Посестри. Часопис №37 / Краківські сторінки життєпису Богдана Лепкого

Микола Ільницький,
фрагмент передмови до двотомника
вибраних творів Богдана Лепкого,
видаництво „Дніпро”, 1991 рік

На початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури, і викладати ці предмети запрошено Б. Лепкого. І от восени 1899 р. він переїжджає з молодою дружиною Олесею, яку хтось із польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантійською Матір'ю Божою. З Краковом відтепер зв'язано майже все творче життя письменника.

Краків — тодішній центр польської науки і культури з бурхливим громадським і культурним життям  — був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього і він активно поринув у його вир. Молодий український літератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавився творчістю учасників літературної організації «Молода Польща». Живучи в Кракові, Б. Лепкий не почував себе відірваним од українського культурного життя. Варто згадати, що в Краківському університеті  — одному з найстаріших у Європі  — вже з ХІV ст. навчалися та й викладали вихідці з України (згадаймо хоча б Ю. Дрогобича, лекції якого слухав М. Коперник).

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала, за спогадом О. Луцького, близько 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіта», обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленій, 28, стала своєрідною «українською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник. Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, В’ячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк...

У середовищі учасників львівської літературної групи «Молода Муза», до якої Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був він не багато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа  — всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері та чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи лишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально [...].

Б. Лепкий  — активний учасник громадського життя, виступає на вечорах, присвячених видатним діячам культури (М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенкові, І. Франкові). Як згадував пізніше П. Карманський, «жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів. Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м'який, ліричний голос, патос, який так легко промовляє до чуття навіть дерев'яних людей,  — все те зробило Лепкого найбільш популярною постаттю на галицькому ґрунті...»!

Та почалася Перша світова війна...

Воєнні події застали родину в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали; російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали «мазепинців» і вивозили на схід. Б. Лепкий із родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які загинули, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідси через Пешт – до Відня. Столиця донедавна бундючної Австро-Угорської імперії геть утратила свій колишній глянець, перетворилася на вавилонське стовпотворіння. Звідки тільки не було тут людей. От і Лепкий зустрівся незабаром із приятелями-молодомузівцями П. Карманським та В. Пачовським, а також із Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими давніми знайомими, Почали разом налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пісень...

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення до культурно-освітньої роботи в табір військовополонених.

Незабаром Б. Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж у Австрії. Деякий час він перебував у містечку Раштатті, а потім, у 1916 р., перебрався до Вецлара. Старовинне містечко Вецлар над річкою Ляном, здається, овіяне романтикою. Тут колись жив великий німецький поет Й. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичні легенди і спогади різко контрастували з суворою дійсністю: тут був розташований табір із десятьма тисячами військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегка. Хоча німецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашні солдати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створення ремісничих майстерень, називали зрадниками тих, хто брав участь чи працював майстрами. Якось під час вистави «На перші гулі» за п'ємою Васильченка раптово погасло світло і ледь не зчинилася кривава бійка.

Та поступово лід почав танути. Під впливом таких вихователів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (відомий скульптор), становище змінилося: серед полонених колишньої царської армії, які вважали себе солдатами «его величества» і на будь-яку участь у культурно-освітніх заходах дивилися як на зраду батьківщини, виявилося багато обдарованих різьбярів, декламаторів, гончарів, літераторів. У росії тим часом спершу скинули царя, а згодом відбулася жовтнева революція. Перша світова війна закінчувалася, і полонені стали повертатися на батьківщину.

Але одісея Б. Лепкого триває. У 1917 р. поет їде в рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди руїни, злидні, всюди людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) перебирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва «Українське слово», видає бібліотеку творів української класики та сучасної літератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім, у великій поемі «Буря», з якої, на жаль, лишилися тільки фрагменти, а також у циклах «Intermezzo», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та ін. У 1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова (за сприяння давнього приятеля, польського письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Знову розгортається його творча праця та видавнича діяльність.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким: він утратив посаду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. В 1972 р. на могилі встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста. На жаль, вулиця тепер перейменована: до замовчування творчості письменника протягом десятиліть додалося стирання пам'яті про нього.

Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він усе життя і весь талант присвятив своєму народові, збагаченню його культури, літератури. Вражає  — універсалізм, багатогранність його творчих інтересів, чим він близький до І. Франка. І, мабуть, можна погодитися з думкою дослідників життя письменника, що коли стихією творчої натури І. Франка була боротьба, то стихією Б. Лепкого була естетична насолода від процесу творення.

*

Текст із Вікіпедії

Із 1895 р. почав працювати вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії в ц.-к. Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору «Боян» і драматичного гуртка. Зіграв роль Петра в «Наталці Полтавці», (1898).

1897 р. одружився з донькою свого стрийка, священника о. Миколи Лепкого з Коломиї, — Олександрою, яку здавна кохав. Мав із нею трьох дітей. 1899 р. після відкриття в Ягайлонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Одночасно працював професором у ІІІ гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів.

Співпрацював із літературним об'єднанням «Молода Польща», заприязнився з польськими письменниками Станіславом Виспянським, Владиславом Орканом, Казімежем Тетмаєром та ін. Один із засновників (1901) і активний учасник «Слов'янського Клубу», що видавав часопис «Świat Słowiański» (Краків, 1905—1914); у ньому Б. Лепкий упорядковував постійні рубрики «Руська хроніка» і «Огляд руської преси»; в 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією. Того ж року виступив із ініціативою збирання коштів на народні школи; написав з цією метою відозву-заклик. 

Співпрацював із товариством «Рідна Школа» щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори. Був членом управи (заступником голови) краківської «Просвіти», читав лекції з української літератури і культури; ввів у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених Маркіянові Шашкевичу, Іванові Франку, Миколі Лисенку, Василю Стефанику та іншим видатним українцям.

У Кракові Б. Лепкий мешкав на вул. Зеленій (нині вул. Сарего), 28. Будинок зберігся. У краківському помешканні Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909), Осип Курилас, Олекса Новаківський, Кирило Трильовський, В'ячеслав Липинський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк, Михайло Жук та інші. [...]

Жителі Бережанщини та Рогатинщини, зібравши добровільні пожертвування, 1932 р. придбали для Б. Лепкого на Опіллі місце і цеглу для вілли в с. Черче (нині — Рогатинського району Івано-Франківської області), яку збудували за ці кошти та заощадження письменників; її назвали «Богданівка». У Черче Б. Лепкий у 1930–1939 рр. відпочивав і творив у канікулярний період — спочатку в пансіонаті «Роксоляна», з 1933 р. — у віллі «Богданівка». Із Черче навідувався до родича Петра Смика (батька д-ра Романа Смика) у с. Жовчів (нині — Рогатинського району Івано-Франківської області), там малював картини, ікони.

У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять образів роботи Б. Лепкого: два намісних образи — Краснопущанська Богоматір і Христос-Учитель; чотири круглих образи євангелістів на царських воротах і стільки ж круглих образів на кивоті. 

Друга світова війна застала Б. Лепкого на відпочинку в Черче. 23 вересня 1939 р. разом із сім'єю і братом Левком повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття дописував до українських журналів, газети «Краківські Вісті», перекладав з української німецькою. Письменник помер 21 липня 1941 р. у Кракові, похований там само на Раковецькому цвинтарі (поле XXXIV, південний ряд, гробниця Szajdzieckich), у гробниці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького. На надгробку є напис українською мовою «Богдан Лепкий поет» і встановлений у 1972 р. барельєф письменника (скульптор Григор Пецух).

*

Ришард Лужний, «Богдан Лепкий»

Цей учений і педагог відіграв особливо важливу роль в історії краківської славістики, а відтак і польської славістики, особливо її східнослов'янської, „русинської” секції. Це було пов'язано з тим, що він був справжнім ініціатором і, водночас, найбільш яскравим реалізатором ідеї створення окремого потоку викладання і досліджень з україністики в рамках університетської „славістики”, і це в такий важливий період в історії вітчизняного слов'янознавства, як час між кінцем 19 ст. і Другою світовою війною. Богдан Лепкий був не єдиним славістом у Краківському університеті того часу, який цікавився і був компетентним в україністиці (Мар'ян Здзеховський у період своєї діяльності в Кракові, Юзеф Третяк і Тадеуш Станіслав Грабовський також час від часу працювали на цій ниві, не кажучи вже про слов'янських мовознавців до 1939 року, таких як Тадеуш Лер-Сплавінський та Іван Зілинський). Однак завдяки своєму національно-територіальному походженню, життєвому шляху, творчій біографії, громадській активності та багатогранній діяльності, які складали широкий контекст його викладацької, наукової та популяризаторської діяльності, він зміг протягом відносно тривалого часу цілковито і систематично присвятити себе власне україністиці, справивши значний вплив на подальшу, повоєнну долю цієї піддисципліни славістики в університеті та краківському середовищі. [...]

В університеті читав лекції з історії української літератури та історії українсько-польських літературних взаємин в епоху романтизму, зосереджуючись, зокрема, на творчості Шевченка і Словацького. [...]

Особливе місце у творчості Богдана Лепкого  — а він був, зрештою, різнобічним автором  — займають його праці з історії літератури, насамперед української, а також польської. Це, безумовно, було пов'язано з його професією університетського викладача, філолога-дослідника і літературознавця, а також перекладача, видавця і популяризатора як самої літератури, так і знань про неї. Сорок років працював у Ягеллонському університеті (у 1899 р. став викладачем, у 1927 р.  — доцентом, у 1935 р.  — професором). Таким чином, як академічний викладач він спрямував і поглибив свої історико-літературні інтереси, створив необхідну письменницьку і дослідницьку майстерню. Критична та історико-літературна проблематика була присутня у його творчості на всіх її етапах, починаючи з років викладання у Бережанській гімназії та середніх школах Кракова, коли він писав статті та розвідки, присвячені Марії Конопніцькій, Василю Стефанику, Маркіяну Шашкевичу чи давньоруській пам'ятці „Слово о полку Ігоревім”. Вона тривала і в міжвоєнні роки, як під час перебування Лепкого в Берліні, так і згодом у Кракові. Берлінський етап мав принести свої плоди у вигляді видавничих починань, таких як багатотомне видання поезій Шевченка, вибраних творів Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Пантелеймона Куліша, Івана Котляревського, Олекси Стороженка чи Степана Рударського, супроводжувані літературознавчими коментарями у вигляді передмов і коментарів, а інколи, як у випадку з автором „Кобзаря”, ґрунтовними оглядами чи монографічними нарисами. Краківська сцена принесла вражаючі синтези творчості Тараса Шевченка та поезії Юліуша Словацького у її зв'язку з українською тематикою. [...]

Ще до своєї смерті, яка сталася в окупованому Кракові 1 липня 1941 року (вчений похований на Раковицькому цвинтарі), Богдан Лепкий вже отримав визнання як українців, так і поляків за свої наукові, літературні та популяризаторські здобутки. У 1933 році його було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а за рік до початку війни  — сенатором Республіки Польща. Нарешті, саме йому Український науковий інститут у Варшаві доручив наприкінці 1930-х років розробку плану діяльності комісії з вивчення польсько-українських відносин, що існувала в його організаційній структурі.