Посестри. Часопис №44 / «він був там не один...»

він був там не один

його тягло до своїх

 

вони стояли на протилежному березі

майже не торкаючись ґрунту

і вказували повільними рухами

у напрямку перешийка –

перейди

 

наче приглушений гомін

приспаної в серці зливи

спогади й досі трималися течії –

 

скаламучена тікала

за рибами та водоростями

на велику землю

винувато озираючись на

затуманілі береги Айдару

 

стебла очерету

гульками повними брунатною тугою

билися глухо й темно

одне об одного

розпорошуючи до води

затужавілий пух

 

наче минуле

що конче маєш струсити

кудись додолу

 

на себе

 

як яблука

що не котяться від яблуні

куди ти їх не шпиняй

 

як первинне ім’я

на нього й досі озираєшся –

підійди

підійми

 

але ти стоїш і стоїш

здичавілою яблунькою

що останнім живим коренем 

тягнеться

до пекла 

свого дому.