Посестри. Часопис №40 / Пісня XXIV (з другої книги)

Прийде час, незвичайні розправивши крила, –
Бо природа мене двоєдиним створила, – 
Я поетом незаздрісним землю покину
І від міст многолюдних назавжди полину.

 

Хоч талан невеликий дала мені мати, –
Як-то любиш, мій друже Мишковський, казати, –
Не помру я, не кану у вічність безмежну,
Не сховаюсь у Стіксову тьму прибережну.

 

На гомілки мої вже шершавість напала,
Голова як у білого лебедя стала,
Свіжа парость пір’їнками пальці покрила,
А з рамен виростають розмашисті крила.

 

І скоріш від сміливця Ікара я вгору
Полечу понад берег буремний Босфору,
Понад Сирт Кіринейський, на північ полину,
Проспівавши вже пісню свою лебедину.

 

Тож про мене колись і Москва знати буде,
І татари, і в Англії знатимуть люди,
І хоробрий іспанець, і німець; народу
Буду знаний тому, що із Тібру п’є воду.

 

Тлінну плоть поховайте мою без ридання,
Не потрібно жалів, ані слів нарікання,
Ані дзвонів, ні мар дорогих не потрібно,
Псалтиря по мені не читайте жалібно!