Посестри. Часопис №39 / Гробниця Агамемнона
Уламок з грецької подорожі
Настроєна на фантастичний лад
Підспівуй, ліро, мислям тут похмурим;
Похований багато літ назад
Агамемнон під цим замшілим муром,
Що кров Атрідів щедро полила.
Я сплю та сню – і туга налягла!
Бринить далеко арфа золота,
Що звук її став вічною луною.
Сюди лиш вітер тихий заліта
Під брилою зітхати кам'яною,
Немов Електра стогне спроквола,
Білизну правши: «Туга налягла!»
Тут ворог Арахнеї – павука –
Його прядіння легіт розриває,
Чебрець тут пахне сумно, і легка
Насіння з квітів хмарка налітає,
А ті пушинки крутяться в імлі,
Мов духи, непричетні до землі.
Тут між камінням сірим цвіркуни
Сюрчать, від світла сховані денного,
Немов мені наказують вони
Мовчати. От страшний кінець для всього
І для поета: гробу тишина
Та гімн одвічний — голос цвіркуна..
Атріди! Тихий я тепер, як ви,
Чий тлін лиш цвіркуни оберігають!
Я не підношу гордо голови,
Думки мої орлами не ширяють,
Я тихий, як прив'ялі ці мохи
В гробниці слави, злочинів, пихи.
Малий при вході тут росте дубок,
Прорвавшися між темного граніту:
Його чи горобець, чи голубок
Посіяв, щоб чорнів поодаль світу
І сонця сам в гробницю не пускав
Один листок змарнілий я зірвав.
Його від мене дух не боронив,
І жодної примари не з'явилось,
Лиш променю шпарину я відкрив,
І золото до ніг моїх скотилось,
І думка в мене зринула чудна,
Що промінь той – Гомерова струна.
І руку я із темряви простер,
Щоб ту струну тремтячу упіймати,
І марив мить, що буде знов Гомер
Над прахом цим співати і ридати,
Але вона порвалася як стій,
Не давши й звука у руці моїй.
Моя це доля: де гроби стоять,
Шукати смутку марного, ламкого,
У сонних королівствах панувать,
Німі торкати струни – для глухого
Чи мертвого.. Ні, годі! Коню, вчвал!
На сонце й бурю, у нестримний шал!
Вчвал, коню! Тут, де струмував потік,
А нині лавр рожевоцвітний плине,
З огнем в очах, бездольний мандрівник,
Лечу я, вихром гнаний в ці хвилини,
І кінь, мій птах, не спиниться ніде...
Лиш як могилу рицарську найде!
У Фермопілах? Ні-бо! Копитом
У Херонеї друг мій стане щирий,
Бо я з країни, де вважають сном
Надії промінь бідні маловіри...
Тож як злякається могили він,
Вона – подоба польських домовин.
Від фермопільських мовчазних гробів
Мене б спартанців тіні відігнали:
З ілотів я, з нікчемних тих рабів,
Які могил бійцям не насипали,
Я з того краю, де по днях тяжких
Піврицарства лишається в живих.
У Фермопілах я коня спинить
Не зважуся, бо стріну там обличчя,
Перед якими серце заболить,
Яким поляк не сміє глянуть в вічі!
Радніш сконаю, ніж у кайданах
Спартанців гордих оскверню я прах!
У Фермопілах що б я відповів,
Коли б мерці передо мною встали
Скривавлені і в сотню голосів:
«А скільки вас було? – мене спитали –
Забудь, що нині вік новий настав!
Відповідай!» – І що я б їм сказав?
У Фермопілах кунтуша нема
І золотого пояса немає
На мармурі, та воля – то сама
Душа там Леонідова сіяє,
Що довго плакав весь народ за ним
І в небо зносився жертовний дим.
Польще! Доки в грудях кам'яних
Ти будеш душу ангельську в'язнити,
Твій меч для діл не здійметься святих
І кат тебе терзатиме неситий,
І будеш ти лежати, як в огні,
З відкритими очима – у труні!
Покров свій грубий до останку скинь,
Оту пекельну пряжу Деяніри,
І встань нага, як статуї богинь,
Омийся в Стіксі, повна честі й віри,
Розбий нікчемний сором свій упрах,
Безстидна встань – безсмертна у віках!
Хай твій народ воскресне в час нічний,
На страх народам встане із могили,
В грозі незламний, у бою грізний,
Весь вирізьблений із одної брили,
Із громом у правиці й на чолі,
Поправши смерть безсмерттям на землі!
Тебе, о Польще, надять блискітки,
Ти павичем була серед народів,
Папугою! Тепер у наймички
Пішла чужинцям, всім на сміх і подив...
Та що слова! Ти й не почуєш їх!
Всі винні, всі, – я винен більш за всіх...
Клени мене! Бич у руці моїй,
Як евменідин, хай тебе карає!
Нащадку Прометея! Мозок твій
Коршак щодня – не серце – виїдає.
В твоїй крові багритись не боюсь,
Розтявши плоть, до серця доберусь!
В смертельних зойках сина проклинай,
Але стріла твого прокльону, мати,
Впаде із рук, безсила! Не шукай,
Тоді її – даремна річ шукати
Того, що пеклу дано рознести!
Не владна ти клясти – рабиня ти!
