Вечеря

Ми всі чекали терпляче, доки настане цілковита темрява. Сонце вже закотилося глибоко за пагорби, на свіжозорані схили й долини, вкриті місцями брудним снігом, лягали дедалі густіші тіні, сповнені молочної вечірньої імли, але на обвислому череві неба, набряклому дощовими хмарами, ще мерехтіли де-не-де рожеві пасма заходу. Насичений запахом розмоклої, прокислої землі поривистий і неначе потемнілий вітер гнав перед собою скуйовджені оболоки і проникав крижаним вістрям аж до кісток. Надірваний сильним подмухом самотній шматок толю монотонно клекотав на даху. Від лук тягнуло бадьорим, але пронизливим холодом, у долині вистукували на рейках вагонні колеса і ячливо погукували локомотиви. Западали вологі сутінки, голод діймав усе дошкульніше, рух на шосе поволі завмирав. Вітер щораз рідше доносив звідти клаптики розмов, покрикування їздових, уривчастий туркіт візків, запряжених коровами, які ліниво перебирали ратицями жужелицю стежки; віддалялося цокання дерев’яних шкарбунів по асфальті й стихав горловий сміх сільських дівчат, що весело крокували до містечка на суботню забаву.

Нарешті морок загус більш ніж достатньо, і почав накрапати ріденький дощ. Фіолетові ліхтарі, погойдуючись на високих стовпах, кидали тьмяне світло на чорне, сплутане гілля придорожніх дерев, на лискучі покрівлі сторожових будок, на спорожнілу дорогу, що виблискувала, як мокрий ремінь; солдати промаршували в їхніх променях і зникли в пітьмі, було чути чимраз ближчий хрускіт гравію під ногами.

Тоді шофер коменданта спрямував приплюснуті дашками струмені з фар у прохід між корпусами – і старости вивели з умивальні двадцять одягнених у смугачі росіян зі зв’язаними колючим дротом руками за спиною. Їх прогнали валом і вишикували на бруківці табірної вулиці боком до натовпу, який багато годин стояв нерухомо з непокритими головами, мовчки зносячи голод. Залиті яскравим світлом тіла росіян мовби сплавилися в одну брилу м’яса, загорнуту в ряднину й оточену тінню. Кожна зморшка, випуклість і фалда їхнього одягу, потріскані підошви зношених черевиків, скошені підбори, засохлі грудочки рудої глини на закотах штанів, грубі шви в паху, прострочені білими нитками сині смуги роб, обвислі латки сідниць, заціплені руки з побілілими, скорченими від болю пальцями і цятками запеченої крові на згинах суглобів, напнуті сухожилки на зап’ястках, шкіра на яких посиніла від врізаного в неї іржавого дроту, оголені лікті, неприродно стягнуті навзаєм ще одним дротом – усе це чітко вирізьблювалося з темряви мовби замерзлою композицією; натомість плечі й голови росіян розмивалися в пітьмі, лише трохи біліші – вибриті – потилиці ясніли над комірцями курток. Видовжені тіні цих людей лежали на дорозі, на колючих дротах, що ряхтіли краплинами роси, і губилися за огорожею на схилі, порослому рідким, засохлим і шурхітливим очеретом.

Комендант таборів – шпакуватий, засмаглий офіцер, який спеціально прибув цього вечора з міста «на лаґер» – утомленим, але енергійним кроком пройшов крізь смугу світла і, ставши збоку, констатував, що дві шеренги росіян розташовані на належній відстані одна від одної. Тепер справа пішла швидше, але все одно не так швидко, як би того бажали задубіле тіло й зголоднілий шлунок, який сімнадцять годин чекав на пів літра, можливо, ще теплуватої юшки, що стояла в казанах у бараку.

- Не думайте, що це жарти! – крикнув молоденький лаґеральтестер, висунувшись із-за коменданта. Одну руку він заклав за вилогу блатної куртки, пошитої з чорного сукна й підігнаної до фігури, у другій тримав вербовий прут, яким ритмічно хльоскав по халявах чобіт. – Ці люди – вони злочинці. Не мушу вам пояснювати, що до чого. Комуністи, так чи ні? Пан комендант наказав мені перекласти, що вони будуть показово покарані, а коли пан комендант каже... Коротше, хлопаки, моя вам порада: шануйтеся.

- Los, los, ми в поспіху У цій і наступній фразі – виразні німецькі кальки (тут – від in Eile sein).[1], – впівголоса промовив комендант до офіцера у розстебнутому плащі. Він стояв, спершись стегном на крило малої «шкоди» і ліниво стягував рукавичку з руки.

- Це не сміє тривати довго, – відповів лейтенант у розстебнутому плащі, стрепенув недбало пальцями й усміхнувся кутиками губ.

- Ja, а весь табір знову буде сьогодні позбавлений обіду, – прокричав молоденький лаґеральтестер. – Старости віднесуть юшку на кухню, і най лиш мені забракне хоч одного літра, то я вже вас, хлопаки, забракую, так чи ні?

Натовпом прокотилося глибоке зітхання. Мало-помалу задні ряди почали підступати вперед, при дорозі зробилося тісно, і блаженне тепло розлилося спинами, зігрітими стлумленими, готовими до стрибка людьми.

Комендант змахнув рукою і з-за його автомобіля вервечкою вийшли есесівці з гвинтівками і вправно вишикувалися за росіянами – кожен за своїм. Не було вже по них пізнати, що вони повернулися разом із нами з роботи: встигли наїстися й переодягнутися в парадні, щойно випрасувані мундири і навіть зробити собі манікюр; їхні пальці стискали приклади, і кров червонила рівненько підстрижені нігті; очевидно, солдати вибиралися до містечка на забаву з дівчатами. Вони зарядили з клацанням зброю, обперли приклади об стегна і приставили дула до голених потилиць росіян.

- Achtung, bereit, Feuer Achtung, bereit, Feuer (нім.) – Увага, готуйсь, вогонь.[2], – сказав комендант, не підвищуючи голосу. Гвинтівки брязнули, солдати відскочили на крок назад, щоб не поплямитися розтрощеними головами. Росіяни захилиталися на ногах і, мов тяжкі мішки, з хляпанням повалилися на бруківку, вимащуючи її кров’ю й кавалками розбризканих мізків. Закинувши гвинтівки на плечі, солдати швидко пішли до вартівні, трупи тимчасово були відтягнуті під дроти, комендант у супроводі свити сів у «шкоду» і та, пирхаючи клубами диму, посунула заднім ходом до воріт.

Ледве шпакуватий, засмаглий комендант устиг щасливо від’їхати, мовчазний натовп, який дедалі настирніше напирав на дорогу, вибухнув понурим гулом, ринув лавиною на закривавлений брук, з вереском завирував на ньому й, розігнаний палицями скликаних з усього табору старост і помічників, крадькома розсипався по корпусах. Я стояв дещо віддалік від місця екзекуції і не зміг продертися вчасно, але коли назавтра нас знову вигнали на роботу, змусульманілий єврей із Естонії, з яким ми в парі носили труби, цілий день палко запевняв мене, буцімто людський мозок такий ніжний, що його можна їсти не готуючи, абсолютно сирим.