Посестри. Часопис №53 / Із легенд Стародавнього Єгипту

Споглядайте, якими марними є людські надії супроти всесвітнього порядку, споглядайте, які дрібні вони супроти вироків, що їх записав на небі Предвічний вогняними знаками!.. 

Сторічний Рамсес, могутній володар Єгипту, згасав. На груди повелителя, від голосу якого впродовж пів століття здригалися мільйони, впала задушлива змора – й спивала кров із його серця, силу з його рук, а часом навіть притомність із його мозку. Величний фараон лежав, наче повалений кедр, на шкурі індійського тигра, прикривши ноги тріумфальним плащем короля ефіопів. Суворий навіть сам до себе, він приклИкав наймудрішого лікаря з Карнацького храму й мовив: 

– Знаю, що тобі відомі могутні ліки, які або вбивають, або вмить зціляють. Приготуй-но мені ті з них, що зарадять при моїй недузі, й нехай для мене це скінчиться раз і назавжди… так чи інакше. 

Лікар вагався. 

– Поміркуй, о Рамсесе, – шепнув він, – що від миті твого сходження з високих небес Ніл розливавсь уже сто разів, то чи вільно тобі жадати ліків, не певних навіть для наймолодшого з твоїх воїв? 

Рамсес навіть сів на ложі. 

– Я, мабуть, дуже слабий, – загримав він, – якщо ти, жерче, насмілюєшся давати мені поради! Мовчи й виконуй те, що я велю. Адже живий мій тридцятилітній онук і наступник Гор. А Єгипет не може мати владаря, який не в змозі вилізти на воза та здійняти списа. 

Коли жрець подав йому тремтливою рукою страшні ліки, Рамсес випив їх, як спраглий п’є воду з кухля, тоді покликав до себе найславетнішого астролога з Фів і наказав щиро розповідати, що показують зірки. 

– Сатурн поєднався з Місяцем, – відказав мудрець, – а це провіщає смерть члена твоєї династії, о Рамсесе. Ти зле вчинив, що випив нині ліки, бо ж марні заміри людські супроти вироків, що їх Предвічний записує на небі. 

– Звісно, це зорі передвістили мою смерть, – відказав Рамсес. – І коли це може настати? – звернувся він до лікаря. 

– До сходу сонця, Рамсесе, ти або будеш здоровий, мов носоріг, або твій священний перстень оздобить руку Гора. 

– Приведіть Гора, – мовив Рамсес уже ослаблим голосом, – до зали фараонів, нехай чекає там на мої останні слова й на перстень – щоб не було перерви у владарюванні ані на мить. 

Гор заплакав (його серце було сповненим милосердя) через близьку дідову смерть, а що насправді не могло бути перерви у владарюванні, він вирушив до зали фараонів у супроводі численного почету служників. 

Усадовився на ґанку, що його мармурові сходи збігали донизу, аж до ріки, і, огорнутий невиразним смутком, вдивлявся в околицю. 

Місяць, побіля якого тліла зловорожа зоря Сатурн, саме золотив бронзові води Нілу, вимальовував на луках і садах тіні велетенських пірамід і освітлював усю долину на кілька миль навколо. Попри те, що була глупа ніч, у хатинах та інших будівлях палали лампи, а люд вийшов із домівок просто неба. Нілом снували човни – густо, немов у святковий день; у пальмових гаях, над берегами річки, на ринках, вулицях і обіч Рамсесового палацу хвилювалося незліченне юрмище. А попри це була така тиша, що до Гора долітали шурхіт очерету й тужливе завивання гієн у пошуках поживи. 

– Чому вони так юрмляться? – запитав Гор одного з вельмож, показуючи на безмежні лани людських голів. 

– Вони хочуть, пане, привітати у твоїй особі нового фараона й почути з твоїх уст про добродійства, якими ти їх обдаруєш. 

Цієї миті у серце фараонового внука вперше вдарила бундючність величі, немов морська хвиля об стрімкий берег. 

– А що означають оті вогні? – запитував далі Гор. 

– Жерці пішли до могили твоєї матері Зефори, щоби перенести її останки до фараонових катакомб. 

У Горовому серці знову пробудився жаль за матір’ю, що її тіло – за милосердя, виявлене до невільників, – суворий Рамсес поховав поміж рабів. 

– Я чую, як іржуть коні, – мовив Гор, наслухаючи, – хто виїжджає о такій порі? 

– Візир, пане, він наказав підготувати посланців до твого навчителя Єтрона. 

Гор зітхнув при згадці про любого приятеля, якого Рамсес вигнав із країни за те, що прищеплював у душі онука і спадкоємця відразу до воєн, а також милосердя до пригнобленого люду. 

– А отой вогник за Нілом? 

– Отим вогнем, о Горе, – відповів вельможа, – тебе вітає з монастирської в’язниці віддана Береніка. Верховний жрець уже вислав по неї фараонову лодію, а коли священний перстень зблисне на твоїй руці, важкі монастирські брами прочиняться, й вона повернеться до тебе, стомлена розлукою й охоплена коханням. 

Почувши такі слова, Гор уже не запитував далі, він замовкнув і заслонив рукою очі. 

Раптом засичав від болю. 

– Що з тобою, Горе? 

– Бджола вжалила мене в ногу, – відказав поблідлий фараонів наступник. 

Вельможа оглянув його ногу в зеленавому світлі місяця. 

– Подякуй Озірісові, – мовив він, – що це не павук, отрута якого о цій порі буває смертельною. 

О, які ж марні людські сподівання супроти невідворотних вироків… 

Цієї миті зайшов воєначальник і, вклонившись Горові, сказав: 

– Великий Рамсес відчуває, що його тіло вже холоне, отож вислав мене до тебе з наказом: «Іди до Гора, бо мені вже недовго бути на цьому світі, й виконуй його волю, як ти сповняв мою. Хай би він наказав тобі віддати Верхній Єгипет ефіопам і укласти з цими ворогами братерський союз, виконай це, коли узрієш мій перстень на його руці, адже вустами володарів промовляє безсмертний Озіріс». 

– Я не віддам Єгипет ефіопам, – мовив Гор, – але укладу мир, бо мені шкода крові мого народу. Зараз же напиши указ і тримай під рукою кінних посланців, щоб коли зблиснуть перші вогні на мою честь, вони мчали в бік полудневого сонця і принесли ефіопам ласку. І напиши ще один указ: щоби від цієї миті аж до кінця часів жодному бранцеві, захопленому на полі бою, не виривали язика із уст. Так я сказав… 

Полководець упав долілиць, а потім пішов, щоби писати накази, а спадкоємець попросив вельможу знов оглянути свою рану, бо вона дуже його боліла. 

– У тебе трохи набрезкла нога, Горе, – мовив вельможа. – Хоч би не виявилося, що тебе вжалив павук, а не бджола!.. 

Тепер до зали зайшов візир, вклонився Горові та мовив: 

– Могутній Рамсес, упевнившись, що в нього меркне зір, прислав мене до тебе з наказом: «Іди до Гора і сліпо виконуй його волю. Хай би й наказав тобі відпустити невільників із ланцюгів і обдарувати народ усією землею, ти виконаєш це, коли побачиш на його руці мій священний перстень, адже вустами володарів мовить безсмертний Озіріс».  

– Так далеко не сягає моє серце, – сказав Гор. – Однак негайно напиши указ, щоб народові знизили чинш оренди й податки наполовину, а невільники матимуть три дні на тиждень, вільні від праці, і без судового вироку їх не битимуть палицею по спинах. І ще напиши наказ, який поверне з вигнання мого навчителя Єтрона, котрий є наймудрішим і найшляхетнішим з-поміж єгиптян. Так я сказав… 

Візир упав долілиць, утім, поки він вирушив писати накази, прибув верховний жрець. 

– Горе, – мовив він, – великий Рамсес щомиті може відійти до царства тіней, і Озіріс непомильно зважить його серце на терезах. Коли ж священний фараонів перстень зблисне на твоїй руці, наказуй – і слухатимуть тебе, хай би ти й замислив зруйнувати чудесний храм Амона, адже вустами володарів промовляє безсмертний Озіріс. 

– Не руйнувати, – відказав Гор, – однак зводити буду нові храми й наповнювати скарбницю жерців. Жадаю від тебе лише указу: щоб урочисто перенесли останки матері моєї, Зефори до катакомб, і другого – про звільнення моєї коханої Береніки з монастирської в’язниці. Так я сказав... 

– Ти мудро починаєш, – відказав верховний жрець. – Усе вже готово до виконання цих наказів, а укази я зараз напишу, й коли ти торкнешся до них фараоновим перстнем, я запалю оту лампу, щоб вона сповістила людові ласку, а твоїй Береніці – волю й кохання. 

Увійшов наймудріший лікар із Карнаки. 

– Горе, – мовив він, – мене не дивує, що ти такий блідий, коли Рамсес, твій дід, уже на порозі смерті. Він не виніс сили ліків, які я не хотів йому давати, цьому владиці над владиками. Отож лишився біля нього лише заступник верховного жерця, щоби, коли він вмре, зняти священний перстень із його руки й віддати його тобі на знак безмежної влади. Але ти дедалі швидше бліднеш, Горе... – додав він. 

– Оглянь мою ногу, – простогнав Гор і впав на золоте крісло, що його поруччя були вирізьблені у формі яструбиних голів. 

Лікар став навколішки, оглянув ногу й нажахано сахнувся. 

– Горе, – шепнув він, – тебе вкусив дуже отруйний павук. 

– То я маю померти?.. У таку мить?.. – ледь чутно запитав Гор.  

А згодом додав: 

– Як швидко це може статися?.. Повідай мені правду… 

– Поки місяць сховається за отою пальмою… 

– Ох, справді?.. А чи ще довго житиме Рамсес?.. 

– Хіба я знаю?.. Може, тобі вже несуть його перстень. 

Цієї миті зайшли міністри з готовими указами. 

– Візире! — гукнув Гор, хапаючи його за руку. – Якби я зараз помер, ти виконаєш мої накази? 

– Живи, Горе, до літ твого діда! – відказав візир. – Однак навіть якби ти одразу по ньому став перед судом Озіріса, кожен твій указ буде виконаний, лиш би ти торкнувся до нього священним фараоновим перстнем. 

– Перстнем! – повторив Гор. – Та де ж він? 

– Мені казав один із вельмож, – шепнув воєначальник, – що великий Рамсес уже видає останній подих. 

– Я послав вістового до мого заступника, – додав верховний жрець, – аби негайно, щойно спиниться Рамсесове серце, він зняв із нього перстня. 

– Дякую вам! – мовив Гор. – Шкода мені… Ах, як шкода… Але весь я не помру… по мені зостануться благодаті, спокій, щастя народу і… моя Береніка буде вільною… Ще довго?.. – запитав він лікаря. 

– Смерть за тисячу кроків вояцького ходу від тебе, – сумно відповів лікар. 

– Ти не чув, ніхто не йде звідти?.. – запитав Гор. 

Мовчання. 

Місяць наближався до пальми і вже торкнувся до першого її листка, дрібний пісок тихо шурхотів у клепсидрах. 

– Далеко?.. – шепнув Гор. 

– Вісімсот кроків, – озвався лікар, – не знаю, Горе, чи встигнеш ти торкнутися до всіх указів священним перстнем, хай би його зараз принесли … 

– Подайте мені укази, – мовив принц, прислухаючись, чи не біжить хто із Рамсесових покоїв. – А ти, жерче, – звернувся він до лікаря, – кажи, скільки мені життя зосталося, щоб я затвердив принаймні найдорожчі для мене розпорядження. 

– Шістсот кроків, – прошепотів лікар. 

Указ про зниження чиншів і тривалості праці невільників випав із Горових рук на землю. 

– П’ятсот… 

Указ про мир з ефіопами сповз із Горових колін. 

– Чи не йде хто?.. 

– Чотириста… – відповів лікар. 

Гор замислився і… упав наказ про перепоховання останків Зефори. 

– Триста… 

Така сама доля спіткала указ про повернення Єтрона з вигнання. 

– Двісті… 

У Гора посиніли губи. Зсудомленою рукою він пожбурив на землю указ про те, щоби бранцям, узятим у бою, не виривали язики, а зоставив лише… наказ про звільнення Береніки. 

– Сто… 

У гробовій тиші залунало стукотіння сандалів. До зали забіг заступник верховного жерця. Гор випростав руку. 

– Диво! – загукав вісник. – Великий Рамсес повернувся до життя… Він бадьоро підвівся з ложа і хоче їхати на світанку полювати на левів… Тебе ж, Горе, кличе на знак своєї ласки супроводжувати його… 

Гор позирнув померклим поглядом за Ніл, де блискотів вогонь у темниці Береніки, і дві сльозинки, криваві сльозинки, скотилися його обличчям. 

– Ти не відповідаєш, Горе? – здивовано запитав Рамсесів посланець. 

– Хіба ти не бачиш, що він помер?.. – прошепотів наймудріший лікар із Карнаки. 

Отож споглядайте, якими марними є людські надії супроти вироків, що їх виписує на небі Предвічний вогняними знаками.