Посестри. Часопис №21 / «Опусти косу – нехай з них росте трава..»

Опусти косу – нехай з них росте трава.

Пам’ять – це щось просте, як перші слова,

це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,

щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.

Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести,

їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,

із якої все ще намагаються видертися вони,

їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.

Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий –

страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,

напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель –

справжня смерть виносить речі з чужих осель. 

Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?

Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.

Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат

молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.

Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,

як збирати слова прощання із вуст чужих,

як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,

як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,

як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?

Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.