Посестри. Часопис №25 / «встати Марії на плечі щоб побачити місто...»

встати Марії на плечі щоб побачити місто

його довгу мов шия єврейки історію

яку вигнали звідси майже сто років тому

 

– і тому ми такі безсилі перед словами –

чуємо море і не бачимо моря

а риби з людськими обличчями

ділять дільниці часу як шматки пирога

 

тут би сказали – руського –

але нам дістався горілий

тож різниці немає

 

і ми входимо в пам’ять як у підземний колодязь

у якому матінка Вісла дитя понесе

 

а ми так втомились від темряви

що й по смерті не будемо знати свій колір очей

 

він насправді рудий – суміш цегли й ханукального світла –

але хто розповість це якщо наша мова – квітуча вода

 

двостороння як безліч разів перешитий сюртук

що і спати не вийде і в люди не вийдеш

 

та й що скажуть вони коли таких нас побачать

– сиротинець пташиний який літати не вміє

 

але ми стоїмо на цьому окрайці землі

як паперовий літак легені якого заснули

 

і наш сон – це каміння

з якого сходи уяви ростуть

 

як любов у іржавому оці голки