Посестри. Часопис №52 / Ложка для Матеуша

                                                – Прокиньтеся, – волав я, – поспішіть мені на допомогу!

                                                 Чи можу я сам-один здужати цей залив, чи можу огорнути цей потоп? Як маю я, сам-                                                       один, відповісти на мільйон осяваючих питань, якими Бог мене заливає? 

                                                                                     Бруно Шульц «Санаторій під клепсидрою»

На підлозі біля ліжка стоїть глибока тарілка. Я щойно поснідала й швиденько поклала її туди, бо руки не слухалися, тож тарілка перебувала в зоні ризику. Снідаю в обідню пору, бо зранку мене зазвичай нудить. Підписалася днями в інстаграмі на сторінку індійського актора Амітаба Баччана, і якось аж потеплішало всередині від обличчя з дитинства. Знаю його сто років! Він свій, безпечний. Того дня, коли підписалася на актора, прочитала інтерв’ю відомої української поетки, у якої згорів дім, коли їй було дванадцять. Усі її речі в один день перестали існувати. Так зникає відчуття реальності світу. Після пожежі дідусь сказав їй: «Ти мусиш щотижня ходити на індійські фільми». Мудрий був старий. Він посилав її добряче поплакати, пережити катарсис. Поетка й досі вважає, що можливість виридатися врятувала тоді їй життя.

Я лайкаю всі пости старенького Баччана. Здебільшого вони рекламні. Виявилося, що пам’ятаю його молоді сумні очі, трохи подібні до очей сенбернара, і нескінченну індійську пісню, скажений вибух кольорів невидимої артилерії на екрані. Надворі дев’яності, мені одинадцять, я сиджу в щільно заповненому вулику – сільському клубі – в останньому ряду. От-от почнеться сеанс. Лузаю насіння в газету «Комсомольська правда», а тільки-но ходила з подружками в таємне місце, за священний вівтар – у рубку кіномеханіка, де він дав кожній із нас по дорогоцінному шматочку кіноплівки «Помста і закон». Пів дитячої кімнати обвішано постерами з індійськими акторами. То був мій канонічний іконостас, лікувальні фрески на канцелярських кнопках. Ось і згадала, чому раніше відмовлялася вести щоденник. Розуміла, що, перечитуючи його, відчуватиму лише новий тягар безпорадності.

У моєму вікні – кольори балтійської осені, її безтурботне право рухатися пагорбами нестримних змін від зеленого до глибини чорно-сірого.

Коридором хтось бігає. Тут немає звукоізоляції, між дверима та коробкою шпаринами гуляє життя. Пів року знадобилося, щоб знову навчитися спати зі звичайними звуками й голосами. Сьогодні вранці зустріла Анджея. Сказав, що будуть реставрувати старе музейне фортепіано, на якому грав Моцарт. Він привіз майстра з Варшави – теж Анджея. Ще сказав, що музейний кіт не глухий (я так і думала, що тварина чує). То Люда вирішила, що він глухий, і сказала нам, а потім поїхала до Штутгарта, бо була тут тимчасово.

Польський кіт не глухий, це вже точно. Анджей каже, що він іще той меломан, просто має кепський характер. Вдача в кота й справді складна та цікава: він любить мене й водночас кидається без попередження. Через це маю проблеми: праве око геть запливло якимись нитками, наче маскувальною сіткою. Якось давно, у дивовижні часи фантастичних балачок, ми гміркували з близькою людиною, який рай для кожного з нас? Мені тоді він уявлявся в можливості безкінечно читати книжки, смачно їсти й більше нічого не робити. Як осліпну – вкорочу собі віку та навідаюся до пекла. 

Свята Лючія, покровителька зору, потрапила до «Божественної комедії», бо Данте Аліг’єрі через старанне читання мав ще з юності серйозні проблемами з очима. Саме вона закликала Беатріче спуститися з раю в лімб до Вергілія та благати його про допомогу. Данте, великий володар переміщень, міг утілити у своєму грандіозному творі будь-які поетичні ауспіції. Венедіко деї Каччанемічі – відомий італійський політик другої половини XIII століття, лідер болонських гвельфів, що купчилися навколо Папи Римського, наче аґнати. Після приходу до влади його прихильників Данте був змушений залишити Болонью, де провів кілька років. Погоджуюся, що привід не любити Венедіко в поета був праведний. Коли Данте розгортає дію «Божественної комедії», реальний Венедіко живий, він помре пізніше. Може, поет забув про правдивий час смерті болонця або навмисне знехтував хронологією, посилаючи пташку помсти своєму ворогу. Якщо цей випадок нам відверто підкидає подвійне трактування, то в інших місцях Данте свідомо хитрує, щоб помістити в пекло людей, які ще були живі на момент написання цього твору. 

Переміщена війною, я хочу ще подивитися на нашу славетну цивілізацію в темряві, на сучасні бомби, привидів Європи, дізнатися, чи вистачило викрадених російськими солдатами в Україні унітазів на всю росію. Хочу довідатися про долю українського єнота, якого колаборанти вивезли з окупованого Херсона. Хочу навчитися малювати.

Бруно Шульц – так і не поділений між країнами митець, «дрогобицький Кафка». Його фрески десятиліттями ховала доля на колишній віллі австрійського есесівця Фелікса Ландау. Там, у дитячій кімнаті, за наказом гауптшарфюрера Шульц малював їх в окупованому нацистами Дрогобичі. У 1942-му гестапо вбиває митця, а фрески тихо спочивають на вулиці Тарнавського. Вони сплять, вони не хочуть, щоб їх понівечили чи вкрали. Що тут скажеш? Погано ховалися, як і херсонський єнот. Цікаво, як же сплять експерти з єрусалимського комплексу «Яд Вашем» на чолі із самим архіваріусом після того, як із м’ясом видрали та контрабандою вивезли частину фресок Шульца з Дрогобича до Ізраїлю? Дорогий херсонський єноте, як ти, друже? Мені за тебе лячно.

Після того, як вибухнула Друга світова війна, до Дрогобича спочатку увійшли гітлерівці, а потім містечко ввели до складу УРСР. За певними ознаками Шульц ніколи не вписувався в канони соцреалізму. На життя він заробляв як ремісник, та одного разу на замовлення міської влади все ж таки виконав портрет Сталіна. Цей «витвір мистецтва» прикрасив не абищо, а ратушу, і його швидко обгидили спритні до цієї справи галки. Коли митець побачив «художній вислів» пташок, він зрадів. 

Забула мамине обличчя, не пам’ятаю свого будинку, наших дерев, вулиці, речей... У мене ж колись був цілий світ важливих дрібничок: улюблені прикраси, книжки, посуд, кактус на ім’я Вільям, намальовані друзями портрети. Пам’ять навмисно змиває повінню всі спогади про дім, знищує їх, бо вони отруйні. За вісім місяців ми з мамою влаштували відеозв’язок тільки раз. Так постаріли обидві, що ніякого більше відео нам не треба. Мама – як той Бруно Шульц. Наша Красносілка на Одещині – це її Дрогобич, центр світу, серце й нирки Всесвіту та що завгодно ще – судини, хитросплетення кишок і пуповини.

– Що робитимеш, якщо піде російська артилерія? Наш дім у відкритому степу. Я ж тебе потім не вивезу, мамо. У росіян немає завдання залишити нас живими, навпаки.

– Я буду помирати тут, удома. Не треба мене вмовляти, нікуди не поїду.

Сьогодні поганий день – так само поганий, як і вчора, і позавчора, і кожний день у березні, квітні, травні чи липні цього року, та я не маю права на прояви смутку. Мушу працювати, бути чемною. Ніхто не любить неусміхнених дівчат.

Зараз би віддала все, що в кишенях, за твердючу шкаралупу, яка вкриє з голови до п’ят. Мамин брат майже сорок років прожив у корсеті на пів тіла, що не завадило йому тримати величезний город і пасіку. У нього ріс такий рясний щець*, що коли плодив – засліплював ягодами очі. Останні дев’ять місяців мій дядько вимушено живе в цьому корсеті в окупації. Мама каже, що він відмовився від російської пенсії, тож ніяких грошей не отримує взагалі. Може, то в нього чарівний корсет?..

Здається, війна – це той час, коли слід дякувати своєму безплідному лону за те, що не маю дітей, не мушу їх боронити чи втрачати. Можна викидати щудло. Історія повторюється, хай там що кажуть. У 1930-х  у нацистській Німеччині була така собі організація «Лебенсборн», яка мотивувала німкень народжувати нових солдатів вермахту. Звісно, вона опікувалася не тільки проблемою народжуваності. У часи Другої світової війни «Лебенсборн» мала програму германізації малолітніх дітей із інших країн. Прокидалися, пили каву та в окупованих державах відбирали дітей із арійською зовнішністю, потім переміщували їх до Німеччини й віддавали німцям. Ці «переміщення» принесли суцільні страждання польським дітям, адже Генріх Гіммлер намагався повністю знищити самобутність цього народу. Що зараз росіяни вчиняють із українськими дітьми на окупованих територіях? Що ми знаємо достеменно про російський «Путінсборн»? 

Рятуйте мене, польські цинамонові крамниці! Санаторію під українською клепсидрою, врятуй моїх рідних і друзів цієї зими, врятуй тих, кого я не знаю, врятуй людей і тварин, птахів і пшеницю, воду і надію, сховай між такими стінами, до яких не підступиться зрадник, убивця чи брехун. Здається, вийшло щось на кшталт молитви. Принаймні якби я колись надумала молитися, то тільки в такий спосіб.

У Євангелії є місце, де Ісус Христос каже, що не прощається єдиний гріх – лише один, інші можна відмолити – хула на Духа Святого. Навіть священники вважають, що те місце в Біблії дуже складне. Ці слова сказані в контексті вигнання Ісусом біса. Люди, до того ж церковні, які були обізнані в питаннях богослов’я, казали про той акт: Христос це робить силою диявола.

Ісус – силою диявола?! Ну, звісно ж, бо так говорять люди!

Сам Христос називає це «говоріння» хулою на Духа Святого. Ми бачимо картину зцілення хворих, Ісус виганяє бісів із одержимих – попросту творить дива, які неможливо ігнорувати. Однак вороги легко перекручують цей процес догори дриґом: якщо біс Його слухається, то, на їхню думку, Ісус – найголовніший серед злих духів! Бурхлива лава ворожої пропаганди розтікається світом, наче ріка, яка перефарбовує все, що трапляється на її шляху. Чорне – це біле, добро – це зло, а зло – навпаки добро. Ось те єдине, що насправді не має прощення серед християн, як і потреба виправдовувати «лінію партії», хай яким страхом вона підживлюється: «Це погано, але що робити, доведеться українців повбивати». Таке не прощається. Частиною людства зараз орудує підміна понять, плутанина, споруджена людиною власноруч, як вівтар, що дедалі більше потребує свіжої крові. Ця майже жива потвора роздирає своїми довжелезними пазурами незворотність темних часів, і жодне покарання не страшить більше тих, хто піддався їй.

Учора на польському блошиному ринку я придбала за безцінь дві антикварні десертні ложки. Неймовірно гарні, візерунчасті, у чудовому стані. Такими треба накладати різнокольорові кульки морозива в чудернацьку порцеляну, облизувати їх до відчуття присмаку заліза на язиці. Одна ложка сподобалася Матеушу, і я її йому подарувала. Він засяяв наче нова монета. Хороший хлопець, завжди співає працюючи.

Намагаюся відслідкувати, що саме роблю, коли не з’їдаю себе тією ложкою, яка залишилася мені. А може, нею можна малювати? На що людина витрачає час у лімбі, нікому не відомо. Лімбовці не мають свого місця в часі. Хай куди нас перемістила війна, ми існуємо за законом зламаної української клепсидри. І цією понівеченої клепсидри нікому добровільно не віддамо. 

* Обліпиха.