Мужики (Осінь. VІ)

Дощі почали йти на добре.

Вже від самого ярмарку сьіт поволи затоплював ся в сїрих, мутних іскливах дощів, так що лиш обриси гаїв і села михтїли бліді мов би з перемоклої пряжі вироблені.

Йшли безконечні, холодні, проймаючі негоди осінні.

Сиві, ледянисті бичі дощів сікли без перестанку землю та промочували до глибини, аж кожда деревина, кожде стебло дрожали в безмірнім болю.

А з-під важких хмар, клекотячих над землею, з під зеленявих негод, вихиляли ся инодї шмати піль почорнілих, перемяклих, розплесканих — то виблискували смуги спіненої води пливучої борознами, або чорніли дерева одинокі на межах — як угнені, набрязклі вохкістю, трясли остатними лахманами листя та сіпали ся розпучливо мов би собаки на привязи.

Дороги опустілі розільляли ся в болотяні гниючі калюжі.

Короткі, сумні, безсонїшні дни волїкли ся важко перегнилими смугами сьвітла, а ночи западали чорні, глухі, розлучні безперестанним монотонним хлюпотом...

Страхітна тишина захопила землю.

Замовкли поля, притихли села, заглухли гаї.

Села почорніли та мов би міцнїще припали до землі, до тих садів голих, поскручуваних і стогнучих із тиха.

Сірі курява дощів заступила сьвіт, випила краски, погасила сьвітла та затопила в сумерках землю, так що все видало ся мов би сонна мара, а сум уставав із піль перегнилих, із пусток завмерлих, і волік ся важким туманом; поставкував на глухих роздорожах, під хрестами, що протягали розлучно рамена, на пустих дорогах, де голі дерева трясли ся з холоду та хлипали в муці — в покинені гнізда зазирав пустими очима, в розвалені хати — на вмерлих цвинтарях товк ся серед могил забутих і хрестів погнилих і плив усім сьвітом; — через голі, обдерті, сплюгавлені поля, через села запалі, тай зазирав у хати, обори, сади — аж худоба ричала з трівоги, дерева вгинали ся з глухим зойком а люде зітхали жалібно в страшенній тузі — в невтишній тузі за сонцем.

Дощ сік без перестанку гей би хто дрібним іскливом закривав сьвіт, так що цілі Липцї поринали в густих туманах негоди, з піц котрої лише десь-не-десь чорніли дахи, ба обмоклі камінні плоти або грузькі ковтуни димів, що вили ся над коменами та волїкль ся по садах.

Тихо було в седї, лиш десь-не-десь молочено по стодолах, але й то з-рідка, бо все село було на капустнисках.

Пустка лежала на болотяній, розмняклій дорозі тай пусто було в обійстях і перед домами, лиш инодї хтось замихтів у мрацї тай счезаз зараз, так що чути було лиш чалапанє дерезляних черевик по болотї або віз навантажений капустою волік ся поволи від торфовиск і розганяв гуси бродячі за листками впалими з возів.

Став сіпав ся в тісних берегах і ріс раз-у-раз, бо аж переливав ся в низших місцях на дорогу по Бориновім боці, сягав до плотів і бризькав піною на стіни хат.

Усе село було заняте витинанєм і звоженєм капусти; повно ї було по токах, сїнях і кімнатах, а як у кого то й під окапами синіли купи головок.

Перед домами, виставлені на дощ, мокли величезні бочки.

Квапили ся на глум, бо дощ майже не переставав а дороги робили ся грязкі, непрохідні.

Тай у Домінїкової сегодня витинано.

Вже від ранку поїхала на капустниско Яґна з Шимком, бо Єндрих лишив ся та латав дах, бо протікав у кількох місцях.

Над вечір уже було та мов би трохи смеркало ся, то стара раз-у-раз виходила перед дім і дивила ся у мраки, дʼ млинови та наслухала чи не їдуть уже?...

А на капустнисках низько за млином, у торфовисках, кипіла ще гаразд робота.

Чорняві мокрі мраки лежали на ливадах, так що лиш де-не-де блискали широкі рови повні сивої води, та високі загони капусги синіючої блідою зеленю, або ржавої, мов би пояси бляхи залізної, а там-сям михтїли в мрацї червоні плахти та купи витятих головок.

У віддали примраченій, над рікою, що плила з шумом крізь гущавини синіючі мов хмара, чорніли стоги торфу та вози, до котрих доносили капусту в плахтах, бо через розмняклнй ґрунт доїхати не було можна до капустниск.

Дотинали вже декотрі тай забирали ся домів, то й голоси чим раз міцнїщі чули ся у мрацї й летіли з загону на загін.

Яґна що йно скінчила свій загін, ут міена була страшенно, голодна тай перемокла до шкіри, бо й деревляні черевики западали ся в руди, торфоватий ґрунт, по котики, так що раз-у-раз їх роззувала, аби вильлчти воду.

— Шимку, Та бо рухай ся швидче, бо вже ніг не чую! — кричала жалібно, а бачучи, що парубок не може собі завдати, вирвала йому нетерпляче величезний вузел, закинула його собі на плечі тай понесла на віз.

— Парубок із тебе тілький, а мнякий-єсь у хребті, як жінка по злогах — шепнула згірдно, висипаючи капусту в пів-кішки встелені соломою.

Шимек, присоромлений, мимрав щось під носом, чіхав ся в ковтуни та запрягав коня.

— Квап ся, Шимку, бо ніч! — нагоняла його, зносячи що мінута капусту на віз.

І дійсно ніч надходила, сумерк гус і чорнів а дощ більшав, так що лише хлюпало по розмняклій землі та по ровах, гей би хто зерном сипав.

— Юзя! а скінчите нині? — запитала ся Боринянки, котра з Гайкою та Кубою витинала побіля.

— Скінчимо! Бо й пора до дому, така плюта, що мене вже до сорочки пройшло. Чи вже їдете?

— А вже-ж. Ніч заразїсько тай така пітьма, що й дороги не розізнає ся. Завтра звезе ся решту. Добру маєте капусту! — додала, похиляю- чи ся до них і дивлячи ся на михтячі у мрацї купи.

— І ваша несогірша, а вже корпілї то маєте найбільші...

— З нового насїня була розсада, єґомость привезли з Варшави.

— Яґна! — обізвав ся знов із мрак голос Юзі — знаєте, таже завтра Валєк Иосифів шле з горівкою до Марисі Поцьоткової...

— Таке курятко! А має-ж вона вже роки? Видать ми ся, що ще торік корови пасла!...

— Для хлопа то вже роки має, але й моргів має тілько, що парубки кваплять ся.

— Будуть ся й до тебе квапити, Юзю, будуть...

— Як ся татусь із третою не вженять! — закричала Яґустинка, десь із третого загона.

— Що се вам у голові, таже що йно на весні маму поховали — сказала затрівоженим голосом Танка.

— Що то хлопови шкодить! Кождий хлоп то як той пацюк, аби не знати як був обжертий, то до нового корита рийку пхає... То, го, одна ще не дійде... не застигне цілком, а вже за другою обзирає ся... собачий то нарід... А як то зробив Сїкора? В три тижні по похорон! першої з другою вженив ся.

— Правда, але-жбото й дрібноти по небіжці лишило ся пятеро...

— Сказали-сьте! але лиш дурні повірять, що для дїтий оженив ся... для себе, бо му маркітно було самому під периною!...

— Ми би-сьмо татови не дали, ого!.. — сказала енерґічно Юзя.

— Молода ти ще, то й дурна... татів ґрунт, то й татова воля!

— Та бо то й діти щось значать і право своє мають — почала Танка.

— З чужого воза, то злази й серед моря — воркнула глухо Яґустинка тай замовкла, бо Юзка розгнівана почала накликувати Вітка, що був волочив ся десь над рікою, а Яґна не мішала ся до сеі розмови — лиш усьміхала ся инколи, . бо нагадав ся їй ярмарок, тай носила капусту, а скоро віз був уже повен, Шнмек почав виїжджати кдорозі.

— Бувайте здорові — сказала сусідкам.

— їдьте здорові, ми также зараз... Яґусь, а прийдеш до нас оббирати, га?

— Скажи лиш, коли треба, то прийду, Юзю, прийду...

— А в неділю парубки справляють музики у Клембів, знаєте се?

— Знаю, Юзю, знаю.

— Здибаєте Антка, то скажіть, що чекаємо, най поквапить ся — просила Танка.

— Добре, добре...

Побігла борше, аби дігнати віз, бо Шимек від’їхав був уже з гін, так що лиш його чути було, як кляв коня; віз гряз і пооинав аж по оси в розмняклім торфоватім ґрунті, так що в задолинах і в гірших місцях обоє мусїлн помогати коневи, аби витяг із западні.

Мовчали обоє, Шимек вів коня та вважає, аби не вивернути, бо задолин усюди було повно, а Яґна йшла з другого боку, підпирала плечем віз і розгадувала як то треба нарядити ся на те оббиране до Боринів.

Сумерк западав швидко, так що ледви коня видко було, дощ мов би то перестав, лише мокра тяжка мрака висїла, так що віддихати було важко, а горою шумів глухо вітер і бив у дерева на греблі, до котрої власне доїжджали.

Під'їзд на греблю був тяжкий, бо стрімкий і ховзький, кінь потикав ся тай що ступінь поставкував припочивати, так що ледви здержували віз, аби не втїк.

— Не треба було тілько класти на одного коня! — обізвав ся якийсь голос із греблі.

— То ви, Антосю ?...

— А вже-ж.

— А квапте ся, бо вже там Танка вас визирає... Поможіть нам...

— Зачекайте, най лише зійду, то поможу. Пітьма така, що нїчо не видко.

В'їхали зараз на греблю, бо так могутно підпер, що кінь рушив з копита тай задержав ся аж на верху.

— Біг заплать вам ; але-ж то-сьте міцні, що Господи Боже! — протягла до него руку.

Замовкли раптом, віз рушив, а вони йшли коло себе, не знаючи, що казати, збентежені чудно обоє.

— Вертаєте ся? — шепнула по-тиху.

— Лиш тебе до млина відведу, Яґусь, бо там дорогу вода прірвала.

— А то ще раз пітьма, га? — скрикнула.

— Боїш ся, Яґусь? — шепнув, присуваючи ся близше.

— Гале бояла, би-м ся...

Знов замовкли тай ішли так коло себе, клуб о клуб, рамя в рамя...

— А очи то вам ся сьвітять, як тому вовкові!... аж чудно..

— Будеш у неділю на музиках у Клембів?

— Або то мама мені дадуть...

— Прийди, Яґусю, прийди... — просив тихим, придушеним голосом.

— Хочете? — запитала ся мняко, зазираючи йому в очи.

— Пробі, таже я лише для тебе згодив музики з Волї тай для тебе намовив Клемба, аби дав хати, для тебе, Яґусю, для тебе... — шептав і так присував лице до її лиця та дихав, що аж відступила ся трохи тай затрясла ся з заворушеня.

— Ідїть уже... чекають на вас... іще хто нас побачить... ідїть...

— А прийдеш?...

—• Прийду... прийду... — повторила, обзираючи ся за ним, але вже щез у мрацї, лише відгук його кроків чути було в болотї.

Дрож її стрясла раптова і щось як поломінь вихром перелетіло крізь серце й голову, так що мало не впала. Анї знала, що їй стало ся — очи її пекли мов засипані жаром, відітхнути не могла нї втихомирити серця страстно бючого; розпростирала руки несьвідомо, як би до вбійманя, бо так її страшенно сіпало, що мало не кричала... здогонила віз, ухопила ся за люшню і, хоть не треба було, так могутно пхала аж віз скрипів, холїтав ся і головки падали в болото... а перед очима все бачила його лице та й очи розʼіскрені, похітні... палючі...

— Смок не хлоп... такого, бачу, другого в сьвітї нема... — думала без ладу.

Отямив її торкіт майна, попри котрий переїжджали, та шум води пливучої на колеса і з під піднятого спуста, бо збір води був величезний. Вода з риком глухим падала вниз і розбита на білий шипіт клекотіла та влискувала ся в ріцї розвиваючій ся широко.

В домі мельника, стоячому при самій дорозї, вже сьвітило ся і крізь шиби застелені фіранками, видко було лямпу на столі...

— Мають лямпу як у єґомостя, або й дворі якім...

— Або то не богачі... ґрунту має більше від Борини і на преценти гроші дає тай на мливі не циганить, га? — говорив далі Шимек.

— Жиють як дїдичі... Таким то добре... По покою походжають... на канапах вилежують ся... у теплі сидять... солодко їдять, а люде на них роблять.гадала, але без зависти, не слухаючи Шимка, котрий о скілько ми правий був, о стілько як розбалакав ся, то вже без ніякого кінця.

Дотягли ся нарешті до хати.

В кімнаті видко було тай тепло, вогонь палахкотів весело в печи; Єндрих оббирав картофлю а стара наставляла вечерю.

Стапий сивий чоловік грів ся коло печи.

— Скінчили-сьте, Яґусь?

— А якже, лише трошечки, може зо три плахті лишило ся на загонї.

Пішла в комору перебрати ся і незабаром уже ввихала ся по кімнаті та прилагоджувала Іду позираючи пильно й цікаво на старого, що сидїв у глибокій мовчанці, дивив ся в вогонь, перебирав зерна рзжанця та шептав вустами. А коли сідали до вечері, стара поклала ложку і для него тай запрошувала.

— Бувайте здорові... загляну тут іще, бо може йду Липцях лишу ся на довше...

Укляк серед кімнати, похилив ся перед образами, перехрестив ся тай вийшов.

— Хто се? — запитала ся Яґяа, зачудована.

— Путник сьвятий, від гробу Ісусового йде... давно його знаю, бо вже тут чи раз бував і приносив усякі сьвятощі... якось зо три роки тому...

Не скінчила, бо ввійшов Ямброжи, похвалив Бога тай сїв собі перед коменом.

— Холод такий та плюта, що аж мені моя деревляна нога закоценїла.

— Вам также по ночи та по такім болотищу лазити... не сиділи би-сьте в хатї та молитви говорили... — ворчала Домінїкова.

— Скушно ми було самому, то-м до дівчат вийшов, і до тебе, Яґусь, першої повернув-єм...

— Костуха, вашій дївчинї на імя...

— З молодшими гуляє, а за мене зовсім забула...

— Але?... — завважала Домінїкова питаючо.

— Правду кажу. Єґомость були з Господом Ісусом у Бартка за водою...

— Игій... на ярмарку бачила-м його здорового...

— Зятуньо ти його так оббамбурчв колом, що аж му печінки відбив.

— Та за що, коли ?

— А за що-ж би, як не за ґрунт! Вадили ся вже з пів року, аж ся нині в полуднє й порахували.

— Чому то кари божої нема на тих убивці! — обізвала ся Яґна.

— Прийде, не бій ся, Яґно, прийде — сказала твердо стара, підводячи очи на образи сьвяті.

— А хто вже вмер, не встане — шепнув Ямброжи тихо.

— Сідайте до миски, з'їсте, що в.

— Не від того-м, нї. Мисчинї одній, аби великій, пораджу ще — жартував.

— Вам то лиш жарти в голові та забава.

— Тілько й моего, тілько, на що-ж мені турбації, ге?

Обсіли лавку, на котрій стояли миски, тай їли поволи й мовчки, Єндрик пильнував, аби докладати й досипати, лише Ямброжи раз за разом казав яке втішне слово тай сам сьміяв ся найбільше, бо парубки хоть раді були посьміяти ся, та бояли ся гострого погляду матери.

— Єґомость дома ? — запитала ся нарешті.

— Та де би на таке болото, як Жид у книжках сидить.

— Мудрий ти він, мудрий...

— Тай добрий, що не найти ліпшого... — додала Яґна.

— А вже-ж... певно... на черево си не плює, нї другому на бороду, а що му хто дасть, то возьме...

— Не плели би-сьте нісенітниць.

Устали від вечері. Яґна зо старою сіли до кудель перед коменом, а сини, як то звичайно, зайняли ся попрятуванєм, митєм начиня та порядкованєм. Так уже завсігди у Домінїкової було, що синів своїх держала залізною рукою та рихтувала їх на дівки, аби лиш Я гуся ручок собі не поваляла.

Ямброжи закурив люльку, пакав у комен, ба поправляв головні й докидав галузя та раз-у-раз позирав на жінки, важив щось у голові тай укладав.

— Були, бачу, в вас свати ?

— Або то одні.

— Не дивниця, Яґна гей мальована. Єґомость ісказали, що й у місті не сгрітити кращої.

Яґна зачервоніла ся з радости.

— Так ісказали. Най їм Біг дасть здоровлє. Давно вже збирала-м ся понести на боже, давно, але таки завтра понесу.

— Прислав би тут іще хтось із горівкою, та боять ся трошечки... — почав ізтиха.

— Парубок?... — запитала ся стара, навиваючи на фуркотяче по підлозі веретено.

— Господар на все село, родовий... але вдовець.

— Чужих дїтий колисати не буду...

— Підгодовані, не бій ся, Яґусь, підгодовані.

— Що їй там по старім... має ще роки... почекає собі на молодого, коли їй вдасть ся який.

— Такого не хибне, або то молодих нема ? Як сьвічки парубки, папіроси курять, у коршмі танцюють, горівку пють та лиш дивлять ся за дівчатами, котра які морги має та трохи докладного гроша, аби балювати було за що... Господарі, юхи, до полудня сплять, а по полудни тачками гній возять і сапками орють поле...

— На поневірку такому Яґни не дам.

— Не дурно то кажуть, що-сьте в селї наймудріща..

— Але-ж бо то й за старим ніякої втїхи для молодої...

Або то для втїхи нема молодих ?

— Старі-сьте гей сьвіт, а сорока то вам іще в голові — сказала гостро.

— І... говорить, аби язик не скільчиз сч.

Замовкли на довго.

— Старий пошанує тай на чужий гріш не ласий — почав знов Ямброжи.

— Нї, нї, лиш образа божа з того буває.

— Міг би запас ізробити — сказав поважно, витрясаючи люльку на припічок.

— Яґна має доволі свого — відповіла незабаром, хитка вже й непевна.

— Більше би він дав, ніж узяв, більше...

— Сказали-сьте!

— Що, звісно, не з вітру взяв-єм, анї з гадки, не від себе прийшов-єм...

Мовчали знову. Стара вигладжувала довго розхрістану кужіль, потім послинила палець і почала витягати льняні волокна лівою рукою, а правою пускала в закрут веретено, так що крутило ся з воркотом по підлозі та фуркотіло.

— Якже? чи має прислати?

— Котрий?

— Та не знаєте? таже вонтой! — вказав крізь вікно на сьвітла ледви блимаючі через став у Борини.

— Дорослі діти, доброго слова не дадуть і права до своїх часток мають...

— Але може записати те, що його... якже? А хлоп добрий і господар не аби-який, і набожний і дужий ще, сам бачив єм як си корець жита завдавав на плечі. Вже там ЯґнІ нїчо‘ не бракувало би, хиба того пташачого молока... а що ваш Єндрик на-рік до війська стає... то Борина з урядниками знає ся, знає до кого трафити, міг би помогти...

— Як тобі здає ся, Яґусь?...

— Мені то все одно, кажете то піду... ваша в тім голова, не моя... — казала тихо, сперла чоло на кужіль тай дивила ся в вогонь бездумно й слухала тріщаня галузок. Сей чи той, усе було їй рівно — здригнула ся лише трохи на спомин Антка.

— Якже? — питав ся Ямброжи, встаючи з ослона.

— Най присилають... заручини то ще не шлюб... — відповіла спровола.

Ямброжи попрощав ся тай пішов просто до Борини.

Яґна все сиділа непорушно й мовчки.

— Ягусь... донечко... Що?...

— А нїчо‘... все менї рівно... Кажете, то піду за Борину.. а ні, то лишу ся коло вас... або то менї зле з вами...

Стара пряла далі й говорила тихо:

— Найліпше хочу для тебе, найліпше... Правда, що старий він, але ще кріпкий, тай людський, не так як иншї хлопи, пошанує тебе... Панею си будеш у него, господинею... А як запис ізробить, то вже го так нарихтую, аби ґрунт випав біля нашого, коло Жида під горбом... а хоть би й зо шість моргів записав... Чи чуєш ? зо шість моргів! А треба ти йти за хлопа... треба... по що мають виговорювати на тебе і на язиках обносити по селу... Пацючка би ся зарізало... а може й ні... може... — замовкла і вже в голові укладала собі решту, бо Яґусь як би не чула її слів, пряла махинально і як би їй байдуже була власна доля, так не гадала про се віддаване.

Або то їй зле було у матери ? робила, що хотіла, і ніхто їй марного слова не сказав. Що ї там обходили грунти, та записи, та маєтки — тілько, що нїчо‘, або й чоловік? Чи-ж то мало хлопців літало за нею — найби лиш хотіла, то й усі на одну ніч ізлетять ся... і гадка її ліниво снувала ся, як нитка льняна з куделі і як та нитка обкручувала ся все однако на тім, що як мама кажуть, то піде за Борину... Вже-ж його навіть воліє ніж инших, бо купив їй ленту та й хустку... вже-ж... але й Антек би купив те саме... а й инші може... аби лише мали Боринові гроші... кождий добрий... і всі разом... або її голова до того, аби вибирати і Материна в тім голова, аби зробити, як треба...

Задавила ся знов у вікно, бо почорнілі, зівялі георгіиії, хитані вітром, зазирали в шиби, але швидко забула за них, забула за все, навіть за себе саму, запала в таке пресьвяте безчутє, як та рідна земля в осінні мертві ночи — бо як та земля сьвята, така була Яґусіна душа — як та земля;лежала в якихось глибинах нерозвідних ніким, у безладю мрій сонних — величезна, а безсмертне, і як ту землю брав кождий вихор, обтулював собою та колисав, та ніс туди, де хотів... і як ту землю на весні' будило тепле сонце, запліднило житєм, істрясало дрожжю вогню, похоти, любви — а вона родить, бо мусить; жие, сьпіває, панує, творить і нівечить, бо мусить — є, бо мусить.,, бо як та земля сьвята, така була Яґусіна душа — як та земля....

І довго так слдїла мовчки, лише ті очи зьвіздаві сьвітили ся гей супокійні води весняного полудня, аж одерзнула ся раптом, бо хтось отворяв двері до сїний.

Вбігла Юзка задихана, припала до комена, виливала з деревляних пантофель воду тай сказала:

— Яґусь, завтра у нас оббиране, прийдеш!

— Прийду.

— В хаті оббирати мемо. Ямброжи там сидять у татуня, то-м ся хильцем вирвала на село, аби тобі сказати. Буде Улися і Марися, і Вікта, і Поцьоткові другі... і парубки прийдуть.,. Пєтрек обіцяв ся зо скрипкою...

— Котрий то?

— А Михайлів, що за бітом сидять, що то в копанє прийшов із війська... і так говорить чудно, що го й виміркувати трудно...

Натріпала, що лише могла тай знов полетіла домів,

Тишина знов обняла кімнату.

Миколи дощ бив у шиби гейби хто пригорщею піску кинув, ба вітер щумів і барашкував у саді або дув у комен, аж головні розсипали ся по припічку і дим бухав на хату... а раз-у-раз ворчали веретена по підлозі.

Вечір тяг ся поволи й довго, аж стара тихим, дрожучим голосом засьпівала:

Усі наші дневні справи.

А хлопцї з Яґною вторували с-тиха, та так переймаюче, що аж кури в сїнях на бантах кокотїти зачали та кудкудакати.