Посестри. Часопис №22 / Дві байки

Зозуля і косик

Зозуля прилетіла до Косика — чорного дроздика.
— Як тобі не сумно? — питає його. — Що ти робиш?
— Співаю, — відповів дроздик. — Бачиш…
— Я й сама співаю частіше за тебе, та все одно сумно…
— Так ти ж, пані, тільки те й робиш, що, підкинувши в чуже гніздо свої яйця, з місця на місце перелітаючи, співаєш, п’єш та їси. А я сам годую, доглядаю й навчаю своїх дітей, а свою працю полегшую піснею.

Сила

Дуже багато є людей, які, занедбавши властиву їм роботу, тільки те й роблять, що співають, п’ють та їдять. І від цього безділля вони зазнають нестерпної й більшої нудьги, ніж ті, хто працює без ослаби. Співати, пити та їсти — то не діло, а всього лиш хвостик головного, властивого нам діла. А хто їсть, п’є і співає для того, щоб охочіше після відпочинку взятися до роботи, як до свого покликання, тому легко прогнати нудьгу, бо він щодня і працює, і відпочиває. Це про нього каже прислів’я: «Доброму чоловікові щодня празник». Робота наша — джерело радості. А якщо кого своя робота не звеселяє, то він, ясна річ, ані родич їй, ані друг вірний, але щось інше біля неї любить і як неспокійний, так і нещасний. Але ніщо не є таке солодке, як спільна всім нам робота. Вона — це пошук Царства Божого, голова, світло й сіль кожної окремої роботи… Щасливий той, хто поєднав сродну собі свою роботу із загальною! Вона є справжнім життям. І тепер можна зрозуміти ось оці Сократові* слова: «Дехто живе для того, щоб їсти й пити, а я п’ю і їм для того, щоб жити».

* Сократ — видатний давньогрецький філософ, учитель Платона.

Олениця і Кабан

У польських та угорських горах* Олениця вздріла якось свійського Кабана.
— Доброго вам здоров’я, пане Кабане, — стала вітатись вона. — Рада, що вас…
— Що ж це ти, негіднице, така непоштива? — скрикнув, надувшись, Кабан. — Як ти смієш називати мене кабаном? Хіба ти не знаєш, що я возведений у барани, маю на це патент**, і що мій рід походить від найшляхетніших бобрів, а замість опанчі ношу на людях, як мені й належить, здерту з вівці шкуру?
— Даруйте мені, вельможний пане, — сказала Олениця, — я про це не знала. Ми, прості, судимо не по одежі та словах, а по ділах. А ви ж так само, як і колись було, риєте землю й ламаєте тини. Дай же вам Боже і конем стати.

Сила

Не можна надивуватися тим дурням, що зневажили й потоптали найкращий і безцінний бісер чесноти тільки заради того, щоб продертися в чин, зовсім їм не властивий. Який їм змій нашептав на вухо, що ім’я й одежа змінять їхнє єство, а не чесне, гідне чину життя?
Зшита з таких спільнота подібна до корабля, в якому їхали морем одягнені в людську одежу мавпи, але жодна з них правити не вміла. Коли хто має просвіщенне око, як же багато він бачить цих ослів, одягнених у лев’ячу шкуру! А навіщо одягнені? Щоб могли вільніше вдовольняти свої рабські примхи, турбувати людей і проломлюватись крізь паркани цивільних законів. І ніхто з гідних шани не гнівається так на нечемність, як оці мавпи з ослами та кабанами. Давнє грецьке прислів’я каже: «Мавпа є мавпою і в золотому вбранні…» Є й в Україні прислів’я: «Далеко свині до коня».

* Тобто в Карпатах.
** Патент — охоронний документ.

Публікацію здійснено за підтримки видавництва «Віват». Адаптація текстів: Леонід Ушкалов. Ілюстрація: Інокентій Коршунов.