Посестри. Часопис №33 / Дзяди. Частина ІІ
Частина ІІ
ДЗЯДИ. Це назва урочистості, яку досі справляють в народі у багатьох повітах Литви, Пруссії та Курляндії в пам'ять про дідів чи взагалі померлих предків. Ця урочистість, започаткована ще в часи поганські, називалась колись учтою козла, на якій верховодив Козляр, Гусляр, себто віщун, одночасно жрець і поет. В нинішні часи, позаяк ясне духовенство та власті намагаються викоренити звичай, пов’язаний із забобонними відправами й здебільшого осудливими витівками, людність святкує Дзяди таємно в каплицях або пустках неподалік цвинтаря. Там звичайно влаштовується учта з усілякою їжею, напоями, плодами і викликаються душі небіжчиків. Цікаво, що звичай частування померлих, здається, спільний для всіх поганських людностей – у давній Греції за гомерівських часів, у Скандінавії, на Сході й дотепер по островах Нового Світу. Наші Дзяди особливі тим,що в них язичницькі обряди переплітаються з уявленнями християнської релігії, та й, власне, поминальний день припадає близько часу цієї урочистості. Люди гадають, що потравами, напоями й співом приносять полегкість чистилищним душам. Така зворушлива мета свята, глуха місцина, нічний час, химерні обряди колись багато говорили моїй уяві; слухав казок, оповідок та пісень про повернення небіжчиків з просьбами й пересторогами... В усіх цих почварних вигадках можна було вгледіти певні моральні настанови, певні повчання, виражені по-народному щиро. Нинішня поема окреслює все в подібному дусі, обрядові ж співи, ворожіння й закляття здебільшого тотожні народній поезії, а часом дослівно взяті з неї. [1]
Віщун. Старий, перший в хорі. Хор селян і селянок.
Каплиця. Вечір.
There are more things in Heaven and Earth,
Than are dreamt of in your philosophy.
Shakespeare.
Епіграф. Дослівний його переклад з англійської такий: «Більше речей є в небі й на землі, ніж ті, що примарюються у вашій філософії». Це слова Гамлета з однойменної трагедії Вільяма Шекспіра, сказані приятелеві Гораціо у зв’язку з появою тіні померлого батька (дія 1, сцена 5). Ці шекспірівські слова полюбляли романтики (вони є також епіграфом драматичної поеми Байрона «Манфред»), вкладаючи в них сенс полеміки з певною обмеженістю раціоналістичної картини світу. [2]
Є на землі і в небесах дива,
Що вашим і не снились мудріям.
Шекспір.
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що ж то буде, що ж то буде?
ВІЩУН
Зачиняється каплиця,
Всі стають круг домовини.
Гаснуть свічі. Затулиться
Треба так, щоб і в шпарини
Місяць не проник блідий,
Позавішуйте мерщій
Вікна саваном. Негайно.
СТАРИЙ
Все зробили, як звичайно.
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що ж то буде, що ж то буде?
ВІЩУН
Чистилищні душі!
йдеться про прадавні й перемішані з християнськими вірування про духів стихій, згідно з якими душі відбувають покуту на тому світі в повітрі, вогні, воді чи землі, залежно від ступеню гріховності, i так само, як живі, потребують їжі. [3]
Хоч в якій ви стороні:
Чахне в річці десь на дні
З вас котра, а чи по вуші
В казані, чи на покару
Вщеплена у деревину
Й мучиться в печі від жару,
Квилить, плаче без упину –
Всі злітайтесь до громади!
Слушна для зібрань година!
Починаються обряди!
До каплиці йдіть святої;
Є молитви, є данина,
Всяка їжа і напої.
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що ж то буде, що ж то буде?
ВІЩУН
Жмут куделі взяти впору,
Запалю його хутчіше;
Тільки вогник зблисне вгору,
Кожен хай на нього дише,
Дмуха легко, безнастанно,
Хай горить він, хай розтане.
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що ж то буде, що ж то буде?
ВІЩУН
Перш легкі злетілись духи,
Що лиш гості у юдолі
Темряви і завірюхи,
Плачу, горя і недолі,
Заясніли і розтали,
Мов кудель, примарні стали.
Хто блукає в небі млистім,
Залишившись поза раєм,
Того знаком пломенистим
Прикликаєм, заклинаєм.
ХОР
В кого з вас яка нужда є?
Хто чого, скажіть, жадає.
ВІЩУН
Гляньте вгору, подивіться –
Що за відсвіт на склепінні?
Має пір’ям, золотиться
Там дві постаті дитинні.
Наче трепетні листочки
Під верхів’ям церкви кружляють,
Мов на дереві два голубочки,
Ангелочки в повітрі грають.
ВІЩУН І СТАРИЙ
Наче трепетні листочки
Під верхів’ям церкви кружляють,
Мов на дереві два голубочки,
Ангелочки в повітрі грають.
АНГЕЛОК (до однієї з селянок)
Прилітаємо до мами.
Не впізнала мама Юзя?
Адже ж Юзьо я, той самий.
Ну а це сестричка Рузя.
В піднебессі над хмарками
Нам ще краще, ніж у мами.
В нас голівки променисті,
Сонячні убори маєм,
Мов метелики барвисті,
Крильцями в повітрі маєм.
Ах розкоші піднебесні!
Що не день нові забави:
Ступимо й зринають трави,
Глянемо – квітки чудесні.
Хоч розкоші там, хоч квіти,
Мучить нас печаль-тривога.
Бідні, мамо, в тебе діти,
В небо не для них дорога!
ХОР
Хоч розкоші там, хоч квіти,
Мучить їх печаль-тривога.
Бідні, мамо, в тебе діти,
В небо не для них дорога!
ВІЩУН
І чого ж потребує душка,
Щоб дістатися до неба?
Хоче милості від Бога?
Чи солодким смакувати?
Тут і пончик, і ватрушка,
Молоко, плоди, цукати.
І чого ж потребує душка,
Щоб дістатися до неба?
АНГЕЛОК
Ні, нічого нам не треба.
Вже не милий надмір втіх
І солодощів земних.
Ах, в житті своїм нічого
Я не зазнавав гіркого.
Тільки ласка безупинна
Й потурання – завжди цяця.
Спів, стрибання, біганина,
Квіточок нарвать Розальці –
В цьому вся хлоп’яча праця,
А її – у всякій ляльці.
В ніч урочу не застілля
Вабить нас, не богомілля,
Інтерес наш не в данині,
Все смачне й солодке знане! –
Нам гіркоти по зернині,
Й ця невинна поміч нині
Ліпша всіх відпущень стане.
Треба слухати божі глаголи
І у пам’яті їх берегти.
Хто ні разу не знав гіркоти,
В небі втіхи не знайде ніколи.
ХОР
Будем слухати божі глаголи
І у пам’яті їх берегти.
Хто ні разу не знав гіркоти,
В небі втіхи не знайде ніколи.
ВІЩУН
Все дамо вам ниньки,
Ангелочки-діти,
Ось вам дві зернинки,
Можете летіти.
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Гляньте на хрест хутчіш!
Як байдужі вам напої,
Лишіть нас у спокої!
А киш, а киш!
ХОР
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Гляньте на хрест хутчіш!
Як байдужі вам напої,
Лишіть нас у спокої!
А киш, а киш!
(Примара зникає.)
ВІЩУН
Північ люта йде. Замкніться
На колодки, швидше тільки.
Смолоскип хай заіскриться
Над оцим котлом горілки –
В круг його; мій жезл майне
І горілка спалахне.
Тільки жваво, тільки сміло!
СТАРИЙ
Вже готовий.
ВІЩУН
Ось яса!
СТАРИЙ
Бухнуло, заблискотіло
І згаса.
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що ж то буде, що ж то буде?
ВІЩУН
Далі й ви, чий дух у скруті,
До юдолі оцієї
Лиходійствами прикуті
Навпіл тілом і душею:
так згідно з народним повір’ям деякий час по смерті покутували грішні душі, вже втрачали тілесність, але притому, мов якісь тіні, ще трималися землі. [4]
Оболонка вкрай крихка,
Ангел смерті вас гука,
Та життю з катівні тіла
Досі вирватись несила.
Якже ж кара засувора,
Може буть полегкість скора –
Вже близьку пекельну хлань
Люд відверне, дослухайтесь
До вогненних заклинань,
Чар вогненних не зрікайтесь.
ХОР
В кого з вас яка нужда є?
Хто чого, скажіть, жадає?
ГОЛОС (за вікном)
Гей ви, кляті, вирлоокі
Круки, сови та орлиці!
Дайте хоч би на два кроки
Доступитись до каплиці!
ВІЩУН
Господи! Мара страшна
Притулилась до вікна!
Що за гаспидська подоба!
Зблід упир, мов кість у полі,
Диму з уст, вогню доволі,
Очі вилізли на лоба,
Світять, як в золі жарини,
З-під кошлатої чуприни.
То не жмут сухого терну
Тріскотить в огненній тучі –
Бідну голову химерну
Іскри пойняли сипучі.
ВІЩУН І СТАРЕЦЬ
То не жмут сухого терну
Тріскотить в огненній тучі –
Бідну голову химерну
Іскри пойняли сипучі.
ПРИВИД (з-за вікна)
Адже ж я це! Гляньте, діти!
Що за погляди гнітючі!
Пригадайте швидше! Пробі!
Я небіжчик – пан ваш, діти!
Шанувать мене годиться.
Ось три роки, як лишити
Вам прийшлось мене у гробі.
Ах, тяжка свята десниця!
Я у владі духа злого –
Це знущання непоборне!
Тільки землю ніч огорне,
Йду до мороку густого;
Геть від сонця я тікаю,
Неприкаяний, бідовий,
І нема блуканням краю.
Вічний голод коле й ріже –
Хто ж подати харч готовий?
Шарпа всього птаство хиже –
душі людей, доведені лихим паном до смерті. В народних повір’ях духи часто з’являються у вигляді птахів – білих, коли душа добра, чи чорних, коли вона лиха. [5]
Хто ж звільня з біди й одчаю?
Ні, нема стражданням краю.
ХОР
Шарпа всього птаство хиже.
Хто ж звільня з біди й одчаю?
Ні, нема стражданням краю!
ВІЩУН
У душі не крий бажань
І позбудешся знущань.
Може, прагнеш ласки неба?
Чи на учті хліба-солі?
Може, в ласощах потреба,
В молоці? Всього доволі.
Ну, не крий в душі бажань
І дістанешся до неба.
ПРИВИД
Я?.. До неба?.. Що за глум!..
Ні, не хочу я до неба.
В тілі ще душа, то й сум,
Швидше б вирвалася з тіла
І до пекла полетіла.
Краще в пеклі, хоч на дні,
Муки зносити страшні,
Як з нечистим накладати
Й вічно по землі блукати,
Зріти давніх втіх сліди,
Знаки давньої біди,
Од світання й до смеркання,
Од смеркання й до світання
Відчувати умирання,
Спрагу й голод. І птахів
Надити... Ах божий гнів!
Доти я тягати мушу
В тілі окаянну душу,
Поки з вас хто зможе, діти,
Їсти дати й напоїти.
Ах, як тяжко зношу спрагу –
Хоч би крапельку водиці!
Ах, коли б хто мав одвагу
Дати два зерна пшениці!
ХОР
Ах, як тяжко зносить спрагу,
Хоч би крапельку водиці!
Ах, коли б хто мав одвагу
Дати два зерна пшениці!
ХОР НІЧНИХ ПТАХІВ
Марні плачі, марні гуки:
Ми довкола чорним звором,
Сови, пугачі та круки.
Пане, ми ж тобі служили,
Нас ти звів голодомором.
Їжмо, пиймо що є сили,
Круки, пугачі та сови!
Гострі кігті, вправні дзьоби!
На харчі влаштуймо лови.
А як візьме що до рота,
Буде кігтю й там робота,
Все дістане і з утроби.
Жаль тобі чужий був, пане!
Сови, пугачі та круки,
Й ми тепер кишімо в злості:
Рвімо їжу без розпуки,
А коли харчів не стане,
Рвімо тіло без розпуки,
Хай біліють голі кості.
КРУК
Мерти з голоду негоже?
Раз у сад в осінню днину
Я зайшов. Згадаєш може?
Вабили грушки з-за тину,
Яблука...
Три дні не їв,
Яблучок струсив додолу.
Раптом крик з-поза кущів –
Садівник був насторожі,
З псами – на людину кволу.
Не здолав я огорожі,
Швидко скінчено облаву,
Й пан веде судову справу,
За плоди карає божі –
Сад же й ліс всім на догоду
Бог дав, як вогонь і воду.
Тільки ж пан волає лютий:
«Буде хай усім наука!»
Збіглись люди... Я припнутий
До сохи, без сорочини.
У старопольській мові сохою називався стовп; тут, очевидно, йдеться про стовп на панському дворі, до нього прив’язували жертву й били пруттям. [6]
Збито не одного пука.
Кості, мов з колосся жито,
Як від струччя горошини,
Враз від шкіри всі відбито!
Ні, не знав ти жалю, пане!
ХОР ПТАХІВ
Сови, пугачі та круки,
Ми тепер кипімо в злості:
Рвімо їжу без розпуки,
А коли харчів не стане,
Рвімо тіло без розпуки,
Хай біліють голі кості!
СОВА
Мерти з голоду негоже?
Саме на кутю
тобто в переддень Різдва, коли пан, як ніколи, мав би виявити щедрість. [7], зимою,
Я прийшла. Згадаєш може?
Ще й з дитиною малою.
– Пане! – Плачу біля брами. –
Зжалься, змилуйся над нами!
Чоловік на тому світі,
Доньку ти забрав до двору.
Як догляну матір хвору
Й це дитя? Живу в страхітті.
Поможи, заради Бога,
Далі жити вже незмога!
Але ти бездушний, пане!
Ти, купаючись в пишноті,
Гайдукові мовив стиха
тобто такі рослини не годяться ні для корму тваринам, ні для виготовлення одягу (на відміну, скажімо, від конюшини чи льону). [8]:
«Ще перед гостями стане!
Геть жебрачку цю, до лиха!»
Той зрадів, що є робота,
За волосся й за ворота,
Пхнув на сніг несамовито.
Прихистку знайти не в змозі,
Вся замерзла і побита,
Вмерла з сином на дорозі.
Ні, не знав ти жалю, пане!
ХОР ПТАХІВ
Сови, пугачі та круки,
Й ми тепер кишімо в злості!
Рвімо їжу без розпуки,
А коли харчів не стане,
Рвімо тіло без розпуки,
Хай біліють голі кості.
ПРИВИД
Ні, мені немає ради!
Подаєш даремно їжу,
Не вгамуєш зграю хижу.
Не для мене ці обряди!
Ах, терпітиму вічну знегоду,
Справедливе веління боже!
Як не був хто людиною зроду,
То людина йому не поможе.
ХОР
Так, терпітимеш вічну знегоду,
Справедливе веління боже!
Як не був хто людиною зроду,
То людина йому не поможе.
ВІЩУН
Раз нічого не поможе,
Забирайся пріч, небоже.
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Поглянь на хрест хутчіш!
Зайві страви і напої?
Лиши нас у спокої!
А киш! А киш!
ХОР
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Поглянь на хрест хутчіш!
Зайві страви і напої?
Лиши нас у спокої!
А киш! А киш!
(Привид зникає.)
ВІЩУН
Ось вам, друзі, патериця –
Приберіть вінком святим,
Зілля ясно загориться.
Вгору іскри, вгору дим!
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що ж то буде? Що ж то буде?
ВІЩУН
Ну ж бо, серединні духи,
Що з людьми у цій юдолі
Темряви та завірюхи
Спільної зазнали долі,
Не обтяжені гріхами,
Марні все ж були для світу,
Наче мальви з чебрецями,
Що ні плоду з них, ні цвіту
На поживу для звірини
Чи прикрасу для людини
тобто такі рослини не годяться ні для корму тваринам, ні для виготовлення одягу (на відміну, скажімо, від конюшини чи льону). [9];
Та в вінках квітки високо
Духмяніють на стіні,
Ввись ладнали груди й око
Й ви, вродливиці земні!
Всіх, котрі крилечком чистим
Не майнули в браму раю,
Зіллям запашним, вогнистим
Припрошаю, закликаю.
ХОР
В кого з вас яка нужда є?
Хто чого, скажіть, жадає.
ВІЩУН
Ясно як! Пречиста Діва?
Ангел прилетів сюди?
Мов хто обід злегка кине
Й райдуга вздовж хмари злине
З озера дістать води –
Стільки в цій каплиці дива!
В білих шатах аж до ніг,
У волоссі грає вітер,
Коло вуст блукає сміх,
Та сльози ніхто не витер.
ВІЩУН І СТАРЕЦЬ
В білих шатах аж до ніг,
У волоссі грає вітер,
Коло вуст блукає сміх,
Та сльози ніхто не витер.
ВІЩУН І ДІВЧИНА
ВІЩУН
Квіт голівку осіня,
Руку – зелень бадилини,
Спереду біжить ягня,
А вгорі метелик лине.
До ягняти раз у раз
Голосно вона – базь, базь!
Все ягнятко віддалік...
За метеликом в погоні
Прутик, ось літун в долоні,
Але вкотре пурх і втік7
ДІВЧИНА
Квіт голівку осіня,
Руку – зелень бадилини...
Спереду біжить ягня,
А вгорі метелик лине.
До ягняти раз у раз
Я погукую – базь, базь!
Все ягнятко віддалік...
За метеликом в погоні
Прутик, ось літун в долоні,
Але вкотре пурх і втік.
(Далі дівчина сама.)
Ранком весняним завзята
наприкінці цієї пісеньки Зocі подається авторська примітка «З Гете»; це переспів вірша Гете «Die Sprüde» («Неприступна»). [10]
І вродлива на всі села
Зося, пасучи ягнята,
Скаче і співа весела.
Ля-ля-ля-ля...
Хтів Олесь за поцілунок
Дати голубочків двійко,
Марним виявивсь дарунок -
Взнав лиш кпини парубійко.
Ля-ля-ля-ля...
Юзьо стрічку дав червону,
Мав Антось любить до скону,
Все ж і з Юзя, і з Антося
Насміялась горда Зося.
Ля-ля-ля-ля...
Так, була я Зося, із цього села,
Слава й досі голосна,
Що не йшла я заміж, хоч вродлива.
Як майнула дев’ятнадцята весна,
Вмерла, хоч ні в горі не була,
Ні по-справжньому щаслива.
Хоч жила на світі, не для світу все ж!
В леті мрій не знала меж,
Мало їм земної оболоні,
За зефіром у погоні,
Мушкою, квіток багрянцем,
За ягнятком-неслухнянцем,
Та ніколи за коханцем.
У піснях і флейтах – чари,
Часто я до пастухів
Тих вела свої отари,
Що мій вид їх полонив.
Жоден з них не став коханим...
Та по смерті – ну просто на подив! –
Я горю вогнем незнаним.
Хоч собі і граюсь вволю,
І лечу під вітру подув,
Й ні жалю в мені, ні болю,
Та до всяких див снага –
Кіску з райдуги сплітаю,
З рос – і пару голубину,
І комах строкату зграю,
Все ж ятрить мене нудьга:
Вдаль вдивляюсь крадькома,
Та нікого там нема!
Ах, самотньо... Без упину
Вітер носить мене, як пір’їну.
На якому я світі? У який світ я лину?
Вітер гонить звідусіль –
Навскоси, додолу, вгору,
Так у рвійнім вирі хвиль
Я долаю вічний шлях,
Ні земну знайти опору,
Ні ширяти в небесах.
ХОР
Так у рвійнім вирі хвиль
Губиться безкраїй шлях,
Ні земну знайти опору,
Ні ширяти в небесах.
ВІЩУН
І чого ж потребує душка,
Щоб дістатися до неба?
Хоче милості від Бога?
Чи солодким смакувати?
Тут і пончик, і ватрушка,
Молоко, плоди, цукати.
І чого ж потребує душка,
Щоб дістатися до неба?
ДІВЧИНА
Нічогісінько не треба!
Парубки б мене за руки
На земні стягнули луки,
Я до них мерщій полину -
Погуляти б хоч хвилину.
Треба слухати божі глаголи,
Їх у серці своїм берегти –
Ні, не знатиме той висоти,
Хто землі не торкався ніколи.
ХОР
Треба слухати божі глаголи
І у серці своїм берегти –
Ні, не знатиме той висоти,
Хто землі не торкався ніколи.
ВІЩУН (до кількох парубків)
Зайве бігти, то все тіні.
Тягне рученьки даремно –
Щезне вмить у вітровінні...
Та не плач, дівчино мила!
Нині діє чарів сила,
Даль прийдешнього відкрита:
В самоті тобі недремно
Линуть з вітром ще два літа,
Врешті станеш за небесним порогом.
Не молитву – ворожбита
Слухай нині. Линь же з Богом.
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Поглянь на хрест хутчіш!
Зайві страви і напої?
Лиши нас у спокої.
А киш, а киш!
ХОР
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Поглянь на хрест хутчіш!
Зайві страви і напої?
Лиши нас у спокої.
А киш, а киш!
(Дівчина зникає.)
ВІЩУН
Всіх вас, душі, прикликаю,
Вже тепер в останній раз
Всіх і кожну заклинаю!
Скромна учта ця для вас –
Дрібку маку, чечевиці
Кину в кожен кут каплиці.
ХОР
Хто чого із вас жадає?
Все беріть, у чім нужда є.
ВІЩУН
Хай розкриється каплиця,
Хай вогонь свічок іскриться...
Вже за північ. Півня спів.
Жертвувань прийшла пора.
Згадуймо часи батьків
Наприкінці обряду віщун в епічному співі славив величні діяння предків. [11].
Стійте...
ХОР
Що то?
ВІЩУН
Ще мара!
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що то буде, що то буде?
ВІЩУН (до однієї з селянок)
Гей, пастушко у жалобі...
Встань, не віриться очам –
Це ти всілася на гробі?
Дітки, гляньте ради Бога!
Провалилася підлога
І з’явився привид там.
До пастушки він бреде
не можна однозначно стверджувати, що Привид i Відлюдник з 1V частини, i Упир зі вступної балади, i примарний лицар наприкінці III частини – то одна особа, але усі ці постаті об’єднує спільний мотив зраненого кохання, i в цьому сенсі маємо змогу говорити тут про поданий в розвитку єдиний художній образ. [12],
Поруч ставши, до людини
Поверта лице бліде;
І лице, і шати білі
у рідній місцині поета мерця клали в труну в білому убранні, це може бути вказівкою на певний зв’язок привида зі світом мертвих, хоч мовчазність привида, про що знаходимо роз’яснення в IX сцені III частини поеми, свідчить, що це душа живої людини. [13],
Мов засніжені крижини,
Очі вп’яв свої змарнілі
У її очей глибини.
Гляньте! Ах, крізь серце йде
Від грудей до самих ніг
Смуга, мов багряний штрих,
Радше, мов шнурком коралі,
Їй показує на них.
Таємниці небувалі!
Мовчки до пастушки йде,
Слів для неї не знайде.
ХОР
Таємниці небувалі!
Мовчки до пастушки йде,
Слів для неї не знайде.
ВІЩУН
Юний дух... Що духу треба?
Може, просиш ласки неба?
Може, вабить учта, свято?
Страв, напоїв пребагато
Тут накладено й наллято.
Що тобі, юначе, треба,
Щоб дістатися до неба?
(Привид мовчить.)
ХОР
Темно всюди, глухо всюди.
Що то буде, що то буде?
ВІЩУН
Та кажи ж, маро бліда!
Що ж це? Не відповіда.
ХОР
Що ж це? Не відповіда.
ВІЩУН
Як гордуєш пирогами,
З Богом, не лишайся з нами.
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Поглянь на хрест хутчіш!
Зайві страви і напої?
Лиши нас у спокої.
А киш, а киш!
(Привид стоїть.)
ХОР
А як хто нас не послуха,
В ім’я Отця, Сина й Духа –
Поглянь на хрест хутчіш!
Зайві страви і напої?
Лиши нас у спокої.
А киш, а киш!
ВІЩУН
Боже, що за страхопуд!
Став незрушно й мовчки тут.
ХОР
Став незрушно й мовчки тут.
ВІЩУН
Душе щира чи убога,
Геть від учти відійди!
Ось розверзлася підлога,
Повертайсь мерщій туди,
Бо клястиму ім’ям Бога.
(По паузі.)
Тікай на ліси, на ріки,
Згинь, пропади навіки!
(Привид стоїть.)
Господи! Якась біда!
Став, мовчить, не пропада!
ХОР
Став, мовчить, не пропада!
ВІЩУН
Що в прокльоні? Що в благанні?
Не поможуть ні на мить.
Може, вдатись до кропила?..
Не зарадити ніяк!
Цей нестерпний потурнак
Як стояв, так і стоїть
В незворушному мовчанні,
Наче надмогильна брила.
ХОР
Цей понурий потурнак
Як стояв, так і стоїть
В незворушному мовчанні,
Наче надмогильна брила.
Темно всюди, глухо всюди.
Що то буде, що то буде?
ВІЩУН
Дивина! Пастушці, може,
Знана ця жаска особа?
Щось у цім лихе й негоже.
А по кому ця жалоба?
Чоловік, рідня здорова.
Що таке? Мовчиш, ні слова?
Глянь, озвись, моє дитя!
Наче втратила життя!
Усміхнулася до нього?
Що такого в нім смішного?
(По паузі.)
Вдамся до свічі-грімниці,
Запалю, нехай пала...
Марно вигорить дотла.
Не зника страшна душа,
У пастушку зір вп’яла.
Бідну виведіть з каплиці...
Озираєшся на нього?
Що в нім звабного такого?
ХОР
Озираєшся на нього?
Що в нім звабного такого?
ВІЩУН
Боже! Він слідом руша!
Де ми з нею, привид всюди...
Що то буде, що то буде?
ХОР
Де ми з нею, привид всюди.
Що то буде? Що то буде?
Фінансовано Міністерством культури та національної спадщини
