У нас, в Аушвіці…

Отже, тут не так: ліхтарі світять на кожному другому стовпі і вишки солідно підмуровані, дріт подвійний та ще й стіна.

Ми ж ходимо біркенвеґом у нашому цивільному, просто із «сауни»Від нім. Sauna – лазня і водночас дезінсекційна камера.[10] одязі: єдина п’ятірка людей без смугачів.

Ходимо, отже, біркенвеґом поголені, свіжі й безтурботні. Натовп тиняється групками, простоює під десятим корпусом, де за ґратами й забитими наглухо вікнами сидять дівчата – піддослідні кролики, але найчастіше збирається перед корпусом шрайбштубиВід нім. Stube – кімната, Schreibstube – відділ реєстрації в’язнів, канцелярія.[11]: не тому, що там оркестрова зала, бібліотека й музей, а просто тому, що на другому поверсі – пуф. Що таке пуф, я тобі напишу наступного разу, тим часом лишайся заінтриґованою…

Знаєш, як дивно писати до тебе, чийого обличчя я так давно не бачив. Твій образ розсипається в моїй пам’яті, і навіть великим зусиллям волі викликати його не вдається. Це щось несамовите, що уві сні ти снишся мені так виразно і пластично. Розумієш, сон – не як картинка, а як переживання, в якому є простір і відчувається вага предметів, тепло твого тіла…

Мені важко уявити тебе на табірних нарах, з обстриженим після тифу волоссям… Я пам’ятаю тебе з «Пав’яка»: висока, струнка панна з легкою усмішкою і сумними очима. На алеї Шуха ти сиділа з похиленою головою, і я бачив лише твоє чорне волосся, тепер обстрижене.

І це найсильніше, що в мені залишилося звідти, з того світу: твій образ, хоч мені так важко тебе пригадати. І тому я пишу тобі такі довгі листи: це мої з тобою вечірні розмови, як тоді на СкаришевськійФірма на вулиці Скаришевській у Варшаві – місце дії оповідання «Прощання з Марією».[12]. І тому ці листи погідні. Я зберіг у собі багато погідності і знаю, що ти теж її не втратила. Попри все. Попри похилену голову в ґестапо, попри тиф, попри запалення легень і – коротко стрижене волосся.

А ці люди… Бачиш, вони пройшли страшну школу табору, того початкового табору, про який кружляють легенди. Важили по тридцять кілограмів, їх били, відбирали до газу – розумієш, чому вони тепер носять смішні декольтовані куртки, ходять погойдуючись і на кожному кроці хвалять Освєнцим?

А виглядає це так… Ми ходимо біркінвеґом, елеґантні, у цивільних костюмах. Але що з того: мільйонники. Сто три тисячі, сто дев’ятнадцять тисяч, чорна розпука, що ми не встигли на роздачу давніших номерів! Підійшов до нас один у смугачі, двадцять сім тисяч, старий номер, аж голова обертом. Молодий хлопець із каламутним поглядом онаніста і ходою тварини, яка відчуває небезпеку.

- Колеги, ви звідки?

- Ми, шановний колего, з Біркенау.

- З Біркенау? – він оглянув нас критично. – І так добре виглядаєте? Це ж страх… Як ви там витримуєте?

Вітек, мій високий товариш і прекрасний музикант, відповів, підтягаючи манжети:

- Фортепіано у нас, на жаль, нема, але витримати можна.

Старий номер подивився на нас, ніби крізь туман:

- Бо ми боїмося Біркенау…

 

ІІІ

Курси все відкладаються, бо ми чекаємо на флеґерів із довколишніх таборів: з Яніни, з Явожна, з Буни. Також мають бути флеґери з Ґлівиць і Мисловиць, віддалених таборів, які однак належать ще до Освєнцима. Тим часом ми вислухали кілька піднесених промов чорнявого керівника курсів, малого, засушеного Адольфа, який приїхав недавно з Дахау і просякнутий по самі вуха kameradeschaft’омKameradschaft (нім.) – товариськість.[13]. Він буде покращувати стан здоров’я табору шляхом підготовки флеґерів і зменшувати смертність шляхом навчання, що таке нервова система. Адольф надзвичайно симпатичний і не від світу сього, але як німець не знає пропорції між речами та явищами і чіпляється до слів – так, наче вони становлять реальність. Він каже kameraden і думає, що ми справді kameradеn, каже «зменшити страждання» і думає, що це можливо. На брамі табору сплетено залізні літери: «Праця робить вільним». Вони, здається, в це вірять – есесівці й ув’язнені німці. Виховані на Лютері, Фіхте, Геґелі, Ніцше. Отож, занять наразі немає, і я швендяю табором, влаштовуючи собі крає- та психознавчі екскурсії. Точніше, ми швендяємо втрьох: Сташек, Вітек і я. Сташек зазвичай крутиться біля кухні й складу, вишукуючи тих, кому щось колись дав і хто тепер мусить дати йому. І дійсно: увечері починається процесія. Сходяться якісь типи, чий вигляд не викликає довіри, доброзичливо усміхаються виголеними щелепами і дістають з-під декольтованих курток: той – брусок маргарину, цей – білий лікарняний хліб, хтось – ковбасу, інший – цигарки. Вони кидають усе це на нижнє ліжко і зникають, як у фільмі. Ми ділимо здобич, додаємо з посилок і готуємо в пічці з барвистих майолікових кахлів.

Вітек увивається коло фортепіано. Чорний рундук стоїть у музичній залі, в корпусі з пуфом, але в arbeitszeitArbeitszeit (нім.) – робочий час.[14] грати заборонено, а після вечірньої переклички грають музиканти, які, крім того, щонеділі дають симфонічні концерти. Обов’язково піду послухати.

Навпроти музичної зали ми знайшли двері з написом «Бібліотека», але втаємничені твердять, що там лише кілька детективних романів для райхсдойчівВід нім. Reichsdeutsche – корінний житель Німеччини.[15]. Я не перевіряв, бо двері намертво зачинені.

Поряд із бібліотекою у цьому корпусі культури – політвідділ, а біля нього – кімната-музей. Там є конфісковані з листів фотографії і, кажуть, більш нічого. А шкода, могли б виставити ту недосмажену людську печінку, за надкушування якої мій приятель, грек, дістав двадцять п’ять разів по дупі.

Але найважливіша річ розташована на другому поверсі. Це – пуф. Пуф – це вікна, привідчинені навіть узимку. З вікон – після переклички – висуваються жіночі голівки різних відтінків, а з-під блакитних, рожевих і салатових (дуже люблю цей колір) халатиків виринають білосніжні, як піна морська, плечі. Голівок є, здається, п’ятнадцять, а пліч – тридцять, якщо не рахувати старої мадам із могутнім, епічним, легендарним бюстом, яка слідкує за голівками, шийками, плечиками etc… Мадам у вікно не вистромлюється, зате служить на поверсі, як цербер, перед входом до пуфу.

Довкола пуфу стоїть натовп таборових тузів. Якщо Джульєтт десяток, то Ромео (і то не абияких) – зо тисяча. Звідси біля кожної Джульєтти тлум і конкуренція. Ромео стоять у вікнах протилежних корпусів, кричать, сигналізують руками, привертають увагу. Є лаґеральтестерВід нім. Lagerälteste – староста табору. [16] і лаґеркапоВід нім. Lagerkapo – головний капо табору.[17], є лікарі з госпіталю і капоКапо – в’язень-начальник, представник табірного активу, який керував робочою групою і користувався багатьма привілеями.[18] з команд. Не одна із Джульєтт має свого постійного шанувальника, тож, крім обіцянок вічного кохання та щасливого спільного життя після табору, крім докорів та загравань, лунає і більш конкретна інформація щодо мила, парфумів, шовкових трусиків і сигарет.

Серед людей панує товариська атмосфера: нелояльно не конкурують. Жінки у вікнах дуже ніжні й привабливі, але недосяжні, як золоті рибки в акваріумі.

Так виглядає пуф ззовні. Всередину можна потрапити тільки через шрайбштубу за талоном, який є нагородою за швидку й сумлінну працю. Насправді ми – як гості з Біркенау – і тут маємо пріоритет, але самі відмовилися: у нас червоні трикутникиЗалежно від категорії в’язні носили на табірній смугастій формі нашивки різних кольорів: політичні – червоні трикутники, кримінальні злочинці – зелені, еміґранти – сині тощо.[19], тож хай кримінальники користуються тим, що належить їм. Тому, на твій жаль, цей опис буде лише опосередкованим, хоча й опертим на таких добрих свідків і такі старі номери, як флеґер (щоправда, вже почесний) М… із нашого корпусу, чий номер майже втричі менший, ніж дві останні цифри мого. Розумієш: член-засновник! Тому він перевалюється, як качка, і носить широкі штани з клинами, запнуті спереду шпильками. Увечері повертається збуджений і веселий. Він заходить до шрайбштуби, і коли читають номери «допущених», чекає на відсутнього, тоді кричить hierHier (нім.) – тут.[20], хапає перепустку й летить до мадам. Всовує їй у лапу кілька пачок сигарет, вона здійснює над ним низку процедур гіґієнічного характеру, і, весь оброблений, флеґер вистрибом злітає нагору. Коридором проходжаються Джульєтти з вікон, у халатиках, недбало накинутих на тіло. Часом котрась пройде повз флеґера і знічев’я запитає:

- Який номер?

- Восьмий, – відповість флеґер, вдивляючись для певності в талон.

- А, це не до мене, це до Ірми, тієї блондиночки, – муркне розчаровано вона і плавним кроком відійде до вікна.

Тоді флеґер заходить до вісімки. На дверях він ще прочитує, що таких-то й таких збочень чинити не можна, бо карцер, що дозволено лише це й ось це (детальний перелік) і на стільки-то хвилин, зітхає в бік вічка, в яке іноді зазирають колежанки, іноді мадам, іноді пуфівський командофюрерKommandofürher (нім.) – тут: есесівець, що наглядав за роботою команди.[21], а іноді навіть сам комендант табору, кладе на стіл пачку сигарет і… ага, ще зауважує, що на шафці лежать дві пачки англійських. Аж тоді нарешті стається те …, після чого флеґер виходить, запхавши через неуважність до кишені згадані дві пачки англійських сигарет. Він знову проходить дезінфекцію і веселий та щасливий розказує про все це нам.

Але дезінфекція інколи підводить, у зв’язку з чим вибухнула позавчора в пуфі зараза. Пуф закрили, за номерами звірили, хто був, викликали їх у службовому порядку і призначили курс лікування. Оскільки ж гендель перепустками поставлений на широку ногу, вилікували не тих, кого треба. Ну, таке життя. Жінки з пуфу також влаштовували вилазки в табір: виходили вночі по драбині в чоловічому одязі на пиятики й оргії. Але вартовим із ближньої будки це не сподобалось, і все урвалося.

Є жінки й деінде: корпус 10, дослідний. Там їх штучно запліднюють (так кажуть), прищеплюють тиф, малярію, роблять хірургічні процедури. Я мимохідь бачив того, хто веде цю роботу: у зеленому мисливському одязі, в тірольському капелюсі з приколотими спортивними значками і лицем добродушного сатира. Мабуть, професор університету.

Жінки захищені ґратами й дошками, але часто-густо хтось вламується й туди і запліднює їх зовсім не штучно. Казиться, певно, старий професор.

Зрозумій: люди, які це роблять, не збоченці. Весь табір, як наїсться і виспиться, говорить про жінок, весь табір марить жінками, весь табір підбирається до них. Лаґеральтестер вилетів до карного транспорту за те, що постійно лазив через вікно в пуф. Дев’ятнадцятирічний есесівець застукав у лазареті капельмайстра – огрядного, поважного пана – та кількох лікарів у недвозначних позах із партнерками, які прийшли рвати зуби, і негайно всипав принагідним києм відповідну порцію по відповідному місцю. Така подія нікого не компрометує: їм просто не пощастило.

У таборі росте жіночий психоз. Тому жінки з пуфу сприймаються як нормальні, з якими можна говорити про кохання і домашнє вогнище. Тих жінок є десяток, а табір налічує кільканадцять тисяч народу.

Тому вони так сильно рвуться до FKLFKL (нім. Frauenkonzentrationslager) – жіночий концтабір у Біркенау.[22], у Біркенау. Ці люди хворі. І подумай: це не лише один Освєнцим. Це сотні «великих концтаборів», це офлаґиОфлаґ (нім. Offizierslager) – табір для полонених офіцерів.[23] і шталаґиШталаґ (нім. Stammlager) – табір для рядових і молодших командирів.[24], це…

Знаєш, про що я думаю, пишучи тобі все це?

Пізній вечір. Відокремлений шафою від великої зали, заповненої хворими, що важко дихають уві сні, я сиджу в малій кімнатці під чорним вікном, у якому віддзеркалюється моє лице, салатовий абажур лампи і білий аркуш паперу на столі. Ми з Францом, молодим хлопцем із Відня, порозумілися ще першого вечора – і тепер я сиджу за його столом, свічу його лампу і на його папері пишу до тебе. Але я не пишу тобі про те, що ми сьогодні говорили про німецьку літературу, вину філософії романтизму і проблеми матеріалізму.

Знаєш, про що я думаю, коли пишу тобі це?

Я думаю про вулицю Скаришевську. Дивлюсь у темне вікно, бачу своє лице, відображене в шибі, а за шибою ніч і раптові спалахи прожекторів із вишок, які витинають у темряві фраґменти предметів. Дивлюсь і думаю про Скаришевську. Пригадую собі небо, світанкове й іскристе, згорілий будинок навпроти і ґрати віконної рами, що розрізали картину, як вітраж.

Я думаю про те, як сильно тужив за твоїм тілом у ті дні, й іноді злегка усміхаюся від думки, який це був провал, коли після нашого арешту вдома знайшли, крім моїх книжок і віршів, твої парфуми й халат – червоний, мов парча на картинах Веласкеса, важкий, довгий (він мені страшенно подобався, ти в його обіймах виглядала найпрекрасніше, хоч я тобі про це ніколи не говорив).

Я думаю про те, якою ти була дозрілою, як багато доброї волі і – вибач, що я тепер тобі це пишу – жертовності вклала у наші стосунки, як добровільно входила в моє життя – життя малої кімнатки без води, вечорів із холодним чаєм, кількома напівзів’ялими квітами, псом, який вічно кусав, і гасовою лампою у моїх батьків.

Я думаю про це і поблажливо усміхаюся, коли мені кажуть про моральність, закон, традиції, обов’язки… Або коли, зрікаючись будь-якої лагідності та сентименталізму й показуючи кулак, говорять про вік жорсткості. Я усміхаюсь і думаю, що людина завжди наново відшукує людину – через кохання. І що це – найважливіша і найтривкіша річ у людському житті.

Я думаю про це і пригадую камеру в «Пав’яку». Перший тиждень я не міг збагнути, як це – день без книжки, без вечірнього кружальця світла, без аркуша паперу, без тебе…

І дивися, що то є звичка: я ходив по камері і в ритм кроків складав вірші. Один із них я вписав у Біблію товаришеві з тюремної камери, але з решти – це були оди в дусі Горація – пам’ятаю лише окремі строфи, як ось ця з вірша до друзів на волі:

Друзі на волі! В’язничною піснею з вами

Прощаюся, знайте: відходжу без розпачу я.

Бо залишаю по собі кохання і свої вірші,

І пам’ять – допоки ви, друзі, живі.

 

IV

Сьогодні – неділя. Перед обідом ми ходили на прогулянку, розглядали згори жіночий дослідний корпус (жінки вистромлюють голови крізь ґрати, зовсім як кролики мого батька, пам’ятаєш, сірі, з одним обвислим вухом), потім уважно роздивлялися корпус SKSK (нім. Straffkommando) – штрафна команда (бригада).[25] (там на подвір’ї є та чорна стіна, під якою раніше розстрілювали, тепер це роблять тихіше й непомітніше – в крематоріях). Бачили кількох цивільних: двох переляканих жінок у хутрах і чоловіка з пожмаканим, невиспаним лицем. Їх вів есесівець – тільки не лякайся – до тимчасового чоловічого ізолятора, який міститься саме в корпусі SK. Жінки з жахом дивилися на смугастих людей і на потужне обладнання табору: двоповерхові будівлі, подвійні дроти, за дротами мур, солідні вартові буди. А якби вони ще знали, що мур – так говорять – має два метри вглиб, щоб не підкопатися! Ми усміхалися їм, бо це дурничка: посидять кілька тижнів і вийдуть. Хіба що справді буде доведено їхню причетність до чорного ринку. Тоді поїдуть у крематорій. Ці цивільні такі смішні: реагують на табір, як дикуни на вигляд вогнепальної зброї. Не розуміють механізму нашого життя і відчувають у цьому всьому щось неправдоподібне, містичне, надлюдське. Пам’ятаєш, як ти сиділа, охоплена жахом, коли тебе арештували, ти мені писала про це? Я читав у Марії «Степового вовка» (вона ті ще книжки вміла підбирати), але не дуже знаю, що до чого.

Тепер, коли я за панібрата з неправдоподібним і містичним, коли крематорії, тисячі флегмон і туберкульозів – моя щоденність, пізнавши, що таке дощ і вітер, і сонце, і хліб, і юшка з брукви, і праця, аби не наражатись, і рабство, і влада, йдучи, так би мовити, попід руку з чудовиськом – тепер я дивлюся на них із дрібкою поблажливості, як учений на невігласів, як утаємничений на профанів.

Виплутай зі щоденних подій усю їхню щоденність, відкинь жах, огиду, зневагу – і знайди для цього всього філософську формулу. Для газу і золота, для перекличок і пуфу, для цивільних і для старих номерів.

 Якби я тобі сказав тоді, коли ми танцювали удвох у помаранчево освітленій маленькій кімнаті: слухай, ось маєш мільйон людей або два, або три мільйони, вбий їх так, щоб ніхто про це не знав, навіть вони, ув’язни кількасот тисяч, зламай їхню солідарність, нацькуй людину на людину і… ти ж подумала б, що я божевільний, і хтозна, чи не перервали б ми танець. Але, звісно, я цього б не сказав, навіть якби знав табір, щоб не псувати настрою.

А тут глянь: спочатку одна пофарбована в білий колір сільська стодолаДо «запуску в експлуатацію» навесні 1943 року чотирьох спеціально збудованих комплексів із газовими камерами й крематоріями жертв на терені Бжезінки-Біркенау труїли газом у т.зв. «білому будиночку» і «червоному будиночку», тобто в переобладнаних звичайних будинках виселених селян. Після річної перерви, у травні 1944-го, коли до табору почали масово звозити євреїв з Угорщини, білий будиночок – уже під назвою Бункер V – знову запрацював як газова камера.[26]– і в ній труять людей. Потім чотири великі споруди – і двадцять тисяч хоч би що. Без чарів, без зілля, без гіпнозу. Кілька осіб керують рухом, щоб не було тисняви, і люди течуть, як вода з відкритого крана. Все це відбувається серед анемічних дерев задимленого лісочка. Звичайні вантажівки підвозять людей, повертаються, як на конвеєрі, і знову підвозять. Без чарів, без зілля, без гіпнозу.

Як же це так, що ніхто не крикне, не плюне в лице, не кинеться до горла? Ми знімаємо шапки перед есесівцями, які повертаються з лісу, зачитають – ідемо з ними на смерть, і – хоч би що? Голодуємо, мокнемо під дощем, у нас забирають найближчих. Бачиш: оце містика. Дивовижне одурманення людини людиною. Дика пасивність, яку ніщо не здатне переламати. А єдина наша зброя – це кількість, яка не поміститься в камерах.

Або ще так: держак від лопати на горло – і сотня людей на день. Або суп із кропиви і хліб із маргарином, а потім молодий, рослий есесівець із пожмаканим шматком паперу в лапі, витатуйований номер на руці, потім машина, одна з тих – знаєш, коли востаннє відбирали «арійців» до газу? Четвертого квітня4 квітня 1943 року припинилися систематичні страти осіб неєврейського походження («арійців») у газових камерах. [27] . А пам’ятаєш, коли ми прибули в табір? Двадцять дев’ятого квітня. А що було б із твоїм запаленням легень, якби ми приїхали на три місяці раніше?

…Я знаю, ти лежиш на спільних нарах із подружками, які, певно, дуже дивуються моїм словам. «Ти казала, що той Тадеуш погідний, а він, глянь, пише самі понурі речі». Вони, мабуть, дуже сердиті на мене. Але ж і про справи, які діються довкола нас, ми можемо говорити. Ми не накликаємо намарне й безвідповідально зла, ми сидимо в ньому – бачиш, знову пізній вечір після повного дивних подій дня.

По обіді я вибрався на боксерський бій до великого бараку вашраумуВід нім. Waschraum – умивальня, яка проте часто використовувалася з іншою метою, зокрема, в Аушвіці слугувала залою для боксерських боїв.[28] – туди, звідки попервах відходили колони до газу. Нас запустили всередину з церемоніями, хоч зала була забита до країв. У великій почекальні встановили ринґ. Світло згори, суддя (NB польський олімпійський суддя), боксери світової слави, але тільки арійці, бо євреям виступати заборонено. І ті самі люди, котрі день у день вибивали десятками зуби, люди, не в одного з яких теж щелепи порожні, захоплювалися ЧортекомАнтоній Чортек (1915 – 2004) – видатний польський боксер і тренер, в’язень Освєнцима.[29], Вальтером із Гамбурґа і якимсь молодим хлопцем, який, тренуючись у таборі, доріс, кажуть, до високого класу. Тут ще зберігається пам’ять про 77-го номера, що лупив колись німців як хотів, беручи на ринґу реванш за те, що інші дістали на полі битви. Зала була задимлена цигарками, і боксери товклися скільки влізе. Але робили це непрофесійно, хоч і дуже наполегливо.

- Подивіться лише на цього Вальтера! – сказав Сташек. – У команді, коли хоче, одним ударом валить мусульмана. А тут, глянь, три раунди – і нічого. Ще й самому морду набили. Видно, забагато глядачів чи що?

Своєю чергою, глядачі були розчулені, а ми – в першому ряді: звісно, гості.

Відразу після боксу я пішов до конкурентів, на концерт. Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут, за кілька кілометрів від коминів, діються чудеса культури. Уяви собі, грають увертюру з «Танкреда» і щось Берліоза, і ще якісь фінські танці композитора, у прізвищі якого було багато ааа. Куди Варшаві до такого оркестру! Але розповім тобі за порядком, а ти слухай, бо воно того варте. Отже, я вийшов з боксу, радісно збуджений, і тут-таки увійшов до корпусу, де пуф. Під пуфом є музична зала. У ній було тісно й шумно, під стінами стояли слухачі, музиканти налаштовували інструменти, порозсідавшись по цілій залі. Навпроти вікна – підвищення, на ньому став кухонний капо (разом із дириґентом), а бульбаші й рольваґаВід нім. Rollwagen – візок, вагонетка. У таборі, за відсутності тяглових тварин, для перевезення будь-яких вантажів «запрягали» в’язнів.[30] (забув тобі написати, що в робочий час оркестр чистить картоплю й тягає візки) почали грати. Я ледве встиг приміститися між другим кларнетом і фаготом. Там присів коло незайнятого стільця першого кларнета і заслухався. Ти й не здогадуєшся, наскільки потужно звучить тридцятиособовий симфонічний оркестр у великій кімнаті! Дириґент махав помірковано, щоб не вгатити рукою в стіну, і виразно погрожував тим, хто фальшивив. Покаже їм при бульбі. Ті, хто стояв по краях зали (з одного боку барабан, з другого – контрабас), надолужували як могли. Усіх заглушував фагот – може, через те, що я стояв відразу біля нього. Але контрабас! П’ятнадцятеро слухачів (більше не помістилося) компетентно занурювалися в музику і винагороджували оркестрантів скупими оплесками.

…Хтось назвав наш табір Betrugslager, табір облуд. Ріденький живопліт перед білим будинком, подвір’ячко, як у селі, таблички з написами «купальня» – цього досить, щоб затуманити мільйони людей, ошукати їх до смерті. Якийсь бокс, якісь газони між корпусами, дві марки на місяць для найстаранніших в’язнів, гірчиця в їдальні, щотижнева перевірка на вошивість і увертюра з «Танкреда» – цього досить, щоб ошукати світ – і нас. Люди ззовні гадають, що тут страшно, але не аж так погано, якщо є й оркестр, і бокс, і газони, і ковдри на ліжках… Облудна порція хліба, до якої треба докрадати, щоб вижити.

Облудний час праці, де не можна розмовляти, сідати, відпочивати. Облудна кожна лопата землі, яку ми неповною кидаємо на вал рову.

Дивися на все це уважно і не втрачай сили, коли тобі погано.

Бо, може, про цей табір, про цей час облуд ми будемо змушені скласти звіт для живих і стати на захист померлих.

Якось ми йшли командами в табір. Оркестр задавав ритм колонам. Надійшли DAW(нім. Deutsche Abrüstungswerke) – одна з численних німецьких фірм, що використовували працю в’язнів концтаборів. Аушвіцькі команди в майстернях DAW займалися переважно розбиранням збитих літаків.[31], десятки інших бригад і чекали перед брамою: десять тисяч чоловіків. І тоді з FKL над’їхали машини, повні голих жінок. Жінки простягали руки й кричали:

- Рятуйте нас! Ми їдемо до газу! Рятуйте нас!

Вони проїхали повз нас під глибоке мовчання десяти тисяч чоловіків. Жоден не ворухнувся, жодна рука не піднялася.

Бо живі завжди мають рацію перед мертвими.

 

V

Спочатку у нас були заняття. Взагалі-то у нас уже віддавна заняття, тільки я тобі про них нічого не писав, бо це на горищі й дуже холодно. Сидимо на організованих табуретах і чудесно бавимося, особливо – з великими моделями людського тіла. Цікаві дивляться, що там і як, але ми з Вітеком перекидуємося губкою і фехтуємо лінійками, що доводить до розпачу чорнявого Адольфа. Він махає над нами руками і розказує про камерадшафт і табір. Ми сідаємо тихо в кутку, Вітек дістає фотографію дружини і питає стишеним голосом:

- Цікаво, скількох він убив у тому Дахау? Інакше би так себе не рекламував… Задушив би його?..

- Ага… але гарна жінка. Як ти з нею?

- Якось пішли на прогулянку в Прушкові. Сам знаєш, зелень, бічні стежки, ліс на горизонті. Йдемо, обійнявшись, а тут вискакує з боку есесівський пес…

- Не заливай. Це ж було в Прушкові, а не в Освєнцимі.

- Серйозно, есесівський пес, поряд стояла зайнята СС вілла. І ця скотина давай до дівчини! Що робити? Пальнув я в звірюку з револьвера, хапаю малу за руку й кажу: «Ірко, ходу!». А вона стоїть як укопана і дивиться на пушку: «Звідки це в тебе?». Ледве її висмикнув, бо з вілли почулися якісь голоси. Гнали ми полями навпростець, як два зайці. Потім я довго мусив пояснювати Ірці, що без цього кавалка заліза в моїй професії не обійтися.

Тим часом котрийсь із чергових лікарів розводиться про стравохід і всілякі речі, які є всередині людини, а Вітек безтурботно оповідає мені далі:

- Посварився я одного разу з дружком. І подумав: або він, або я. Він, зрештою, теж так подумав, я його добре знав. Ходив я за ним зо три дні і тільки дивився, чи в мене за спиною нікого нема. Здибав його вечірком на Хмєльній і підрізав, але не вцілив як слід. Приходжу назавтра, а в нього рука перев’язана. Дивиться на мене з-під лоба. «Упав», – каже.

- А ти що? – питаю, бо історія дуже актуальна.

- Нічого, мене відразу посадили.

Чи той приятель спричинився до цього, чи ні – важко судити, але Вітек долі не піддався. У «Пав’яку» був наглядачем чи лазебником – коротше, піпелем Піпель (pipel) – «шістка», хлопчик на побігеньках у незначного табірного начальства: старости бараку (т.зв. «блокового») чи капо.[32]КроншмідтаРеальна особа, вахмайстр Круммшмідт на прізвисько Душитель. [33] який на пару з одним українцем на кожному чергуванні катував євреїв. Знаєш підвали «Пав’яка»? Ті залізні підлоги? То голі євреї з розпареною після купання шкірою повзали по них туди й назад, туди й назад. Ти колись бачила солдатські чоботи знизу? Скільки там цвяхів? Отож, людина повзала, а Кроншмідт влазив такими чоботами на її голе тіло і катався. До арійців ставлення було м’якшим: я, правду кажучи, також повзав, але в іншому відділенні, і ніхто на мене не влазив. Та й не систематично, а за неправильне звертання. Для нас існувала гімнастика: одна година на два дні. Година – це біг довкола двору, а потім упав-віджався на руках, добра шкільна вправа. 

Мій рекорд: 76 разів поспіль і біль у руках до наступного разу. Найліпша вправа, яку я знаю, це командна гра «Ховайся, літак!». Колона по двоє, носом до потилиці, несе на плечах драбину, кожен підтримує її одною рукою. На вигук: «Ховайся, літак!», – усі падають на землю, не спускаючи драбини з плечей. Хто відпустить, той гине під палицею або зацькований псом. Потім по щаблях драбини, яка лежить на людях, починає проходжатися есесівець, туди й назад, туди й назад. Після чого треба встати і, не змішуючи рядів, знову падати.

Бачиш, усе виглядає неправдоподібно: кілометрами перекидатися через голову, як у Заксенгаузені, качатися годинами по землі, робити сотні присідань, цілими днями й ночами стояти на одному місці, сидіти місяцями у бетонній труні, в карцері, висіти на стовпі, прив’язаним за руки, або на перекладині між двома стільцями, стрибати жабкою і повзати змійкою, пити відрами воду, аж доки вдавишся, бути битим тисячами найрізноманітніших батогів і палиць, тисячами найрізноманітніших людей – знаєш, я жадібно слухаю історії нікому не знаних, провінційних в’язниць: Малкіні, Сувалок, Радома, Пулав, Любліна – жахливо розвиненої техніки катування людини, і не можу повірити, що вона вискочила з людської голови зненацька, наче Мінерва з голови Юпітера. Я не можу зрозуміти цього раптового захлинання вбивствами, цієї повені начебто забутого вже атавізму.

До речі, про смерть. Розповідали мені про один табір, до якого щодня прибували нові групи в’язнів, по кількадесят людей зарáз. Але табір мав усталену кількість порцій, не пам’ятаю скільки, може, дві, може, три тисячі, і комендант не бажав, щоби в’язні голодували. Кожен в’язень мав отримувати цілу порцію. Отже, щодня у таборі виявлялося на кількадесят людей більше, ніж треба. Кожного вечора в кожному бараку проводилося жеребкування папірцями або хлібними кульками, і ті, хто витягнув жереб, наступного дня на роботу не йшли. Їх виводили перед обідом за дріт і розстрілювали.

І серед цієї повені атавізму стоїть людина з іншого світу, людина, яка плете змови, щоб не було закулісних інтриґ, краде, щоб не було грабунку на землі, і вбиває, щоб не винищували людей.

Отже, Вітек був із цього іншого світу і був шісткою Кроншмідта, найгіршого ката з «Пав’яка». А тепер він сидить біля мене і слухає, що є в людині, і коли це щось зіпсується, то як його відремонтувати підручними засобами. Потім на курсах був скандал. Лікар звернувся до Сташека, того, що так чудово вміє все організувати, і наказав повторити печінку. Сташек повторив погано. Лікар сказав:

- Дуже дурна відповідь, а крім того, ви могли би встати.

- Сиджу в таборі, то можу сидіти й на курсах, – відказав почервонілий Сташек. – А крім того, прошу мене не ображати.

- Мовчати, ви на заняттях.

- Ясно, вам би хотілося, щоб я мовчав, бо я можу забагато розповісти про те, що ви тут робили, в таборі.

На це ми почали гупати стільцями й кричати: «так! так!», – і лікар вилетів за двері. Прийшов Адольф, обклав нас камерадшафтом, а потім ми пішли до свого корпусу, якраз посеред системи травлення. Сташек відразу побіг по знайомих, щоб той лікар не підставив йому ногу. І, мабуть, не підставить, бо Сташек має надійну спину. Це єдине, чого ми навчилися з табірної анатомії: хто має надійну спину, тому важко підставити ногу. А той лікар – з ним справді різне бувало, вчився хірургії на хворих. Скількох він покремсав задля науки, а скількох з неуцтва – важко порахувати. Але, мабуть, немало, бо в лазареті завжди тлум, та й трупарня повна.

Читаючи це, ти подумаєш, що я вже зовсім позбувся того, домашнього світу. Пишу й пишу тобі лише про табір, про його дрібні події, і вилущую з цих подій їхній сенс, так, мовби нічого іншого на нас більше не чекає…

Пам’ятаєш нашу кімнатку? Літровий термос, який ти мені купила. Не влазив у кишеню і врешті-решт – на твоє обурення – помандрував під ліжко. А історію з облавою на ЖолібожіРайон Варшави.[34], з якої ти передавала мені цілий день репортажі по телефону? Що витягали з трамваїв, але ти вискочила на попередній зупинці, що оточили квартал, але ти вийшла в поля аж над Віслою. І як ти сказала мені, коли я нарікав на війну, на варварство, на покоління невігласів, яке з нас виросте:

- Подумай про тих, що сидять у таборах. Ми лише марнуємо час, а вони мучаться.

У тому, що я говорив, було багато наївності, недозрілості й шукання вигоди. Але гадаю, ми все-таки не марнували часу. Всупереч пристрастям війни ми жили в іншому світі. Можливо, заради того, який настане. Якщо це занадто сміливі слова, вибач. І те, що ми тепер тут, це, мабуть, теж заради того світу. Чи ти вважаєш, що якби не надія на прихід того іншого світу, на повернення прав людини, ми б жили в таборі хоч один день? Саме надія наказує людям апатично йти до газової камери, не бунтувати, наражаючись на ризик, і вганяє їх у стан заціпеніння. Надія розриває родинні зв’язки, наказує матерям зрікатися дітей, жінкам – віддаватися за хліб, а чоловікам – убивати людей. Надія наказує їм битися за кожен день життя, бо, може, саме цей день принесе визволення. Ох, уже навіть і не надія на інший, кращий світ, а просто надія на життя, в якому буде спокій і відпочинок. Ніколи в історії людства надія в людині не була сильнішою, але й ніколи не заподіювала стільки зла, як на цій війні, як у цьому таборі. Нас не навчили позбуватися надії, тому ми й гинемо від газу.

Дивися, в якому оригінальному світі ми живемо: як мало в Європі людей, які нікого не вбили! І як мало людей, яких би не прагнули знищити інші люди!

А ми тужимо за світом, в якому є кохання іншої людини, спокій від людей і відпочинок від інстинктів. Очевидно, таким є закон кохання і молодості.

P.S. – але перед тим, знаєш, я би все ж замочив одного-другого, так, для розрядки табірного комплексу, комплексу знімання шапки, бездіяльного споглядання битих і нищених, комплексу страху перед табором. Боюсь, однак, що цей комплекс тяжітиме над нами. Не знаю, чи ми виживемо, але хочеться, щоб ми колись навчилися називати речі їхніми справжніми іменами, як це роблять люди відважні.

 

VI

Уже кілька днів ми в обідні години маємо постійну розвагу: з корпусу fürDeutscheFür Deutsche (нім.) – для німців.[35] маршем виходить колона людей і, виспівуючи MorgennachHeimat«Morgen nach Heimat» (нім.) – «Завтра додому (на батьківщину)», нацистська пісня.[36], кілька разів обходить табір. Дириґує лаґеральтестер, задаючи ціпком SchrittundTrittSchritt und Tritt (нім.) – тут: команда «в ногу!».[37].

Це кримінальники, тобто «добровольці» до війська. Позбирали всі зелені трикутники – і легших вишлють на фронт. Тому, що зарубав жінку й тещу, а канарку випустив на свіже повітря, аби пташка в клітці не мучилася, пощастило: залишиться. Наразі однак усі вкупі.

Їх учать ходити в ногу і чекають, продемонструють вони розуміння суспільного життя чи ні. Ті, зі свого боку, демонструють суспільність як можуть. Заледве кілька днів разом, а вже вломилися до складу, накрали посилок, потрощили їдальню і розгромили пуф (у зв’язку з чим останній тепер, на загальний жаль, закритий): пощо, кажуть вони вельми розсудливо, нам іти товктися і підставляти голову заради есесівців, коли нам і тут добре? Фатерлянд фатерляндом – згине й без нас, а от хто нам буде на фронті чоботи чистити і чи є там молоді хлопчики?

Отже, йде така ватага дорогою і співає «Завтра додому». Всі – знані забіяки, один відоміший за іншого: Зеппель, гроза дахдекерівВід нім. Dachdecker – тут: ремонтники дахів у таборі.[38], той, що безжально наказує працювати в дощ, сніг і мороз, і скидає з даху за погано прибитий цвях; Арно Бем, номер 8, багаторічний староста бараку, капо й лаґеркапо, той, що вбивав штубовихШтубовий – староста штуби (нім. Stube), тобто частини барака чи, як це було в Аушвіці, окремої кімнати у корпусі (блоці). Безпосередньо підпорядковувався старості барака (блоковому).[39] за підторговування чаєм і ліпив по двадцять п’ять ударів за кожну хвилину спізнення і за кожне слово, вимовлене після відбою, саме той, що старим батькам до Франкфурта пописував короткі, але зворушливі листи про розлуку й повернення. Ми впізнаємо їх усіх: цей бив на DAW, той – гроза БуниBuna-Werke – один із хімічних закладів концерну IG Farbenindustrie поблизу Освєнцима, де працювали в’язні табору.[40], ось той – роззява, але коли був хворий, влаштовував експедиції до комірки старости по тютюн, аж нарешті, збитий на квасне яблуко, вилетів у табір і дістав якусь нещасну команду в свої злодійські лапи. Ідуть у строю знані педерасти, алкоголіки, наркомани, садисти, а в самому кінці йде Курт, елеґантно вдягнутий, розглядається довкола, збивається з кроку і не співає. Врешті-решт, подумав я, це ж той, хто віднайшов тебе для мене і носив наші листи, тож я миттю збіг униз, схопив його за карк і кажу: «Ти, мабуть, голодний, Курте, кримінальний добровольцю, приходь нагору», – і показав йому наше вікно. Він справді з’явився у нас під вечір, прямо на трапезу, приготовану в пічці з майолікових кахлів. Курт дуже милий (це звучить екзотично, але інакше не скажеш) і вміє гарно розповідати. Він колись хотів стати музикантом, проте батько, багатий крамар, вигнав його з дому. Курт поїхав до Берліна, познайомився там із дівчиною, дочкою якогось іншого крамаря, жив із нею, писав для спортивних газет, загримів на місяць у каталажку за бучу із «залізною каскою»«Залізна каска», тобто Stahlhelm – німецька парамілітарна ветеранська організація (1918 – 1935) націоналістичного спрямування.[41], після чого на очі дівчині більше не показувався. Він роздобув спортивне авто і контрабандою возив валюту. Якось під час прогулянки наткнувся на свою дівчину, але не насмілився нагадати їй про себе. Потім їздив на Австрію і Югославію, аж доки попався і сів. А оскільки це був рецидив (той нещасний місяць), то з в’язниці – до табору, чекай кінця війни.

Опускається вечір, у таборі вже відбій. Ми сидимо за столом і розказуємо. Розказують скрізь: ідучи на роботу, повертаючись у табір, при лопаті й на платформі, увечері на нарах і стоячи на перекличці. Ми розказуємо романи і розказуємо життя. І одне, й друге – з-поза дроту. Сьогодні зайшла мова про табір – може, тому, що Курт невдовзі з нього виїде.

- Власне, про табір ніхто нічого точно не знав. Трохи дурниць про безглузду працю, як от зривання і вкладання асфальту або розгортання піску. Ну і, звичайно, що тут жахливо. Чутки ходили між людьми. Але, бігме, люди усім цим не надто цікавилися. І так було відомо, що вже як попав, то не вийдеш.

- Якби ти приїхав два роки тому, тебе точно б вітром через комин здуло, – скептично зауважив Сташек – той, що вміє так чудово все організувати.

Я байдуже знизав плечима:

- Ще не знати. Тебе не здуло, то й мене б не здуло. А знаєте, у «Пав’яку» був один з Аушвіца.

- Мабуть, привезли на слухання.

- Так. Ми його розпитували, а він – як води в рот набрав. Тільки сказав: «Приїдете – побачите. А тепер – що з вами говорити? Все одно, що з дітьми».

- Ти боявся табору?

- Боявся. Ми виїхали з «Пав’яка» вранці. Машинами на вокзал. Біда: сонце світить у спину. Значить, на Західний. Аушвіц. Завантажили нас у темпі, але дорога! Їхали за алфавітом, по шістдесят у вагоні, навіть не було тісно.

- Манатки взяв?

- Ясно, що взяв. Плед, шлафрок від нареченої і два простирадла.

- Фраєр, треба було дружбанам лишити. Не знав, що все заберуть?

- Шкода було. Потім ми повитягали всі цвяхи з одної стіни, вирвали дошки – і ноги в руки! Але на даху стояв кулемет, відразу трьох перших скосив. Останній висунув макітру з вагона і дістав кулю в потилицю. Потяг моментально зупинився, а ми – в кут! Крик, вереск, страх Господній! Не треба було втікати! Боягузи! Нас уб’ють! І матюки – але які!

- Не гірші, ніж у бабському таборі.

- Не гірші. Але теж нічого так. А я сидів під купою народу на самому дні. Думаю: добре, якщо будуть стріляти, то не мене першого. І таки добре, бо стріляли. Випустили по купі чергу, двох убили, третього поранили в бік. І – los, aus, без речей! Ну, думаю, тепер капут! Не інакше, як до стінки. Шкода мені трохи стало шлафрока, бо в ньому була Біблія, та й, розумієте, від нареченої як-не-як.

- Плед, здається, теж від нареченої був?

- Був. І його теж було шкода. Але я нічого не взяв, бо мене скинули з підніжки. Не уявляєте собі, яким великим виглядає світ, коли людина вилітає із замкненого вагона! Небо високе…

- …небесне…

- Точно, небесне, дерева пахнуть, ліс – так би й обійняв! Довкола есесівці, автомати в лапах. Чотирьох відвели набік, а нас загнали в інший вагон. Тепер їхали ми – сто двадцять, троє вбитих і один поранений. Мало не позадихалися у вагоні. Було так парко, що зі стелі – дослівно – лилася вода. Жодного віконечка, нічого, все забите дошками. Ми кричали, просили повітря й води, але коли почалася стрілянина, відразу заспокоїлися. Потім повалилися на підлогу, як зарізані свині. Я зняв із себе светр, потім дві сорочки. Тіло спливало потом. З носа повільно текла кров. У вухах шуміло. Я вже мріяв про Освєнцим, бо він означав свіже повітря. Коли на платформі відчинили двері, до мене з першим ковтком повернулися сили. Ніч була квітнева, зоряна, прохолодна. Я холоду не відчував, хоч натягнув на себе абсолютно мокру сорочку. Хтось ззаду обійняв мене і поцілував: «Брате, брате», – зашепотів. У чорній надземній темряві рядами виблискували табірні ліхтарі. Над ними здіймалося тривожне рудаве полум’я. Морок став круг нього. Здавалося, ніби палає на недосяжній височині. «Крематорій», – пролетів рядами шепіт.

- Але ж ти й триндиш, – із повагою сказав Вітек, – видно, що поет.

- Ми йшли до табору і несли трупи. Я чув позад себе важке дихання людей і думав про те, що за мною йде моя наречена. Раз по раз глухі удари. Перед самою брамою я дістав багнетом у стегно. Не боліло, тільки зробилося дуже тепло. Кров стікала вздовж стегна і литки. Через кілька кроків м’язи задеревіли, і я почав накульгувати. Есесівець, який нас вів, ударив ще кількох переді мною і сказав, коли ми входили в заґратовану браму: «Тут ви добре відпочинете». Це було в четвер уночі. А в понеділок я вийшов на роботу, сім кілометрів від табору. В БудиУ Будах містилася одна з численних філій концтабору Аушвіц.[42], носити телеграфні стовпи. Нога боліла, як сто чортів. Але можна й відпочити, і то непогано!

- Нічого особливого, – сказав Вітек, – євреї їздять ще гірше. Так що не маєш чим хвалитися.

Тут погляди розійшлися – і щодо їзди, і щодо євреїв.

- Євреї! Ви знаєте, які вони, ці євреї? – дорвався до слова Сташек. – Побачите, вони ще ґешефт зроблять на цьому своєму таборі. Вони і в крематоріях, і в ґетто, а рідну маму такий продасть за миску брукви! Стоїмо ми якось зранку в арбайтскомандіВід нім. Arbeitskommando – робоча бригада.[43], коло нас зондериВід нім. Sonderkommando – набраний винятково з євреїв спецпідрозділ, який обслуговував крематорії.[44] – хлопаки, як бики, задоволені життям, а чом би й ні? Біля мене мій дружок Мойша, той, що фікси тягне. Він із Млави і я із Млави, ну, знаєте, друзі й компаньйони, надійність і довіра. «Як справи, Мойшо? – кажу. – Що ти ніби сам не свій?». – «Дістав, – каже, – фотографії сім’ї». – «То чого сумуєш, це ж добре». – «А щоб ти сказився з таким добром, я тата в комин послав». – «Не може бути!». – «Може, бо вже послав. Він приїхав із транспортом, побачив мене під камерою, я заганяв людей, кинувся мені на шию, почав цілувати й розпитувати, що це буде, і що він голодний, бо два дні їхали без їди. А тут командофюрер кричить: працювати, не зупинятися! Що було робити? «Йди, – кажу, – тату, викупайся в лазні, потім поговоримо, бачиш, тепер нема часу». І тато пішов до камери. А знімки я потім з одежі витягнув. Ну, і скажи мені, що тут доброго, що я маю фотографії?».

Ми розсміялися. Добре вже те, що арійців більше не газують. Що завгодно – тільки б не це.

- Раніше газували, – сказав «місцевий» флеґер, який завжди до нас підсідає. – Я в цьому корпусі віддавна і багато пам’ятаю. Скільки через мої руки пройшло людей до газу, скільки приятелів і знайомих із мого міста! Вже навіть облич не пам’ятаєш, просто – маса. Але один випадок я, мабуть, не забуду до кінця життя. Я був тоді флеґером у лазареті. Перев’язки робив без особливої ніжності, ясно, панькатися нема коли. Попорпаєшся в руці чи спині, чи де там ще, вата, бинт – і гайда. Наступний! Навіть в лице не глянеш. Ніхто й не дякує, бо нема за що. Але раз я перев’язав якусь флегмону, а мені від дверей хтось каже: «Спасіба, пан флєґєр!». Таке щось бліде, мізерне, ледве тримається на опухлих ногах. Пішов я його провідати і заніс йому супу. Він мав флегмону правої сідниці, потім цілого стегна, гнійну кишеню. Мучився страшно. Плакав і згадував маму. «Тихо, – кажу йому, – у нас теж є мами, але ж ми не плачемо». Втішав його як міг, бо він скаржився, що не вернеться. Що ж я міг йому дати? Миску супу і зрідка кусень хліба. Я ховав Толічку від селекції, але одного разу його знайшли і записали. Я відразу прийшов до нього. Він лежав у гарячці. Каже мені: «Це нічого, що я йду до газу. Видно, так треба. Але коли війна закінчиться, і ти виживеш…» – «Ще не знати, чи виживу, Толічко», – перебив я. «Виживеш, – уперто повторив він, – і поїдеш до моєї мами. Після війни напевно не буде кордонів, не буде держав, не буде таборів, люди не будуть убивати один одного. Вєдь ето паслєдній бой, – сказав він із притиском. – Паслєдній, панімаєш?». – «Розумію», – відповів я. «Поїдеш до моєї мами і скажеш їй, що я загинув. Щоб не було кордонів. І війни. І таборів. Скажеш?». – «Скажу». – «Запам’ятай, де мешкає моя мама: Дальнєвосточний край, город Хабаровск, уліца Льва Толстова, двадцать пять. Повтори». Я повторив. І пішов до старости барака Сірого, який міг ще викреслити Толічку. Той заїхав мені в писок і вигнав з буди. Толічка пішов до газу. Сірий за кілька місяців потрапив до транспорту. Від’їжджаючи, просив цигарок. Я під’юдив, щоб ніхто не давав. Не дали. Може, я й неправильно зробив, бо він їхав здихати в Маутгаузен. А адресу мами Толічкі я запам’ятав добре: Дальнєвосточний край, город Хабаровск, уліца Льва Толстова, двадцать п’ять…

Ми мовчали. Занепокоєний Курт запитав, що сталося, оскільки він усе одно нічого з розмови не зрозумів. Вітек йому стисло переповів:

- Балакаємо про табір і чи стане кращим світ. Ти б також міг щось розказати.

Курт з усмішкою подивився на нас і повільно, щоб ми всі зрозуміли, заговорив: «Я розкажу дуже коротко. Коли я був у Маутгаузені, там упіймали двох утікачів, якраз на Святвечір. На плацу під великою ялинкою поставили шибеницю. Весь табір стояв вишикуваний, коли їх вішали. На ялинці саме запалили вогні. Тоді вперед вийшов лаґерфюрер і, звертаючись до в’язнів, скомандував:

- Häftlinge, Mützenab!Häftlinge, Mützen ab! (нім.) – В’язні, зняти шапки![45]

Ми зняли шапки.

Лаґерфюрер виголосив традиційну різдвяну промову:

- Хто поводиться, як свиня, до того буде ставлення, як до свині. Häftlinge, Mützenauf!Häftlinge, Mützen auf! (нім.) – В’язні, вдягнути шапки![46]

Вдягнули.

- Розійтися!

Розійшлися».

Ми закурили. І мовчали. Кожен думав про своє.

 

VII

Якби впали стіни бараків, тисячі людей, збитих, стлумлених на нарах, зависли б у повітрі. Це була б картина, огидніша за середньовічні зображення Страшного суду. Людину найбільше вражає вигляд іншої людини, що спить на своїй ділянці буксиБукса – триповерхові табірні нари.[47] – місця, яке вона мусить займати, бо має тіло. Тіло використали як зуміли: витатуювали на ньому номер, щоб заощадити на кайданах, дали стільки сну вночі, щоб людина могла працювати, і стільки часу вдень, щоб устигла поїсти. І стільки їжі, щоб не здохла непродуктивно. Є лише одне місце для життя – нари, решта належить табору, державі. Але ні цей шматок місця, ні роба, ні лопата не є твоїми. Захворієш – заберуть усе: одяг, шапку, пронесений шарф, носову хустинку. Помреш – вирвуть золоті зуби, попередньо вже занесені до табірного реєстру. Тебе спалять, а попелом посиплють поля або осушать баюри. Щоправда, під час спалювання марнотратиться стільки жиру, стільки кісток, стільки м’яса, стільки тепла! Але деінде з людей уже роблять мило, з людської шкіри – абажури, з кісток – прикраси. Хтозна, може, на експорт для негрів, яких теж колись загарбають?

Ми працюємо під землею і на землі, під дахом і на платформі, під дощем, з лопатою, киркою і ломом. Носимо мішки з цементом, кладемо цеглу, шпали і рейки, огороджуємо територію, трамбуємо землю… Ми закладаємо підвалини якоїсь нової, потворної цивілізації. Щойно тепер я пізнав ціну стародавнього світу. Яким жахливим злочином були єгипетські піраміди, храми, грецькі статуї! Скільки крові мало стекти на римські дороги, прикордонні вали і будівлі Міста! Той стародавній світ був величезним концентраційним табором, де рабам випалювали знак власності на чолі і де їх розпинали за спробу втечі. Той стародавній світ був суцільною змовою людей вільних проти невільників!

Пам’ятаєш, як я любив Платона. Сьогодні я знаю, що він брехав. Бо в земних речах не відбивається ідеал: в їх основі лежить важка, кривава людська праця. Це ми будували піраміди, добували мармур для статуй і каміння для доріг імперії, це ми веслували на ґалерах і тягнули сохи, а вони писали діалоги і драми, виправдовували батьківщинами свої інтриґи, боролися за кордони і демократії. Ми були брудними і вмирали по-справжньому. Вони були естетами й імітували дискусії.

Немає краси, якщо в її основі лежить людська кривда. Немає істини, якщо вона цю кривду оминає. Немає блага, якщо воно дає на неї дозвіл.

Що ж стародавній світ знає про нас? Знає хитрого раба з Теренція і Плавта, знає народних трибунів Ґракхів та ім’я одного-єдиного невільника – Спартака.

Вони робили історію, і хоч злочинця Сципіона, а хоч адвоката – Цицерона чи Демосфена – ми пам’ятаємо прекрасно. Ми захоплюємося винищенням етрусків, руйнуванням Картаґену, зрадами, підступністю й здирництвом. Римське право! Сьогодні також є право!

Що знатиме світ про нас, якщо переможе Німеччина? Постануть гігантські будівлі, автостради, фабрики, пам’ятники до небес. Під кожну цеглину буде підкладено наші руки, на наших плечах носитимуться шпали і бетонні плити. Вони винищать наші сім’ї, хворих, старих. Винищать дітей.

І ніхто про нас не знатиме. Нас заглушать поети, адвокати, філософи, священики. Вони створять красу, благо, істину. Створять релігію.

Три роки тому тут були села й двори. Були поля, польові дороги і груші на межах. Були люди – не кращі й не гірші за інших.

Потім прийшли ми. Вигнали людей, розвалили будинки, розрівняли землю, змісили її на болото. Поставили бараки, паркани, крематорії. Принесли з собою коросту, флегмону і воші.

Ми працюємо на фабриках і копальнях, виконуємо величезну роботу, на якій хтось нечувано наживається.

Дивовижна історія місцевої фірми Lenz. Ця фірма збудувала для нас табір, бараки, цехи, склади, карцери, комини. Табір позичав їй в’язнів, а СС давало матеріали. Коли дійшло до звіту, рахунки виявилися такими фантастично мільйонними, що за голову схопився не лише Аушвіц, а й Берлін. Панове, сказали їм, це неможливо, ви заробили забагато, аж стільки-то й стільки мільйонів. А все ж, відповіла фірма, ось рахунки. Воно то так, сказав Берлін, але ми не можемо. Тоді половину, запропонувала патріотична фірма. Тридцять відсотків, вирішив ще поторгуватися Берлін. На цьому й зійшлися. Відтоді всі рахунки фірми Lenz відповідним чином урізаються. Lenz однак не сумує: як і всі німецькі фірми, нарощує уставний капітал. Грандіозно нажився на Освєнцимі й спокійно чекає кінця війни. Те саме – Wagner i водогінна фірма Continental, бурильний Richterі Siemens (освітлення й електропроводка), постачальники цегли, цементу, заліза і деревини, виробники барачних секцій і смугастого одягу. Те саме – величезний автозавод Union, те саме – заклади сортування металобрухту DAW. Те саме – власники копалень у Мисловицях, Глівицях, Яніні, Явожному. Той із нас, хто залишиться живим, повинен буде вимагати колись еквіваленту цієї праці. Не грошей, не товару, а тяжкої, каторжної праці.

Коли хворі, а також люди після роботи йдуть спати, я на відстані розмовляю з тобою. Бачу в темряві твоє лице і хоч говорю з невластивою тобі гіркотою й ненавистю, знаю, що ти уважно мене слухаєш.

Ти запряжена в мою долю. Ось тільки твої руки – не для кирки і тіло не призвичаєне до корости. Нас пов’язує наше кохання і безмежна любов тих, хто залишився. Тих, хто живе заради нас і становить наш світ. Обличчя батьків, друзів, вигляд залишених речей. І це найдорожче, чим ми можемо ділитися: переживання. І навіть якби нам залишилося тільки тіло на лікарняних нарах, у нас ще буде наша думка і наші почуття.

І я вважаю, що гідність людини справді міститься в її думці та її почуттях.

 

VIII

Не уявляєш собі, який я щасливий.

Передусім – довгов’язий електрик. Я ходжу до нього щоранку з Куртом (бо це його знайомий) і віддаю листи до тебе. Електрик, неправдоподібно старий номер, тисяча з малим хвостиком, запаковується ковбасами, мішечками з цукром, жіночою білизною, а десь у черевики вкладає купу листів. Електрик лисий і не розуміє нашого кохання. Електрик кривиться на кожен лист, який я йому приношу. Коли я хочу вручити електрикові цигарки, електрик каже:

- Колего, у нас, в Аушвіці, не заведено брати за листи! Ну а відповідь, якщо зможу – принесу.

Відтак увечері я йду до нього. Відбувається зворотна процедура: електрик лізе до черевика, дістає аркушик від тебе, віддає мені й неприязно кривиться. Бо електрик не розуміє нашого кохання. І, напевно, не любить карцеру – клітки розміром метр на півтора. Оскільки електрик дуже довгов’язий, і йому в карцері було б незручно.

Отже, передусім – довгов’язий електрик. По-друге, шлюб іспанця. Іспанець захищав Мадрид, утік до Франції, і його привезли в Освєнцим. Як то буває з іспанцями, він мав якусь француженку, а з нею дитину. Коли дитина добряче підросла, а іспанець – далі в таборі, француженка підняла крик, мовляв, хоче шлюбу! І звернулася до самого Г.Г. Той обурився: що за безпорядок у новій Європі, негайно дати їм шлюб!

Притягли француженку з дитиною в табір, з іспанця похапцем зняли смугач, підібрали елеґантний, самим капо пральні випрасуваний костюм, з багатих таборових сховищ старанно допасували краватку до шкарпеток – і дали шлюб.

Потім молодята пішли фотографуватися: вона з синочком і букетом гіацинтів у руці, він – із нею під ручку. За ними оркестр in corporeIn corpore (лат.) – у повному складі.[48], а за оркестром – розлючений кухонний есесівець:

- Я доповім, що ви замість чистити картоплю граєте в робочий час! У мене суп стоїть без картоплі! Я всі ваші шлюби маю в…

- Та тихо, – почали його заспокоювати інші достойники. – Берлін наказав. А суп може бути й без картоплі.

Тим часом молодят сфотографували і надали їм на шлюбну ніч апартаменти пуфу, вигнаного до десятого корпусу. Назавтра француженку відіслали до Франції, а іспанця в смугачі – на роботу.

Весь табір ходив, наче кілок проковтнув.

- У нас, в Аушвіці, навіть шлюби дають.

Отже, передусім – довгов’язий електрик. По-друге, шлюб іспанця. По-третє ж, ми закінчуємо курси. Недавно їх закінчили флеґерки з FKL. Ми їм на прощання влаштували камерну музику. Вони всі посідали під вікном десятого корпусу, а з вікон нашого їм грали окремі складники оркестру: бубон, саксофон і скрипка. Найчудовіший – саксофон: плаче й ридає, сміється і сяє! Шкода, що Словацький не знав його: заради такого виражального багатства точно став би саксофоністом.

Спочатку жінки, а тепер ми. Зібралися на горищі, прийшов lagerarzt Роде (той «порядний», що не робить різниці між євреями й арійцями) – прийшов, подивився на нас і наші перев’язки, сказав, що дуже задоволений і що тепер у нас, в Аушвіці, напевно буде краще. І швидко вийшов, бо горище холодне.

У нас, в Аушвіці, нас проводжають сьогодні цілий день. Франц – той, що з Відня – прочитав мені останню лекцію про сенс війни. Трохи затинаючись, він говорив про людей, які працюють, і людей, які нищать. Про перемогу перших і поразку других. Про те, що за нас б’ється наш ровесник із Лондона й Уральська, з Чикаґо й Калькутти, з континенту й островів. Про прийдешнє братство людей-творців. «Ось так, – думав я, – серед руйнування і смерті зароджується месіанізм: звичний шлях людської думки». Потім Франц виклав свою посилку, яку саме отримав із Відня, і ми пили вечірній чай. Франц співав австрійських пісень, а я читав вірші, яких він не розумів.

У нас, в Аушвіці, мені дали на дорогу трохи ліків і кілька книжок. Я втиснув їх у коробку під їжу. Уяви собі: думки Анґелуса Сілезіуса. Отже, я щасливий, бо все на купу: довгов’язий електрик, шлюб іспанця, закінчилися курси. А по-четверте, я вчора отримав листи з дому. Довго вони мене шукали, але таки знайшли.

Майже два місяці з дому не було ознак життя, і я страшенно хвилювався, бо тут ходять фантастичні чутки про те, що діється у Варшаві, я вже почав був писати розпачливі листи і то якраз учора, подумай лише! Два листи: один від СташекаСташек – Станіслав Марчак-Оборський (1921 – 1987) – польський поет, театрознавець, перекладач. На початку 1944 року зусиллями Марчака-Оборського підпільно вийшла збірка віршів Боровського «Поетичний аркуш №2».[49] й один від братаСтарший брат письменника – Юліуш Боровський (1919 – 1987).[50].

Сташек пише дуже простими словами, як людина, що хоче іноземною мовою передати зміст від усього серця: «Ми тебе любимо і пам’ятаємо, – пише він, – також пам’ятаємо Туську, твою наречену. Живемо, працюємо, творимо». Вони живуть, працюють і творять, тільки Анджей загинув і ВацекАнджей Тшебінський і Вацлав Боярський – молоді поети і діячі підпілля, обоє загинули у Варшаві 1943 року.[51] «пішов із життя».

Як це жахливо, що двоє найобдарованіших із нашого покоління, з найбільшою жагою творчості – що саме вони мусили загинути!

Ти знаєш, як різко я виступав проти них: проти їхньої імперіалістичної концепції побудови ненаситної держави, їхнього крутійства у міркуваннях на соціальну тематику, їхніх теорій національного мистецтва, їхньої філософії – каламутної, як сам метр БжозовськийСтаніслав Бжозовський (1878 – 1911) – дуже впливовий у першій половині ХХ ст. польський філософ, літературний критик, публіцист.[52], їхньої поетичної практики, що билася головою об мур аванґарду, їхнього стилю життя, пройнятого свідомим чи несвідомим фальшем.

Я і сьогодні, коли нас розділяє поріг двох світів, поріг, який ми також переступимо, продовжую ту дискусію про сенс світу, стиль життя та обличчя поезії. Я і сьогодні закину їм піддавання спокусливим ідеям могутньої, загарбницької держави, зачарованість злом, вада якого полягає в тому, що це не наше зло. Я і сьогодні закину їм безідейність поезії, відсутність у ній людини, відсутність у ній поета.

Але я бачу їхні обличчя через поріг іншого світу і думаю про них, про хлопців мого покоління, і відчуваю, як пустка довкола нас стає дедалі більшою. Відійшли такі неймовірно живі, у сам розпал творчого будівництва. Відійшли так сильно приналежні до цього світу. Я прощаюся з ними, друзями по той бік барикади. Нехай в іншому світі вони знайдуть істину й любов, яких не зустріли тут!

…Еву, ту, що так гарно читала вірші про гармонію і зорі, і про те, що «не все так погано», теж розстріляли. Пустка, пустка дедалі більша. Відходять далекі й близькі, і вже не за сенс боротьби, а за життя коханих людей нехай моляться ті, хто вміє молитися.

Я думав, що все закінчиться на нас. Що повернувшись, ми повернемось у світ, який не зазнав цієї жахливої, задушливої для нас атмосфери. Що тільки ми зійшли на дно. Але люди відходять і там – у сам розпал життя, боротьби, кохання.

Ми нечутливі, як дерева, як каміння. І ми мовчимо, як зрубувані дерева, як розкришуване каміння.

Другий лист – від брата. Ти знаєш, які душевні листи пише мені Юлек. І тепер пише, що вони думають про нас, що чекають, що зберігають усі книжки і вірші…

Коли я повернуся, застану на книжковій полиці свій новий томик. «Це вірші про твоє кохання», – пише брат. Я думаю, що поезія і наше кохання символічно переплелися, і що ці вірші, які були написані тільки для тебе і з якими тебе арештували, – це вже заздалегідь безперечна перемога. Їх видали – можливо, як пам’ятку про нас? Я вдячний людській дружбі за те, що вона зберігає після нас поезію, кохання і визнає наше право на них.

Також брат пише мені про твою Маму: вона думає про нас і вірить, що ми повернемось і будемо завжди разом, бо таким є людський закон.

…У першій записці, яку я отримав від тебе через кілька днів після прибуття в табір, – пам’ятаєш, що ти мені писала? Ти писала, що хвора і в розпачі, бо «запхала» мене до табору. Що якби не ти, то я і т.д. А знаєш, як було насправді?

Було так. Як ми й домовились, я чекав на твій дзвінок від Марії. По обіді – як завжди у середу – в мене були заняття, здається, я говорив щось про свою мовознавчу роботу і, здається, згасла карбідка.

Потім я чекав на твій дзвінок. Я знав, що ти обов’язково задзвониш, бо пообіцяла. Ти не дзвонила. Не пам’ятаю, чи я виходив поїсти. Якщо виходив, то, повернувшись, знову сидів біля телефона, боявся, що з сусідньої кімнати можу не почути. Я читав якісь газетні вирізки і новелу Моруа про чоловіка, який зважував людські душі, щоб навчитися замикати їх у незнищенних посудинах і закрити там свою душу та душу коханої жінки. Але він закрив лише душі двох випадкових циркових клоунів, а його душа і душа жінки розвіялися всесвітом. Під ранок я заснув.

Уранці пішов додому, як завжди, з папкою, з книжками. Поснідав, сказав, що буду на обід і що дуже поспішаю, покрутив псові вухо і пішов до твоєї Мами. Мама переживала за тебе. Я поїхав трамваєм до Марії. Довго приглядався до дерев у ЛазєнкахКоролівський парк у Варшаві. [53], бо дуже їх люблю. Щоб трохи відволіктися, пішов пішки Пулавською. На сходах лежала неймовірна кількість недопалків і, якщо пам’ять мені не бреше, були сліди крові. А може, це й самонавіювання. Я підійшов до дверей і задзвонив умовним дзвінком. Відчинили чоловіки з револьверами в руках.

IX

Ми вже повернулись. Я по-старому пішов у свій барак, натер хворих на коросту м’ятним чаєм, а сьогодні вранці ми спільними зусиллями помили підлогу. Потім я постояв з розумною міною коло лікаря, який робив пункцію. Потім узяв дві останні ампули пронтозилу – і пересилаю тобі. Нарешті наш барачний перукар (у цивільному житті власник ресторану біля пошти у Кракові) Генек Ліберфройнд визнав, що тепер я точно буду найкращим флеґером серед літераторів.

Крім цього, я цілий день зайнятий листом до тебе. Лист до тебе – це ось ці сторінки, але щоб дійти куди треба, вони мусять мати ноги. Знайти такі ноги я і намагаюсь. Врешті-решт знайшов одну пару – у високих, червоних, шнурованих черевиках. А ще ноги носять чорні окуляри, вони плечисті і щодня ходять в FKL забирати трупи дітей чоловічої статі, оскільки ті повинні пройти через нашу шрайбштубу і нашу трупарню, а наш SDGSDG (нім. Sanitätsdienstgrade) – санітари в унтер-офіцерському званні.[54] мусить їх власноочно оглянути. На порядку світ стоїть, або – менш поетично – OrdnungmussseinOrdnung muss sein (нім.) – порядок мусить бути.[55].

Отже, ноги ходять в FKL і ставляться до мене цілком доброзичливо. У них у самих, кажуть ноги, жінка в бабському, і вони знають, як це важко. Тому заберуть лист просто так, задля приємності. І мене також – якщо трапиться нагода. То лист я висилаю вже, а потім і сам постараюся прийти до тебе. У мене навіть з’явився подорожній настрій. Друзі радять узяти плед – і підкласти де слід. З моїм щастям і табірною кмітливістю, слушно розмірковують вони, я під час першої ж вилазки обов’язково попадусь. Хіба що піду під опікою. Я порадив їм намаститися перуанським бальзамом від сверблячки.

А ще я розглядаю краєвид. Нічого не змінилося, лише дивно побільшало болота. Пахне весною. Будуть у тому болоті люди топитися. Від лісу тягне то запахом сосен, то димом. То їдуть машини з лахами, а то мусульмани з Буни. То обід на склади, то есесівці на зміну варти.

Нічого не змінилося. Оскільки вчора була неділя, ми перевіряли табір на вошивість. Бараки взимку мають жахливий вигляд. Брудні букси, метені земляні підлоги і застояний людський запах. Бараки забиті людьми, але воші – жодної. Не дарма дезінсекція триває цілі ночі.

Ми вже виходили з бараків, закінчивши перевірку, коли в табір повернулася з крему зондеркоманда. Вони йшли прокопчені, масні, вгинаючись під важкими клунками. Їм дозволено проносити все, крім золота, хоча саме ним вони промишляють найбільше.

З-під бараків підхоплювалися групки людей, вклинювалися в колону і виривали намічені пакунки. Крики, лайки й удари заклубочилися в повітрі. Нарешті зондери зникли у брамі свого, відгородженого стіною від решти табору, подвір’я. Однак невдовзі євреї почали крадькома вибиратися на гендель, щось організувати, когось провідати.

Я гукнув одного з них, товариша з нашої колишньої команди. Захворівши, я потрапив до КВKB (нім. Krankenbau) – табірна лікарня.[56]. Йому «пощастило» більше: пішов у зондери. Все-таки краще, ніж махати лопатою за миску супу. Він сердечно простягнув руку:

- А, це ти? Чогось треба? Якщо маєш яблука…

- Ні, яблук для тебе нема, – відповів я привітно. – Ти ще не вмер, Абрамку? Що нового?

- Нічого цікавого. От, загазували чеський.

- Це я і без тебе знаю. А в особистому житті?

- В особистому? Яке у мене може бути особисте? Комин, барак і знову комин. Що, у мене тут є хтось? Ага, якщо хочеш знати про особисте: ми придумали новий спосіб спалювання в печі. Знаєш, який?

Я дуже ввічливо поцікавився.

- Отакий: беремо чотирьох дітваків з волоссям, прикладаємо головами докупи і підпалюємо волосся. Далі саме горить – і gemachtТут: готово, порядок. [57].

- Вітаю, – сказав я сухо, без ентузіазму.

Він дивно засміявся і подивився мені в очі:

- Чуєш, флеґер, у нас, в Аушвіці, ми мусимо розважатись як уміємо. Бо як би інакше можна було витримати?

І, запхавши руки в кишені, він, не прощаючись, пішов.

Але це неправда й гротеск, як і весь табір, як цілий світ.