Посестри. Часопис №37 / Потерпілі від повені

Пора холоду
котрий кості людські пронизує мов волога іржа
подібного на безсиле бажання піддатись уділу дощу
а чи каменів що їх омиває низинний струмінь.
Котрий втискається в ті що від інших очей втікають
незарубцьовані погляди.

 

Пора холоду вбраного в затісний мундир
знеохоченого почуття вищості.
Подібного на позбавлений кисню
холод приснулих рибин і придушених в сильцях птахів.
Підбитого тривогою як завихрений без мети надаремний
смуток що дрижав у наших руках
коли ми надибували на беньчицьких луках снаряди-каліки
які вабили нас вражали і принаджували досвідчених
шукачів пригод наче приманки-підранки роз’ятрені та живі
як сильніший ніж наші мрії
невпокоримий пломінь.

 

Холод і тінь що всотує кожне слово немов рухомі піски
з кожним днем усе більшу частину слів до зомління
блювоти жалю не дає себе погасити
жаль.

 

Холод ранить
холод до крові промоклого одягу звільна
ніби страх що аж дубіє від морозу
і уражений соромом холод тих кого стирають із пам’яті
покревний жовтим сірчаним димам а вони немов нерухоме
полотно пообклеювали легені й дахи кістлявих будинків
з рудавої цегли.

 

Також те що натужене
що розпалює захват охоплює іншою аніж мамина
близькістю чим я був чудувався
не осягаючи було облаченне в той же шорсткий
повний ослизлої безмовності холод
що похітливо ковтає дні пори року
без відстороненості іронії
вороття.

 

У сімейному альбомі я знайшов захований під фотографією
списаний кирилицею папір про звільнення в 1946 році
військовополоненого Здзіслава Польковського
мама рухливими наче синички пальцями загортала ув інший сірий
папір і зв’язувала конопляною шворкою пакунки для потерпілих від повені
тримала мене не дуже міцно за руку коли ми йшли
повз Народний театр минаючи людей в касках собак
і до млості блискучі багнети
і сьомого дня — увечері я сидів у кухні
на підвіконній шафці дивився з-над фіранки на натовп,
що розбігався
в паніці, на автозаки, які під’їжджали заднім ходом.
Я спитав: мамо це вже
війна?

 

В атомних бомбосховищах під нашими квартирами
замкнене було повне нерухомого пилу позбавлене снів
повітря сморід упійманих у пастки щурів і непомітні?
невидимі? неіснуючі? генерали
хрускіт скла діжки з квашеною капустою
і портрет голих черепів цивільних з червоними
домальованими губною помадою
носами клоунів.

 

У броньованих сейфах ховалися незліченні ряди пляшок
із чистою горілкою другі сніданки приготовані дбайливими
дружинами неактуальні переліки живих і вмерлих пам’ятки
про перше причастя.
Поруч у пральні посапував п’яний духовий оркестр
позагортуваний у червоні прапори без майбутнього на великій
естраді.

 

Через купу літ у здрібнілих підвальних приміщеннях
за дверима з важкого залізобетону
вегетували вже тільки анонімні погруддя
використані баночки з-під пудри медалі вирізані
з картоплі і кольорового паперу бездоганне тіло
випускника без слідів побиття трохи понищена сутана
ксьондза який боровся зі змієм чорний
іній учнівського сповідання в гріхах
таки справді надто дитячих щоб ламати через них життя
і товсті шари пилу доль у яких вже ніхто
не мав вижити.

 

Я прислухався аби вловити нечіткі відзвуки
гаснучих подихів? просьб? доносів? прокльонів? погроз?
п’яного співу? війни
павуків і мишей?
Та відлуння донесло лиш шемрання запліснявілих книг
а підвали вгинались заповнені поколіннями
сміття знерухомлених лихоманкою клаптиків
порнознімків друкованих на ендеерівській
машинці «Еріка» фрагментів звітів з Аркадії
розмоклих сценаріїв майбутнього щастя
у найпрекраснішому з усіх
Ніщо.
Сміття суверенно володіло нутрощами будинків гордо
тримало голову розпихалося паношилося хворобливо
блискучі і кольорові
переливалися веселковою гниллю королівські
клейноди імперії.

 

І був заповіт імперії — смерть.
Метаморфна мінлива
вона зінакшувала мимохіть лице форму і предків.
Наприклад ця: випадкова кумедна
смерть Ришарда Смагура що тріумфувала
під тим самим кухонним вікном
через 23 роки в 1983-му.

 

Так простіше. Не промовити більше
ніж те що диктує словник наказує синтаксис
і проста спадкоємність поколінь.

 

Адже я мав стільки любові й того різновиду солодкої
розмріяної надії яку перед засинанням чи о недільній
розслабленій пообідній порі зі смаком перестиглих вишень
ховає в коморах і закамарках дім родинний пшенична музика
кухонних запахів клавіатура корінців книжок
за шибкою помічниковою долоня м’яка яка забирає
і повертає світло.

 

Однак народилось питання
про кінець світу.

 

І я не відав чи є щось що може вирости
піднятися понад нудьгою і неуважною смертю.
Піднятися понад сміхом.
Чи може вирватись відштовхнутись звільнитись і вирости

 

зринути понад
холодом.