»
Чи ж я мав би за ним ліс впізнати, що пісню дише?
Я ж казав: як Година Зелена мені настане –
Віддам лісові – лісове, хай би навіть загинув сам!...
«I. Rozechwiałysię szumnegałęziwahadła...» (Zielona Godzina)
Rozechwiały się szumne gałęzi wahadła
Snem trącone! Wybiła Zielona Godzina!
Wynijdź, lesie, z swej głębi, ty nasz i nie nasz!
Czyjaż dusza w twe gąszcze znowu się zapadła?
Czyjaż twarz się strumieniom twoim przypomina ?
Jeszcze moja przed chwilą już niczyja twarz...
Dziwno mi, że ją widzą wód prądy i drzewa,
Tę samą a już inną, i szepczą: To ona!
Zbłąkaną poza nami Bóg przywrócił nam!...»
to Mamże dziś po jej rysach poznać las, co śpiewa ?
Wszak mówiłem: gdy przyjdzie Godzina Zielona
Oddam lasom co leśne, choćbym zginął sam!...
