Посестри. Часопис №82 / Трен VI

О слов’янська Сапфо! Щебетушко моя ти!

         Ти не тільки маєток від мене прийняти,

Але й лютню у спадок отримати мала!

         Бо надію велику ти нам подавала –

Пісеньки вже складала сама, без упину

         Їх співати могла ти цілісіньку днину,

Як малий соловейко в зеленому гаї

         Цілу нічку раденький щебече-співає.

О, як скоро ти змовкла! Тебе сполошила

         Смерть сувора, моя щебетушечко мила!

Не наслухався я тих пісень, моя зірко,

         А над тими, що чув, мушу плакати гірко,

Ти і в смертну годину свою не змовкала,

         Цілувала матусю і тихо співала:

«А я тобі, моя нене, вже служить не буду

          І за твоїм столом щедрим місце позабуду;

Ключі мушу віддавати, їхати в дорогу,

          Навік вітця покинути й матінку-небогу».

Тож від болю у серці не можу згадати

           Вже нічого, крім слів тих останніх, а мати,

Як почула, нещасна, ту пісню розлуки, – 

           Мало серце не трісло від жалю-розпуки.