Посестри. Часопис №21 / Трамонтана

Ми входили в це забуте донбаське село вночі. Стояла нестерпна рання осінь, така тепла, що футболки липнули до спітнілих тіл під броніками, міченими жовтим скотчем. Я на мить завмер під безмісячним небом і втягнув носом повітря. Воно було настільки сухим, що, здавалося, ось-ось зашелестить від тихих злагоджених рухів моїх пацанів, і ця ніч умить розірветься на клапті. А ще був запах. Запах яблук. Ми рухались через сад, і яблука були всюди. Я їх не бачив, але відчував. Усім тілом, кожною його клітинкою. Яблука чвакали під берцями, били по обличчях і кевларових касках, і я тонув у їхньому безумному майже алкогольному ароматі. Я перекинув на бік автомат і простягнув руку, щоб намацати над головою хоч одне невидиме яблуко – і чорне небо враз розквітнуло трасерами.

***

Кажуть, перед смертю усе життя пролітає перед очима за одну мить. Брешуть. Я побачив лише один тиждень. Тиждень, що так само нестерпно, аж до млості, пахнув яблуками.

***

– Рома! Ро-о-о-о-ма! Роман!

Голос тітки виколупував мене зі сну безжально, ніби обценьками.

– Ромка! Ти чуєш чи ні?! Тобі персональне запрошення снідати треба? Вставай, бо до вечора будеш голодним, мені ніколи за вами бігати!

Тітка Лідка стояла наді мною в улюбленій позі руки в боки. Я спробував відмахнутися від неї і накрився подушкою, та тітка видрала її з моїх рук.

– Вставай, бо подзвоню і розкажу матері як ти курив за гаражем!

Після цих слів мене підкинуло з ліжка й поставило на рівні ноги. Тітка – широка як діжка у своїй рясній спідниці, запнута білою хусткою – скривилася, глянувши на мене.

– Ох і робітник з тебе, Ромка! І де була моя голова, коли я погодилася взяти тебе на збір яблук… – вона похитала головою.

– Тьоть Лід, не починайте, я швидко поїм і готовий, – мені страх як не хотілося, щоб інформація про мої цигаркові грішки досягла материних вух.

Мені було 13 років. І я вперше був у Криму.

***

Мама відправила мене в Карасівку до тітки Ліди, батькової сестри, побачити море. Ну і заробити трохи грошей на зборі яблук. За п’ять днів тут на морі я так і не побував, зате ці чортові яблука мені вже снилися. А все через скутер. Рік я уламував матір купити його, якраз Антоха із сусідньої вулиці думав свій продати. Але вона була незворушна: нема грошей.

– Ромка, ти як маленький, – виговорювала мені. – Я тобі їх що, намалюю? Он хочеш, подзвоню тітці Лідці в Крим, у них якраз сезон яблук у вересні. Поїдеш – і заробиш. Та й море хоч понюхаєш…

– А школа? – здивувався я.

– Та яка там школа… – махнула рукою мама. – З твоїми оцінками тиждень погоди не зробить, візьму довідку у фельдшерки, що ти хворів. Хоч якась користь буде з твого, прости господи, батька…

Мій «прости господи» батько жив через дві вулиці, але очі при зустрічі зі мною ховав. Я навіть не пам’ятаю, коли він пішов від нас – здавалось, ми з мамою завжди були удвох. Я вчився в одній школі зі своєю зведеною сестрою – дочка батька від тієї іншої жінки була молодша за мене на чотири роки – і навіть жодного разу із нею не говорив. Мама забороняла, та й у мене самого навіть думки не виникало почати розмову з донькою зрадника.

А батько саме ним і був.

Як не дивно, але мама зберегла хороші стосунки з батьковою сестрою. Вони вітали одна одну на всі свята, а тітка Лідка навіть кілька разів приїздила до нас у гості, демонстративно не завітавши до батька та його нової сім’ї.

Тому ідея чкурнути до тітки на заробітки видалась мені напрочуд вдалою, тим паче, що в цей час не треба буде ходити до ненависної школи. Уже наступного вечора мама посадила мене на поїзд, а зранку на вокзалі мене зустріли тітка Лідка з дядьком Савіком. Я їхав на задньому сидінні їхньої старої деренчливої іномарки і думав про скутер.

Своїх дітей у тітки з дядьком  не було. Не знаю, що там і як, але для обох це був другий шлюб і саме до дядька Савіка тітка Лідка кілька років тому переїхала в Крим. Мати навіть припускала, що тітчина прихильність до неї була пов’язана саме зі мною і постійно бубоніла, щоб я не сварився з тіткою – як не як, а я був її єдиним спадкоємцем. Про батькову доньку від іншої вона чомусь забувала. Втім, як і сама тітка Лідка.

Дорогою до Карасівки я спитав про море. Проте тітка мала інші плани.

– Та яке там море! – виплюнула вона слова у вікно разом із лушпинням від смаженого насіння. – Думаєш, ми його бачимо, те море? Зберемо яблука, то потім Савік тебе відвезе, подивишся. Правда, Савік?

Дядько тільки кивнув. Він узагалі переважно мовчав, тоді як тітка теревенила без упину навіть із насінням у зубах. Мені він запам’ятався сутулим типом у розтягнутій майці, з чорною щетиною на обличчі та втомленими очима. Дядько Савік багато курив і чвиркав крізь зуби слиною, винувато зіщулюючись під поглядом тітки, коли вона гримала: «Я ж тебе просила як людину – не харкатись!», – але все одно плювався, коли дружина відверталася.

Погодувавши нас із дядьком нашвидкуруч приготованим сніданком із яєчні з помідорами, білого хліба з маслом і чаю, тітка Лідка звеліла вантажити в машину ящики та їхати в сад. Я зітхнув і сів на переднє сидіння. Шум небаченого моря вже майже стихнув у моїх вухах.

Дорогою в машину підсіли ще двоє робітників – місцеві батько й син. Батька звали Булат, а хлопця, на вигляд мого однолітка, – Темур. Я зрадів, що буде з ким поговорити і, можливо, навіть покурити, та Темур з першого погляду видався не надто балакучим. Булат перекинувся кількома словами з дядьком – про погоду, про врожай і ціни, а хлопець лише мовчки дивився у вікно. Я крадькома поглядав у дзеркало на нього. У Темура була золотава шкіра – чи то від природи, чи то від щоденного перебування під кримським сонцем, і я мимохіть порівняв його засмаглі руки, що стирчали з рукавів футболки, зі своїми білими, аж синюшними, і порівняння точно було не на мою користь. Ще у нього було чорне блискуче волосся і великий орлиний ніс. Насправді удома я б назвав такого як Темур «хачиком» і не став би з таким навіть говорити. Але тут, далеко від дому, мені відчайдушно треба було на когось спертися й із кимось подружитися. Тому Темур цілком підходив на роль друга за відсутності інших кандидатів.

Сад виявився великою ділянкою, засадженою молодими, але вже високими яблунями. Жовті, зелені, рожеві, червоні – яблука були всюди. Яблучний аромат тут був таким стійким, що вже через годину мені стало від нього млосно. Ми працювали у парах: я з дядьком, Темур – із батьком. Ми з Темуром зривали яблука на деревах у відра, а дорослі обривали плоди з драбин. Перше відро я набрав за п’ять хвилин. Дядько похмуро глянув у нього, потім на мене і сказав, що всі побиті яблука доведеться їсти мені самому на вечерю. Я пхикнув, але став зривати та класти яблука так ніжно й обережно, наче знімав із ялинки скляні новорічні іграшки. Усі наповнені відра дядько Савік шарами викладав у ящики. Через кілька годин під деревами стояла їх ціла батарея.

– Симиренко, Кандиль Сінап, Голден Делішез, Гультая Пембе, Аврора кримська… – перераховував дядько, тицяючи пальцем у ящики, і раз по раз спльовував під ноги. Виглядав він задоволеним, навіть звична похмурість на обличчі пом’якшала.

Пообідали ми тут таки, у саду. Побитими яблуками. Догризши п’ятий качан, я зрозумів глибинний зміст фрази «хоч жопою жуй». Вона була саме про ці кляті яблука. Але далекий образ Антохиного скутера додав мені сил, і до вечора я так нагарувався, що вже не міг ані підняти руки, ні нахилитися. Темур із батьком тільки підсміювалися наді мною – така важка робота була для них звичною. Я сидів, прихилившись спиною до стовбура яблуні, поки вони втрьох із дядьком вантажили ящики в «газельку», що приїхала забрати урожай. Водій розрахувався із дядьком Савіком, той відрахував кілька купюр Булату. Це вселило в мене надію.

– Поїхали, Романе, – гукнув мене дядько Савік і сховав гроші в кишеню.

Розчарований тим, що зараз мені не заплатять, я поплівся до автівки. Переднє сидіння вже зайняв Булат, тож мені довелося сісти поруч із Темуром. Він дивився у вікно, а потім повернувся до мене і несподівано запитав:

– Гуляти будеш?

Я кивнув, хоч все моє тіло кричало про те, що хоче лише завалитися в ліжко і померти.

– Я зайду по тебе через годину, – усміхнувся рівними білими зубами Темур.

Я знову кивнув і відкинув голову назад, заплющивши очі. Кожна вибоїна, у яку потрапляли колеса дядькової машини, прошивала тіло струмом болю. Кляті яблука… Скутер не так вже й хотілося.

Очі в мене почали злипатися ще під час вечері. Тітка базікала з набитим смаженою картоплею ротом, а дядько мовчки працював щелепами, пережовуючи курячу ногу. Я вже доїв политу кетчупом картоплю і мріяв лише про те, щоб Темур не прийшов.

Але він прийшов. Загримав у металеву хвіртку так, що тітка зірвалася зі стільця і кинулася до вікна.

– Кого там принесло?

– Темур до Ромки прийшов, – дядько був незвично балакучим.

– А, цей…

Оце «цей» мене чомусь неприємно різонуло. Я відсунув стілець і піднявся, подякував за вечерю.

– Ти ж недовго, завтра зранку на яблука, – тітка уважно на мене дивилась. – І без коників. Не заблукай там…

Дядько глянув на тітку, але змовчав. Я відповів, що за годину буду і вийшов надвір.

З Темуром ми обійшли все село, купили чіпси в магазині й облазили недобудований клуб. Тобто чіпси купив Темур за зароблені на яблуках гроші. Я б купив ще пива, але своїх грошей у мене не було, а в нього я просити не став – не по-пацанськи якось. Коли похрумкуючи чіпсами на порослих бур’янами сходах «заброшки» я спитав Темура, чому він замість школи працює, той відповів:

– Надолужу. Узимку тут роботи нема, а поки вона є, ми працюємо. Ти ж теж не школі.

– Точняк, – погодився я. – Хочу купити скутер. А ти?

– А я ще не вирішив, чого хочу в житті, – він усміхнувся, ніби соромлячись. – Ти на морі був?

– Ні, дядько обіцяв повезти, коли яблука зберемо. Поїхали разом?

Темур запустив руку в пакет із чіпсами.

– Якщо твоя тітка дозволить.

Того вечора я повернувся пізно. Щоб зайти у двір, довелося грюкати у ворота. Відчинила тітка з ліхтариком. Насвітила нам у очі і фиркнула, побачивши поряд зі мною Темура, кинула йому:

– Проспиш завтра – більше не візьму.

Той лише стримано попрощався і розчинився у темряві вулиці. Тітка грюкала засовами на воротях і ображено сопіла. Я бачив, що вона хоче щось сказати, але стримується.

– Не водився б ти з ним, – нарешті бовкнула, коли ми зайшли в будинок. – Не наш він…

Я хотів відбутись якимсь жартом, але тітка лише махнула рукою і відчинила двері моєї тимчасової кімнати.

– Спи вже. Завтра рано розбуджу.

Вона пішла, колихаючи своїми величезними сідницями під квітчастою тканиною, а я увімкнув нічник і, швидко роздягнувшись до трусів, пірнув у ліжко, білизна на якому пахла квітковим милом. До ранку мені снились яблука.

***

Через тиждень мого перебування у Криму яблука закінчилися. Дерева стояли незвично порожні, під кожним – шар натрушеного підсохлого листя. Завантаживши ящики в «газельку», дядько востаннє розрахувався з Темуром та його батьком, а потім підійшов до мене.

– Тримай зароблене, – простягнув мені кілька купюр.

– Скільки там? – якомога недбаліше спитав я.

Він назвав суму. У голові клацнуло – не вистачить. На скутер не вистачить. Це ж треба було скільки зривати спину цими дурними яблуками за такі копійки! Я зі злістю зціпив зуби і з усієї дурі гримнув передніми дверима, сівши в машину.

Дядько Савік гепнувся за кермо, витягнув виторг із кишені спортивок і сховав у бардачок.

– Що ти кислий такий, Ромка? – штовхнув мене в бік, завівши мотор. – Зараз на море поїдемо, ти плавки хоч узяв?

- Нема в мене плавок, – буркнув я, відвернувшись до вікна, – і без Темура я не поїду.

– Візьмемо й Темура, чого ж не взяти. Хто гарно працює – потім гарно гуляє. Ти з нами, Булат?

– Ні, завези мене додому, – відмовився той. – А Темур хай відпочине перед школою.

За півтори години ми з Темуром, уже скупавшись, в одних трусах сиділи на дрібній гальці й слухали шум хвиль. Сонце сідало за гори, а не в море як я собі науявляв раніше, але й так було непогано. Моя злість потроху минала. Наживо хвилі звучали зовсім інакше ніж у тій мушлі, що минулого разу привезла тітка. Та й не дурень я, щоб вірити, ніби з неї можна почути справжній шум моря. З води дув легенький вітер, він пахнув йодом та водоростями. Нарешті інший запах, не яблучний.

Повернувся дядько Савік. Він купив півторилітрушку червоного вина у пляшці з-під мінералки і налив у два великих пластикових стакани. На закуску – чебуреки з місцевої забігайлівки, персики і, звісно ж, яблука.

Я взяв стакан, а Темур пити навідріз відмовився.

– Та давай потроху, я батькові не скажу, – під’юджував його дядько, який вже сам встиг хильнути з пляшки. – Ти ж дорослий пацан вже, скільки тобі, років 15?

– 14, – стримано відповів Темур, відхиляючи дядькову руку зі стаканом. – Я не питиму. Ми мусульмани, ви ж знаєте.

– А-а-а-а, ну да, ну да, – протягнув дядько Савік. – Ви ж особливі. Відчуваєте тут себе господарями, – він знову приклався до пляшки. – Та ну вас… – він одним махом вихилив призначений Темурові стакан, викинув його і пішов вздовж берега, забравши вино із собою.

Дивлячись йому вслід, я відпив.

– Сподіваюсь, він повернеться по нас, – сказав Темуру.

– Та куди він дінеться, – відповів той, не зводячи очей з моря. – Тільки б не набухався. Доїхати якось треба…

– Ага… – погодився я, знову приклавшись до стакана.

Вино швидко вдарило в голову. У шлунку стало гаряче, і цей жар поступово розливався усім тілом. Я рідко пив щось міцніше пива навіть у компанії пацанів – боявся прочуханки від матері.

– Ти хоч закусюй, – скептично глянув на мене Темур і надкусив чебурек.

Я відмахнувся від нього, у кілька ковтків допив вино і заплющився, підставивши обличчя вітру. Усередині розгорялася пожежа. Я вже знав це відчуття, яке дарувало мені легкість і свободу та штовхало на необдумані вчинки.

– Ти знаєш, що таке «трамонтана»? – раптом спитав Темур.

– Сорт яблук або ж? – я розплющив очі й потер поясницю.

Темур засміявся.

– Ні, це сильний вітер, який фарбує небо в яскраво-синій колір.

- Вітер? Тут, у Криму? Такий як цей? – кивнув я в бік моря.

Товариш похитав головою.

– Ні, трамонтана панує над південнішими морями. Хотів би я побачити небо в час, коли він дме…

– Та ти романтик, бро! – я розреготався і штовхнув його в бік ліктем.

Темур знітився, та вже за секунду незлостиво усміхнувся мені.

– Дурак ти, Ромка. І вже п’яний до того ж. Я просто хочу побачити інше життя. Яке колись відібрали у нас.

Я хотів знову пожартувати, що він говорить як ботан чи як дівчисько, але щось у погляді Темура мене зупинило.

– Тра-мон-та-на… – повторив я, перекочуючи це слово язиком. – А справді красиво звучить.

Темур мовчав і дивився удалечінь.

Зграя крикливих чайок покружляла біля нас і сіла. Одна з них нахабно спробувала вкрасти мій чебурек, я запустив у неї яблуком, та, звісно ж, промазав.

– Он твій дядько вертається, давай вдягатись.

Я повернув голову. Дядько Савік йшов розмашистим кроком, вимахуючи руками, наче збирався злітати. Ногами він загрібав воду. Пляшки з вином уже не було.

«Він п’яний як чіп», – подумав я, але вголос це не вимовив.

– Ну поїхали, молодьож! – весело сказав, наблизившись до нас, і сплюнув. Його обличчя було червоне, а рухи – різкі.

Ми з Темуром швидко вдягнулись. Мокрі труси неприємно холодили.

– Йди в машину, я забув відлити, – дядько Савік кинув мені ключі й відійшов на кілька метрів.

Темур тим часом збирав сміття, яке ми лишили на пляжі.

Мене трохи похитувало, і я зміг потрапити ключем у замок лише з третього разу. Гепнувся на своє законне переднє сидіння, заплющив очі, намагаючись угамувати шторм у голові. За хвилину гримнули двері – це сіли дядько і Темур.

– А ви точно можете їхати? – обережно спитав Темур.

– Не сци пацан, скільки там я випив, – гмикнув дядько і завів двигун.

У мене злипалися очі. Я вже пошкодував, що не перемістився на заднє сидіння. Притулився головою до скла, але на першій же вибоїні сів рівно. Дядько спершу завіз Темура, крикнув йому на прощання: «Салют батькові!», а потім поїхав додому.

Те, що ми пили, тітка нанюхала одразу. Мені вона дала запотиличника і сказала забиратися в кімнату, а дядька погнала стусанами на кухню. Мені аж шкода його стало. Хвилину я постояв під дверима, слухаючи як тітка Лідка проклинає чоловіка, та й пішов спати.

Зранку стусанами розбудили вже мене. Тітка нависала наді мною і шарпала за руки.

– Ти гроші взяв? Признавайся, ти?

Спросонку я не міг второпати про що вона торочить з перекошеним від люті обличчям. Дядько виглядав з-за її спини зі своїм фірмовим винуватим виглядом. Я обхопив обома руками голову. Здавалось, крики тітки Лідки залітали мені в обидва вуха і всередині безкінечно відбивались від стінок черепа.

– Що ви від мене хочете? – простогнав я, опускаючи ноги на підлогу.

– Учора з машини зникли наторговані гроші. Це ти похазяйнував?

Я сидів із роззявленим ротом і не міг видушити із себе ні слова. Врешті вимовив:

– Ні…

– Так я і знала! – тітка була так близько, що до мене долітали бризки її слини. – Це той малий гадьониш, якого ти на яблука брав, спіонерив!

Дядько Савік зіщулився і опустив плечі.

– Пішли! – скомандувала тітка. – І ти збирайся, – кинула мені.

Процесією із трьох людей ми рушили до двора Темура. Очолювала ходу тітка. По тому, як різко матлялася з боку в бік її спідниця було видно, наскільки вона люта. Дійшовши, загримала у ворота кулаком.

– Булат, виходь! – загорлала.

Дядько відступив за її спину, я сховався за ним.

Гримнув засув, відчинилась хвіртка. Булат вийшов у заляпаному червоним одязі, витираючи руки об якусь ганчірку.

– Вибачте за такий вигляд, барана різав.

Я зрозумів, що червоне – то кров, і мене ледь не знудило. Навіть тітка на мить завмерла, але швидко знайшлася, гнівно заторохтіла:

– Твій хлопець учора вкрав гроші за яблука! Забрав із бардачка машини, коли їздили на море!

– Темур? Не може такого бути, – чоловік дивився не на тітку Лідку, а на свої руки, ретельно стираючи з них кров.

– А ти поклич його і сам спитай!

Булат гукнув Темура. Той вийшов за хвилину, здивовано оглянув нашу компанію, спробував зустрітися зі мною очима, але я втупився в свої брудні ноги в гумових шльопках.

– Лідія-ханим каже, що вчора ти взяв якісь гроші? Ти брав чуже? – спокійний голос Булата.

Пауза.

– Ні, батьку, не брав.

– Та яке не брав! Брешеш! Ти вкрав! Крім тебе нікому взяти! – істеричний вереск тітки Лідки.

– Мій син сказав, що це не він. І я йому вірю.

Я крадькома поглянув на Булата. Він невідривно дивився на мене, і я глибше відступив за дядькову спину.

Тітка репетувала, сипала образливими словами.

– Скільки? – перебив її Булат.

Вона наче не чула, продовжувала кричати.

– Скільки тобі треба, щоб відчепитися від мого сина?

Дядько переді мною сплюнув. Тітка Лідка назвала суму. Булат мовчки пішов у двір, виніс гроші. Темур весь цей час стояв, не опускаючи голови.

– Тримай. І забудь дорогу до цього дому, – Темурів батько тицьнув тітці в руки гроші, відсторонив сина у двір і гримнув хвірткою.

Ошелешена тітка Лідка повернулася до нас, роззявивши рота.

– Ну ви бачили, які нахаби! Злодюги! Ми до них з усією душею, а вони… Сказано ж – татарва нарвана!

Вона похитала головою , взяла дядька під руку й пішла, здіймаючи куряву.  Я поплівся слідом.

Мені було так паршиво як ніколи в житті.

Увечері того ж дня мене відправили додому разом із заробленими грошима. А ще через кілька днів я таки купив Антохин скутер. Його блискучий червоний корпус, натертий попереднім господарем перед продажем, потьмянів та заіржавів із часом. Скутер так і простояв у нас у дворі під накриттям. Жодного разу я на нього не сів. Щоосені яблука падали зі старої антонівки і котилися до його коліс, нагадуючи мені про той тиждень у Криму.

***

Ось і зараз ці яблука у забутому Богом донбаському садку знову повернули мене туди…

***

– У нас двохсотий! «Трамонтана» двохсотий! Чекай, блядь, здається пульс є… Є! Є пульс!!! Живий! Кладіть його туди. Та не в яблука, блядь! Ох, «Трамонтана»… Ти тільки не вмирай, чуєш?.. Чуєш, не вмирай, Ромка... Не вмирай...

Жовтень 2021, м. Харків