Посестри. Часопис №42 / Вклеїти себе у майбутнє

За мотто до цього випуску обраний фрагмент із вірша Юлії Стахівської, дуже символічний для часу, в якому нам доводиться жити. Ми водночас переоцінюємо минуле та чекаємо майбутнього, шукаємо себе в минулому та приміряємо теперішність, яка підточує майбуття. Ми наче такі ж, насправді щоразу інші, а людей навколо намагаємося описати термінами, які нам зрозумілі й не повинні бути цілком адекватними. Вражаючий колаж із образів та слів. 

Юлія пише: «А це я. Здається, така сама. Завжди така сама. З ножицями. Щоб вклеїти себе у майбутнє».

Людина  – це те, що триває відвіку, а водночас і те, що «переростає твою імперію» (Анна Адамович, вірш «лебедина пісня жебрака...»). Про речі, які стають важливішими за позірно важливі, про вчинки людини, що здатні змінити історію, про пошук і творчість – також розповідає Іван Андрусяк в інтерв'ю. 

Віддзеркаленням відомого роману Сергія Жадана «Інтернат» у польській літературній критиці є рецензія Йоанни Джазги на переклад Міхала Петрика. Воєнні реалії окупованого Донбасу, вкрай суперечливий світ виживання, позбавлений героїзму та самопожертви, цим текстом, наче криголамом, повільно входять у свідомість європейців. 

Традиційно ми публікуємо зразки класики: цього разу продовжуємо матеріалами про драму «Дзяди» Адама Міцкевича та фрагментом твору «Видовище». Нагадаємо, що зовсім нещодавно повний текст твору вийшов друком українською мовою. 

Есеїстичне крило цього номеру – два тексти фіналістів конкурсу документальної прози. Це есеї «Війна внесла корективи…» Анни Рихтерової та «Зірвані, вирвані і пересаджені…» Олександри Попенко.