Посестри. Часопис №41 / У пошуках Ородруїна
Ніколи в житті не бачила таких тихих і коротких весіль, і не побачила б, якби не війна. Я пишу тобі і гадки не маю, що буде з нами, коли мій лист дістанеться за призначенням. Нічого про це не знаєш і ти. Що взагалі я хочу тобі сказати? Може те, що почуваю себе ким завгодно, тільки не дорослою людиною, якою я насправді є. Те, що я залишаюсь тут, у Польщі, я вирішила вже у Кракові. Коли ми їхали Молдовою, Румунією, Угорщиною і Словаччиною, з повною машиною страху і відчаю, з собаками, майже не дихаючою кицькою моєї знайомої, я поняття не мала, де можу опинитися і зупинитися. Видається зараз, я все ще тікаю, і не тільки від російських бомб, а від внутрішнього руйнування людини, що опинилася в грі, для якої не існує ані правил, ані табу.
Вперше я потрапила до Кракова у девяносто п'ятому році, мені було п'ятнадцять, десь удома лежать полароїдні фотографії з тієї подорожі, перед якою мій батько влаштував мені годину залякувань, основною темою яких був обов'язковий похід до гінеколога після поїздки. Гінеколог мав ретельно перевірити, чи не втратила я у Польщі дорогоцінну для дівчини цноту. З умовами батька щодо поїздки я легко погодилась, цноту я втратила до подорожі, в Україні, зараз б я залюбки подивилася на його обличчя під кабінетом гінеколога, та так і не довелося.
Тож подорож до Кракова була чудовою, я привезла додому великий ящик смачного польського паштету і маринованих печериць. А замість того, щоб податися на заплановану екскурсію до польських гротів зі сталактитами, я приєдналась до групи туристів, яка їхала до Аушвіцу. Ось де втрачають цноту – у газовій камері, біля вагонеток. Гори обрізаного, геть сірого, жіночого волосся, гори дитячого покрученого часом взуття і кругленьких окулярів, квіти на балконі будинку коменданта. Я стояла в камері тортур і намагалася уявити собі живого, з крові, теплого, такого як я, першого коменданта Бухенвальду Карла-Отто Коха, який наказав відрізати голову ув'язненому поляку і зробити з неї прес-пап'є, не виходило уявити, сімнадцять років не виходило.
Франкл, який вижив у німецьких концентраційних таборах Другої світової, казав, що першими ламались ті, які вірили, що от-от усе закінчиться. Після них – ті, які не вірили, що це колись закінчиться. Вижили сфокусовані на своїх діях, без очікувань, що може чи не може статися. Я не перша і не друга. Центр, опора моєї свідомості невпинно трясеться, і здається, ні, не здається – свідомість відокремилася від мене. Відчуття, що я цілісний організм, щезло в ніч двадцать четвертого лютого цієї зими, коли росіяни почали подальше вторгнення в Україну.
До другої ночі я дивилася “Володоря перстнів”, де був Ородруїн із Мордора, створений письменником у серпні 1939 року. Звісно, я ніколи не вірила в Арагорна, Фродо чи Гендальфа, не покладалася в житті на ельфів і гномів, я бачила квіти Аушвіцу у п'ятнадцять, а війна в моїй країні триває вже майже вісім років. Та я просто пила вино і дивилася кіно у своїй прекрасній хаті, я там жила, я не збирала валіз. У ту ніч я дозволила собі запхати відчай у надію – і проковтнула цю парочку перед коротеньким сном. Коли почалося бомбардування, мій мозок відмовився це сприйняти тут і зараз, почувши вибухи, я міцно натягла подушку на голову, в мене було кілька хвилин на прийняття, потім мама забігла до мене в кімнату і, ковтаючи сльози, сказала: “Доню, вставай, війна”.
Я втрачаю слова. Зовсім не знаю, де поділося симпатичне слово “безпека”, наївно було б очікувати, що воно віднайдеться в Польщі. Скоріш за все, поляки пам'ятають, як легко це слово загубити надовго, та впевнена, що абсолютна більшість росіян думають, буцімто вони у безпеці, буцімто Нюрнберзький процес – то незначуще мертве словосполучення з минулого. Іноземні журналісти просять не називати в інформаційному просторі росіян “орками”, бо це не офіційна назва росіян, а фантастичні персонажі письменника Толкіна, і це збиває з пантелику багатьох і створює труднощі перекладу для міжнародної спільноти. Гублячи одні, я буду шукати інші слова: ті, які пасують для міжнародної спільноти, щоб не створювати труднощі перекладу.
У дитинстві в мене була платівка у блакитній обкладинці, я не пам'ятаю її назви, хоча дорослою жінкою багато років шукала її в інтернеті, та так і не знайшла. То була казка про головні людські слова. Там зібралися справжні лицарі слів: мати, мир, любов, дружба, добро, честь, правда, і вони цілу ніч сперечалися про те, “хто ж із них найголовніший?”. Дивно, але я не пам'ятаю й хто, зрештою, переміг у казці. Та я знаю, що серед бійців точно не було слова “сенс”, якби я набирала армії воюючих між собою слів, то обов'язково відправила б це слово на битву.
Коли я закінчу писати тобі листа, то піду через великий парк, повз іще голі дерева, до води, туди прилітає пара неляканих лебедів, і їхня поява, і парк, і все навколо мають настільки сюреалістичний вигляд, що, дивлячись на птахів, я п'ю горілку і матюкаюсь.
Я мешкаю в палаці в Остромецькому, потайки я називаю його “місцем тихих весіль”. Польське весілля дуже відрізняється від українського, іноді я навіть не знаю, що воно поряд, поки не пройду через головний вхід палацу і не побачу тиху наречену, тихого нареченого і, що найдивовижніше: тихих гостей. Ніякого шуму, гучної музики чи бодай доброї бійки. Не чула я жодного разу й застільних весільних пісень, якими можна зустріти в Україні ранок. Подейкують, що іноді все це тут відбувається, та я не бачила й не чула.
Остромецько – невелике селище біля міста Бидгощ, Куявсько-Поморського воєводства на півночі центральної Польщі. Приїхавши до Кракова, я почала шукати прихисток і отримала тут резиденцію для український митців, на три місяці, у палаці... Місцеві добряче лякають мене своїм хорошим ставленням до нас, тим, як ретельно намагаються влаштувати наш тимчасовий побут, співчуттям, допомогою на кожному кроці. В Остромецькому є музей старовинних фортепіано, у ньому непогана колекція музичних інструментів, навколо якої поляки вигадали свої легенди за участі Шопена і Ліста. Польша колись виробляла дуже гарні фортепіано. У палаці з ранку до вечора лунає бароко, родини приїздять сюди на пікнік, грають у бадмінтон, повільно вигулюють собак. У музеї мешкає безсоромний угодований кіт, він лазить по антикварних меблях і поводиться, як господар, який особисто знав обох: і Ліста, і Шопена, хранитель музею назвав мені кличку кота, але я не запам'ятала навмисне, щоб не прив'язуватися.
У цій частині Польщі ще досить прохолодно, ми з українськими колежанками, які також потрапили сюди внаслідок обстрілів росіянами їхніх домівок, доволі часто обговорюємо погоду замість новин із України, з дому. Так, ніби погода справді має якесь значення. Та це короткі розмови, після них ми гучно мовчимо і кожна з нас питає себе: чи маю я право обговорювати погоду, чи маю я право їсти їжу, пити воду, спати в ліжку. Нам соромно, що ми живі.
Вчора, після того як весь світ побачив репортажі з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, що зробив світ, від Балтійського моря до Великого Китайського муру? В кого можна спитати: що зробив цивілізований світ? Він створив алгоритми у соцмережах, які забороняють показувати замордованих росіянами мирних українців як “неприйнятний контент”. Я не боюся крові чи мертвих, та не можу не боятися тих, хто? маючи тотальну, беззмінну владу, створює армію ночі і переводить її за межі безкарності на шляху до абсолютного зла. В цей час, я вірю тільки в зброю, зброю з безліччю облич, якою Росія –країна-терорист, на очах у цивілізованого світу робить із нас прес-пап'є.
Мені продовжує таланити з людьми, і я отримала неймовірну пропозицію грати в україно-польській виставі “Життя на випадок війни”, саме робота над виставою дала мені змогу приглушити травми втрат, привести себе до тями. Це лікувальний, безцінний досвід, хоча саме мистецтво не встигає за трагедією, в якій ми існуємо, і не зупиняє її, воно не має такої функції. Навіть якщо мистецтво пророче, як буває з літературою чи живописом, це не має практичного значення для подій усередині трагедії. Письменник у кращому разі фіксує стан суспільства, змінюють суспільство прогрес і бомби. Театр дозволив мені опинитися усередині вбиваючих живу людину відчуттів, про які можна говорити, кричати, малювати, співати і танцювати. Вихід майже будь-якого болю ми навчилися легалізувати, та платити за легалізацію доводиться завжди.
У Польщі я зустрічаю багато українців, які намагаються зняти з себе бодай частину відчаю, страху, розгубленості, не всі вони добрі чи розумні люди, та вони розповідають мені свої історії щиро і залюбки, не зупиняючись, перебуваючи у чомусь подібному на безкінечний транс із одним відкритим віконцем “на вихід”. Здебільшого, це дуже складні випадкові зустрічі, що вимагають чимало терпіння, – в потягах, на вокзалах, у чергах на отримання гуманітарної допомоги, зустрічі з людьми, що потребують довгих міцних обійм і серйозної психологічної допомоги, яку я мала щастя отримати в театрі в Бидгощі. Багато-багато разів на репетиціях вистави, на сцені – я збирала під час сирен валізу, ховалася в чужому підвалі, полишала дім, рідних і все, що робило моє життя життям, слухала перестрілку з диверсантами на сусідній вулиці, готувалася до ядерного вибуху, кликала свого кота попрощатися, та він так і не підійшов до мене.
Я не знаю, який у тебе вигляд, не знаю, як вчиниш у разі чого, який у тебе запах, колір шкіри, чи існуєш ти насправді, я не хочу всього цього знати, я пишу тобі листа на папері, завтра він у конверті поїде з маленького відділення Польської пошти. Більшу частину приміщення, де стоїть стіл поштарки, займає магазин побутової хімії та штучних квітів для цвинтаря, перед католицьким Великоднем я натрапила тут на невеличку керамічну статуетку срібного зайця, тепер заєць мандрує зі мною і теж слухає історії цієї війни. Поштарка сказала мені, що лист із Остромецького до України, в Одесу, буде йти довго, може місяць, може невідомо скільки, і дійде тільки якщо Одеса не буде ще окупована російськими військами, бо ніхто його на окуповану територію не понесе. Я відповіла їй: “Добре, місяць – то місяць”. А про себе подумала: за час, поки лист шукає тебе, може статися якесь дуже гучне і довге польське весілля в Остромецькому, і ми з зайцем мусимо його побачити.
квітень 2022 року
Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури
