Лялька (III. Щоденник старого продавця)

...Оце в нас тепер нова крамниця: п’ять вікон на фасаді, два склади, семеро продавців і швейцар у дверях.

Ще в нас тепер карета, лискуча, наче щойно наглянсовані штиблети, пара каштанових коней, кучер і лакей у лівреї. І все це звалилося на наші голови на початку травня, коли Англія, Австрія і навіть скаламучена Туреччина стрімголов озброювалися[1].

—  Любий Стасю, — казав я Вокульському, — всі купці сміються, що ми так багато тринькаємо грошей у такі непевні часи.

—  Любий Ігнасю, — відповів мені Вокульський, — а ми посміємося з усіх купців, коли настануть більш певні часи. Саме тепер час завзято вести справи.

—  Таж мир у Європі, — кажу я, — висить на волоску. Війна насуває. У такому разі на нас напевно чекає банкрутство.

—  Не сприймай війну серйозно, — відповідає Стась. — Увесь цей рейвах уляжеться за кілька місяців, а ми тим часом обставимо всіх товаришів по фаху.

Ну — й немає війни.

У нашій крамниці рух немов на ярмарку, до наших складів, наче до млина, завозять і знову вивозять із них товари, а гроші плинуть до кас незгірше від полови. Якби хтось не знав Стася, сказали би, що він геніальний купець, але я ж його знаю, отож щораз частіше запитую: навіщо це все?... Warum hast du denn das getan?..[2]

Щоправда, мені теж ставлять такі запитання. Невже я став такий старий, як небіжка ґроссмуттер і не розумію ані духу часу, ані намірів людей, молодших від мене?.. Еге! Так зле
не є!...

Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (згодом імператор Наполеон ІІІ) утік із в’язниці 1846 року, забулькотіла вся Європа. Ніхто не знав, що буде далі. Проте всі притомні люди готувалися до чогось, а дядько Рачек (пан Рачек оженився з моєю тітонькою) усе повторював:

—  А я казав, що Бонапарт спливе, ще й пива їм наварить! Уся біда в тому, що я на ноги нездужаю.

1846 і 1847 роки минули у страшенному розгардіяші. З’являлися дедалі нові газетки, а люди щезали. Бувало, і я міркував: а чи не час уже виткнути голову у світ широкий?

А коли мене обсідали сумніви й тривоги, я по тому, як крамниця замикалася, йшов до дядька Рачека, розповідав про те, що мене гризе, і просив батьківської поради.

—  Знаєш що, — відповідав дядько, стукаючи себе кулаком по хворому коліні, — пораджу тобі як батько. Хочеш, кажу тобі... то йди, а не хочеш, кажу тобі... то зоставайся...

Лише в лютому 1848-го, коли Луї-Наполеон був у Парижі, мені явився якоїсь ночі небіжчик батько — таким, як я бачив його у труні. Сюртук защепнутий під шиєю, дармовис у вусі, вуса підчорнені (йому зробив це пан Доманський, щоби батько не виступав на Божому суді в абиякому вигляді). Став у дверях моєї кімнатчини струнко і мовив лише такі слова:

—  Пам’ятай, бешкетнику, чого я тебе навчав!..

«Сон мара — Бог віра», — думав я впродовж кількох днів. Проте крамниця вже мені обридла. Навіть до блаженної пам’яті Малґосі Пфайфер я втратив прихильність, і мені стало так тісно на Підваллі, що годі витерпіти. Я знову пішов порадитися з дядьком Рачеком.

Пам’ятаю, він акурат лежав у ліжку, накритий периною моєї тітки, і пив гарячий трав’яний настій, щоби пропітніти.

Коли ж я виклав йому всю справу, мовив:

—  Знаєш що, пораджу тобі як батько. Хочеш — іди, не хочеш — зоставайся. Але я, якби не мої нікчемні ноги, давно вже був би за кордоном. Бо і твоя тітка, кажу тобі, — тут він понизив голос, — так немилосердно меле язиком, що я волів би, кажу тобі, слухати гуркіт австрійських гармат, аніж оцю її тріскотню. Скільки допоможе мені натиранням, стільки зашкодить базіканням…

—  А гроші маєш? — запитав за мить.

—  Та вже знайду кількасот злотих.

Дядько Рачек наказав замкнути двері помешкання (тітки не було вдома) і, запхавши руку під подушку, видобув звідтам ключ.

—  На, — мовив він, — відчини оту скриню, оббиту шкірою. Там правобіч буде скринечка, а в ній гаманчик. Подай його мені.

Я видобув гаманчик, товстий і важкий. Дядько Рачек узяв його в руки і, зітхаючи, відлічив п’ятнадцять напівімпералів.

—  Візьми ці грошенята, — сказав він, — на дорогу, і якщо маєш їхати — то їдь... Дав би тобі більше, але, може, й на мене прийде час... Зрештою, треба й бабі щось лишити, якби зі мною лихо трапилося, щоби вона знайшла собі нового чоловіка…

Ми простились у сльозах. Дядько аж підвівся на ліжку і, повернувши мене обличчям до свічки, шепнув:

—  Ще подивлюся на тебе трохи... Бо, кажу тобі, з того балу не кожен повертається... Врешті я сам чоловік немолодий, а оті бабські привереди, кажу тобі, вбивають майже як кулі...

Коли я повернувся до крамниці, то попри дуже пізню пору поговорив з Яном Мінцелем, дякуючи йому за роботу і за
турботу. Бо ми вже рік балакали про такі речі, і він завжди заохочував мене йти бити німців, отож гадав, що мій намір справить йому велику радість. Тим часом Мінцель трохи посмутнішав. Назавтра видав мені заощадження, які я тримав у нього, і навіть грошову премію, обіцяв опікуватися моїми постіллю і скринею — аж раптом я повернусь. Утім його звична войовничість вбавилась, і він жодного разу не повторив своє улюблене гасло:

—  Егей!.. Ото я всипав би тим швабам, якби не мав крамниці...

Коли близько десятої вечора, одягнений у короткий кожушок і взутий у грубі черевики, я обійняв його і взявся за клямку, щоби вийти з кімнати, в якій ми стільки років мешкали разом, з Яном сталося дещо дивне. Він зненацька підхопився зі стільця і, розкинувши руки, гукнув:

—  Свинюко!.. Та куди ти йдеш?..

А потім кинувся на моє ліжко і хлипав, наче дітвак.

Я втік. У передсінку, слабо освітленому каганцем, хтось заступив мені дорогу. Аж я здригнувся.

То був Август Кац, одягнений, як і годилося для березневої виправи.

—  Що ти тут робиш, Августе? — запитав я.

—  Чекаю на тебе.

Я гадав, він хоче відпровадити мене, отож ми мовчки пішли на Гжибовську площу, бо Кац ніколи досі нічого не казав. Єврейська фіра, якою я мав їхати, була вже готова. Я поцілував Каца, а він мене. Я сів... він за мною.

—  Ми їдемо разом, — мовив він.

А потім, коли вже були за станцією Мілосною, додав:

—  Твердо і трясе, спати неможливо.

Спільна подорож тривала несподівано довго, аж до жовтня 1849 року[3], пам’ятаєш, Каце, мій незабутній приятелю? Пам’ятаєш ті довгі марші на спекоті, коли ми не раз пили воду з калюж, або той похід через багна, коли ми замочили амуніцію, або ті ночівлі в лісах і серед поля, коли спихали один одному з ранця голови і крадькома стягали плаща, який слугував спільною ковдрою?.. А пам’ятаєш терту картоплю із солониною, яку ми приготували вчотирьох крадькома від усього загону?

Хай би скільки я потім їв картоплю, мені ніколи не смакувало, як тоді. Ще досі відчуваю її запах, теплу пару, яка валує з горщика, і бачу тебе, Каце, як ти водночас молишся, щоб не гаяти часу, їси картоплю і прикурюєш люльку біля вогнища.

Гей, Каце, якщо на небі немає угорської піхоти й тертої картоплі, ти даремно поквапився туди.

А пам’ятаєш генеральну битву — коли ми згадували її, завжди зітхали, відпочиваючи по партизанській стрілянині? Бо я навіть у могилі не забуду, і якщо Господь колись запитає, навіщо я жив на цьому світі, відповім: заради того, щоб мати в житті один такий день. Лише ти розумієш мене, Каце, бо ми обоє це бачили. А начебто спершу нам здавалося — нічого особли­вого…

За півтори доби до битви наша бригада згромадилася під якимсь угорським селом, назви котрого я не пам’ятаю.

Привітали нас доволі мило. У вині, щоправда, аж ніяк не вишуканому, можна було скупатись, а свинина й паприка вже так нам остогиділи, що ніхто не взяв би до рота таке паскудство, якби, звісно, мав вибір. А яка музика, а які дівулі!.. Цигани досконало грають, а кожна угорка займиста, наче порох. Крутилось їх там, бестій, всього лише зо двадцять, однак було так гаряче, що наші закололи й зарубали трьох селян, а селяни затовкли жердинами нашого гусара.

І Бог відає, чим скінчилася б ота забава, що так чудово розпочалась, якби у мить найбучнішого рейваху до штабу не примчав би шляхтич четвіркою коней, укритих піною. Кілька хвилин опісля війська облетіла чутка, що поблизу дислокуються великі сили австріяків. Засурмили збір, рейвах припинився, угорки щезли, а в наших лавах зашепотіли про генеральну битву.

—  Нарешті!.. — сказав ти мені.

Тієї самої ночі ми посунулися на милю вперед, впродовж наступного дня — знову на милю. Щокілька годин, а згодом навіть щогодини повз нас пролітали гінці. Це було доказом, що поблизу перебуває наш штаб корпусу і заповідається на щось серйозне.

Тієї ночі ми спали в чистому полі, навіть не ставили зброю в козли. А щойно благословилося на світ, рушили вперед: кавалерійський ескадрон з двома легкими гарматами, потім наш батальйон, а слідом уся бригада з артилерією і фургонами, із сильними патрулями по боках. Посланці прилітали вже щопівгодини.

Коли зійшло сонце, ми побачили біля гостинцю перші сліди ворога: рештки соломи, дотлілі вогнища, будинки, ро­зібрані на дрова. Потім чимдалі частіше почали зустрічати втікачів: шляхту з родинами, священиків різноманітних конфесій, урешті-решт — селян і циганів. На всіх обличчях була тривога, майже кожен вигукував щось угорською, показуючи руками собі за спину.

Було близько сьомої, коли з південно-західного боку прогуркотів гарматний постріл. У лавах зашелестіло:

—  Ого! Починається…

—  Ні, це сигнал…

Знову пролунали два постріли, а потім ще два. Ескадрон, який скакав попереду нас, зупинився, дві гармати і два візки із зарядними ящиками галопом помчали вперед, кілька верхівців рушили чвалом на найближчий пагорб. Ми ще спинились — і за мить запала така тиша, що чути було тупотіння сивої шкапини, на якій наздоганяв нас ад’ютант. Вона промчала повз нас, до гусарів, сапаючи і майже торкаючись черевом землі.

Цього разу гупнули з ближчої і дальньої відстані кільканадцять гармат — кожен постріл можна було вирізнити.

—  Намацують дистанцію! — озвався наш старий майор.

—  Там зо п’ятнадцять гармат, — буркнув Кац, який ставав балакучішим у такі миті. — І ми тягнемо дванадцять, це буде ще той бал!..

Майор повернувся до нас на коні й усміхнувся в сивуваті вуса. Я зметикував, що це означає, почувши цілу гаму пострілів, начебто хтось заграв на органі.

—  Їх більше ніж двадцять, — мовив я Кацові.

—  Віслюки!.. — засміявся капітан і пришпорив свого коня.

Ми стояли на узвишші, звідки було видно бригаду, що йшла слідом за нами. Її позначала руда хмара куряви, яка тягнулася вздовж гостинця зо дві або й три версти.

—  Страшенна сила війська! — шепнув я. — Де вони вмістяться!..

Заспівали сурми, і наш батальйон розпався на чотири роти, які командири вишикували паралельними колонами. Перші чоти виступили наперед, ми зосталися позаду. Я повернув голову й побачив, що від головного корпусу відділилися ще два батальйони, зійшли з гостинця і прудко бігли через поля — один праворуч від нас, а другий ліворуч. За короткий час порівнялися з нами, ще за чверть години передихнули — й рушили трьома батальйонами вперед, нога за ногою.

Тим часом канонада так посилилася, що було чути по два і по три постріли, які лунали водномить. Що гірше, з-поза них розлягався якийсь приглушений шум, подібний до невпинного грому.

—  Скільки там гармат, камраде? — запитав я підофіцера, який ішов слідом за мною.

—  Мабуть, сотня, — відказав він, крутячи головою. — Але, — додав, — вони чесно ведуть справи, бо озвались усі нараз.

Нас зіштовхнули з гостинця, яким кілька хвилин опісля проїхали вільним клусом два ескадрони гусарів і чотири гармати — кожна із зарядним ящиком. Вояки, котрі йшли позаду мене в колоні, почали хреститися: «В ім’я Отця і Сина…» Декотрі сьорбали із фляг.

Ліворуч від нас гуркіт зміцнювався: поодинокі постріли вже не можна було вирізнити. Зненацька у передніх шеренгах гукнули:

—  Піхота!.. Піхота!..

Я відрухово наготував карабін, бо вирішив, що з’явились австріяки. Але перед нами крім узвишшя і ріденьких кущів нічого не було. Натомість на тлі гуркоту гармат, який уже нас майже не цікавив, почув якесь ляпотіння, подібне на рясний дощ, хіба що значно потужніше.

—  Битва!.. — заволав хтось із фронту протяжним голосом.

Я відчув, що моє серце на мить спинилося, не зі страху, а начебто у відповідь на це слово, яке змалку справляло на мене дивне враження.

Попри те, що ми були на марші, шеренги розсипались. Усі частувалися вином, обдивлялися зброю, казали, що не далі, як за півгодини ми вступимо у вогонь, а над усе — брутально жартували з австріяків, яким не щастило в ті часи. Хтось почав насвистувати, ще хтось упівголоса мугикав, розтанула навіть непохитна серйозність офіцерів, перетворившись на товариську фамільярність. Аж знадобилася команда: «Увага й тиша!..» — щоби вгамувати нас.

Ми змовкли і вирівняли дещо порушений порядок лав. Небо було чистим, сям і там ледь біліла нерухома хмарка, на кущах, які ми минали, не ворушився жоден листок, над полем, зарослим молодою травою, не озивався настраханий жайвір.

Було чути лише тяжку ходу батальйону, швидке дихання людей, часом брязкіт карабінів, які вдаряли один об другий, або гучний голос майора, який, їдучи попереду, гукав до офіцерів. Хто не чув такої бурі посеред ясного неба, брате Каце, той не знається на музиці!.. Пам’ятаєш, як у нас тоді було чудно на серці?.. Не страх, однак щось таке, як жаль і цікавість…

Летючі батальйони віддалялися від нас дедалі більше, врешті правий зник за пагорбами, а лівий за кількасот сажнів від нас пірнув у широкий узвіз і звідти коли-не-коли лише зблискувала хвиля його багнетів. Кудись заподілися гусари й гармати, і резерв, який тягнувся позаду, зостався лише наш батальйон, який сходив з одного пагорка, щоб зійти на другий, ще вищий. Лише раз по раз із фронту, ззаду або з боків, прилітав якийсь верхівець з аркушем або з усним наказом від майора. Справдешнє диво, що від стількох наказів у нього розум не потьмарило!

Нарешті — було вже близько дев’ятої, ми вийшли на останній пагорок, порослий кущами. Нова команда: чоти, які їхали вервечкою, почали шикуватись у шеренги. Коли ми сягнули вершечка пагорба, нам наказали схилитись і опустити зброю, а насамкінець присісти. Тоді — пам’ятаєш, Каце, чех Кратохвіл, який колінкував перед нами, виткнув голову між двох молодих сосонок і шепнув:

—  Погляньте-но!..

Від підніжжя пагорка, на півдні, де-не-де аж до краєчка обрію, простелялася рівнина, а на ній мов ріка білого диму, завширшки з кількасот кроків, завдовжки — навіть не знаю — може, з милю дороги.

—  Стрілецький цеп!.. — мовив старий підофіцер.

Обабіч цієї чудернацької водойми видніли кілька чорних і кільканадцять білих хмар, які клубочилися низько над землею.

—  Це батареї, а там горять села… — пояснював підофіцер.

Якщо ліпше придивитися, можна було добачити де-не-де, також обабіч довгої димової смуги, прямокутні плями: темні ліворуч, а білі праворуч. Вони скидалися на великих їжаків з лискучими голками.

—  Це наші полки, а там австріяцькі… — сказав підофіцер. — Ну-ну!.. — додав він, — навіть наш штаб не бачить ліпше…

Від тієї довгої димової річки до нас долітало невпинне тріскотіння карабінових пострілів, а в отих білих хмаринах шаленіла буря гармат.

—  Пхе! — озвався тоді ти, Каце. — І це отака битва?... Було б чого боятися…

—  Зажди-но, — буркнув підофіцер.

—  До зброї!.. — перекотилося по лавах.

Ми, стоячи навколішки, почали витягати й обкушувати набої. Забрязкотіли сталеві шомполи й заклацали курки… Ми підсипали пороху на полиці — і знову тиша.

Навпроти нас, може за версту, були два пагорки, а поміж них гостинець. Я помітив, що на його жовтому тлі проступають якісь білі знаки, котрі незабаром утворили білу лінію, а потім білу пляму. Водночас із яру, що лежав за кількасот кроків ліворуч від нас, вийшли сині солдати, які швидко сформували синю колону. Цієї миті праворуч від нас гримнув гарматний постріл, і над білим австріяцьким загоном здійнялася хмаринка сивого диму. Кількахвилинна пауза — і знову постріл, і знову хмаринка над австріяками. Півхвилини — новий постріл — і нова хмаринка…

—  Господи Боже! — заволав старий підофіцер. — Як наші палять… Там Бем[4] командує чи сам дідько?..

Відтоді з нашого боку лунали постріл за пострілом, аж земля двигтіла, проте біла пляма там, на гостинці, невпинно розросталася. Водночас на протилежному узвишші знявся дим, і в бік нашої батареї з виском полетіла артилерійська граната. Ще один димок… третій димок… четвертий…

—  Мудрі бестії! — буркнув підофіцер.

—  Батальйон!... Уперед марш!.. — вереснув наш майор на всі заставки.

Нас знову вишикували на новий лад. Чотири середні чоти зосталися позаду, чотири пішли вперед, праворуч і ліворуч. Ми підтягнули ранці і взяли зброю, як кому було зручніше.

—  Нумо, з вітерцем!… — загукав тоді ти, Каце.

А цієї миті високо понад нами пролетіла граната й розірвалася десь позаду з великим гуркотом.

І тоді мені сяйнула особлива думка. Чи не є всі ці битви галасливими комедіями, які війська влаштовують для народів, не завдаючи, зрештою, жодної кривди одне одному?.. Адже те, що я бачив, здавалося пречудовою виставою і не такою вже й страшною.

Ми зійшли на рівнину. Від нашої батареї примчав гусар, доповідаючи, що одну з гармат пошкоджено.

Водночас ліворуч від нас упала граната, устромилась у землю, однак не розірвалася.

—  Вони починають нас облизувати, — мовив старий підофіцер.

Нова граната розірвалася над нашими головами, і один осколок упав Кратохвілові під ноги. Він зблід, утім сміявся.

—  Ого-го!.. — заволали в лавах.

Поміж чот, які йшли перед нами, за якихось сто кроків ліворуч, зчинився сполох, коли ж колона посунула далі, ми побачили двох людей: один лежав на землі навзнак, випроставшись, немов струна, другий сидів, тримаючись за живота. Я відчув запах порохового диму, Кац мовив щось до мене, але я не почув, натомість у правому вусі зашуміло, начебто туди потрапила краплина води.

Підофіцер пішов правобіч, ми слідом за ним. Наша колона розгорнулась у дві довгих шеренги. За кількасот кроків перед нами заклубочився дим. Щось просурмили, але я не зрозумів сигналу, натомість чув гострий посвист над головою і біля лівого вуха. За кілька кроків попереду мене щось угатило в землю, засипавши мені піском обличчя й груди. Мій сусід вистрілив, двоє інших, які стояли позаду мене, майже на моїх плечах, оперли карабіни й випалили один за одним. Оглушений до решти, пальнув і я… зарядив і знову вистрілив. Перед фронтом упали чиїсь каска і карабін, але нас оповили такі густі клуби диму, що я вже нічого був не годен визирити. Бачив лише, що Кац, який безперервно стріляв, має божевільний вигляд і піну в кутиках рота. Шум у моїх вухах так употужнився, що я насамкінець нічого вже не чув — ані гуркоту карабінів, ані гармат.

Нарешті дим став такий густий і нестерпний, що я хотів будь-що вибратися з нього. Позадкував спершу повільно, потім бігцем, з подивом побачивши, що інші роблять так само. Замість двох струнких шеренг я побачив купу людей, які рятувалися втечею. «Чого вони, до дідька, тікають?..» — думав я, приспішуючи кроки. Це був уже не біг, а кінський галоп. Ми зупинилися посередині узвишшя й лише тут виявили, що наше місце на плацу захопив якийсь новий батальйон, а на вершечку пагорба валять із гармат.

—  Резерви під вогнем!.. Уперед, лайдаки!.. Вам хіба свиней пасти, сучі діти!..— волали чорні від диму, розлючені офіцери, знову шикували нас у шеренги і лупили плазом шаблями кожного, хто навинувся їм попід руку.

Майора поміж них не було.

Поволі, перемішавшись при відступі, солдати знов опинились у своїх чотах, підтягнулися марудники, і в батальйоні навели лад. Однак убуло із сорок людей.

—  Куди ж вони розбіглися? — запитав я в підофіцера.

—  Ага, розбіглися, — похмуро відказав він.

Я не смів подумати, що вони загинули.

Із вершечку пагорба з’їхали двоє візників фургонів, кожен вів коня, нав’юченого паками. Назустріч вибігли наші підофіцери і швидко повернулися з пакетами набоїв. Я взяв вісім, бо саме стільки бракувало в моєму патронташі, і здивувався: яким робом я міг їх загубити?

—  Ти знаєш, — мовив до мене Кац, — що вже по одина­дцятій?..

—  А ти знаєш, що я нічого не чую? — відказав я.

—  Дурниці мелеш. Адже ти чуєш те, що я кажу…

—  Так, але гармат не чую… Авжеж, чую, — додав я, зосередивши увагу.

Грім гармат і гуркіт карабінів злилися в один суцільний рев, вони вже не оглушували, а просто одурманювали. Мене огорнула апатія.

Перед нами, може на півверсти, бовваніла широка димова колона, подеколи знімався вітер і розшарпував її. Тоді можна було на мить побачити довгу шеренгу ніг або касок із багнетами, які полискували побіч них. Над тією колоною, як і над нашою, свистіли гранати, якими обмінювалась угорська батарея, що гатила з-поза наших спин, з австрійською, що озивалася з протилежних пагорбів.

Ріка диму, що тяглася крізь рівнину на південь, клубочилася ще дужче і була дуже звивистою. Де брали гору австріяки, вигин ішов уліво, де угорці — вправо. Взагалі-то димне пасмо сильніше вигиналося вправо — начебто наші відкинули австріяків. Усією рівниною слалася ніжна блакитнувата імла.

Дивна річ: гуркіт, нехай і сильніший тепер, аніж на початку, вже не вражав мене, я мусив дослухатися, щоб його почути. Тим часом до мене дуже чітко долітав брязкіт карабінів, до яких досилали набої, або клацання курків.

Примчав ад’ютант, засурмили, офіцери почали перемовлятися.

—  Хлопці! — репетував на всю горлянку наш поручник, який нещодавно втік із семінарії. — Ми відступили, бо швабів було більше, але тепер ми заскочимо з боку он ту колону, бачите?.. Зараз нас підтримають третій батальйон і резерв… Хай живе Угорщина!..

—  І я хотів би ще пожити… — буркнув Кратохвіл.

—  Півоберта вправо, марш!..

Ми йшли так кілька хвилин, потім півоберта вліво — і почали сходити на рівнину, намагаючись дістатися на правий бік колони, яка билася перед нами. Околиця була ще горбкувата, попереду крізь імлу видніло поле, заросле бур’янами, за ним лісок.

Раптом поміж того бур’яну я помітив кілька, а потім кільканадцять димків, начебто в різних точках закурили люльки, водночас над нами засвистіли кулі. Подумав, що оцей посвист куль, який так оспівують поети, анітрохи не є поетичним, а радше вульгарним. У ньому вчувалася лють неживого предмета.

Від нашої колони відділився стрілецький цеп і побіг до бур’янів. Ми все марширували, начебто кулі, які пролітали навскіс, нас не стосувалися.

Цієї миті старий підофіцер, який ішов на правому крилі, насвистуючи марш Ракоці, впустив карабін, розкинув руки й заточився, наче п’яний. У змиг ока я побачив його обличчя: в нього був розірваний дашок каски на лівій скроні й червона ляпка на чолі. Ми йшли далі, на правому крилі з’явився інший підофіцер, молодий білявчик.

Уже зрівнялися з лінією бою і бачили порожній простір між димами нашої і австріяцької піхоти, коли з-поза неї винурилася довга шеренга білих мундирів. Шеренга здіймалась і опадала щомиті, а її ноги мелькотіли раз по разу, мовби на параді. Зупинилася. Над нею зблиснула крицева стрічка, похилилась — і я побачив сотню карабінів, націлених у нас, лискучих, мовби голки, застромлені в папірчик. Потім задиміло, грохнуло, наче ланцюгом по залізній штабі, а над нами й повз нас пролетів вихор снарядів.

—  Стій!.. Вогонь!..

Я чимдуж вистрілив, прагнучи заслонитися принаймні димом. Попри гуркіт почув позаду щось подібне, нібито людину гепнули ломакою, хтось позаду впав і повиснув на моєму ранці. Мене опанували гнів і розпач, я відчував, що загину, якщо не вб’ю невидимого ворога. Зарядив зброю і стріляв немов у забутті, трохи схиливши карабін і міркуючи з диким удоволенням, що мої кулі не підуть угору. Не дивився вбік, ані під ноги: боявся побачити людину, яка там лежить.

Раптом сталося дещо несподіване. Поблизу затріскотіли барабани і відчайдушно заверещали сурми. Те саме позаду нас. Хтось гукнув: «Уперед!»— і не знаю, зі скількох грудей вилетів скрик, подібний до стогону або виття. Колона повільно рушила, швидше, бігцем… Постріли майже стихли й озивалися лише поодинокі ляски… Я чимдуж ударився об щось грудьми, мене штурхали з усіх боків, когось штовхав і я…

—  Коли шваба!.. — кричав нелюдським голосом Кац, прориваючись уперед.

А що не міг вирватися з цієї давкотні, підняв карабін і валив прикладом у ранці товаришів, які стояли перед нами.

Нарешті стало так тісно, що в мене почала вгинатися грудна клітка, і я відчув нестачу повітря. Мене підняли вгору, опустили, а тоді я пересвідчився, що стою не на землі, а на людині, яка ще й ухопила мене за ногу. Цієї миті верескливий натовп посунувся вперед, а я впав. Ліва рука послизнулася в калюжі крові.

Біля мене лежав австрійський офіцер, перевернувшись на бік, молодик із дуже шляхетними рисами. Він поглянув на мене темними очима, в яких застиг невимовний смуток і хрипко прошепотів:

—  Не топчіться по мені… Німці теж люди…

Підсунув руку під бік і жалібно стогнав.

Я побіг наздоганяти колону. Наші були вже на пагорках, де стояли австрійські батареї. Видряпавшись угору слідом за іншими, я побачив, що одну гармату встигли перевернути, а друга досі запряжена і зусібіч оточена нашими.

Я трапив на виняткову сцену. Одні з наших хапалися за колеса гармати, другі стягали візника із сідла, Кац простромив багнетом коня із першої пари, а австріяцький канонір намагався зацідити йому банником по голові. Я вхопив каноніра за ковнір і різким рухом назад перекинув на землю. Кац хотів простромити і його.

—  Що ти робиш, безумцю?!.. — заволав я, відбиваючи його карабін убік.

Тоді він, розлючений, кинувся на мене, проте офіцер, який стояв поряд, відкинув його багнет палашем.

—  А ти чого лізеш?.. — крикнув Кац на офіцера й — опам’ятався.

Ми захопили дві гармати, за рештою погналися гусари. Далеко перед нами стояли наші — поодинці та гуртами, стріляючи австріякам навздогін. Коли-не-коли якась заблукана ворожа куля свистіла понад нами або заривалась у землю, видмухуючи хмаринку куряви. Сурмачі скликали до лав.

Близько четвертої пополудні наш полк стягнули: битва закінчилася. Лише на західному краєчку обрію досі лунали поодинокі постріли легкої артилерії, наче відгомін бурі, яка вже проминула.

Пізньої години на розлогому полі бою в різних точках заграли полкові оркестри. До нас примчав ад’ютант із привітаннями. Сурмачі й барабанщики подали сигнал до молитви. Ми зняли каски, хорунжі здійняли штандарти, й уся армія, зі зброєю біля ноги, дякувала угорському Богові за перемогу.

Дим поступово осів. Ми бачили, де оком скинь, у різних місцинах щось на кшталт клаптів білого й синього паперу, безладно розкиданих на витолоченій траві. У полі колесили кільканадцять підвід, а якісь люди клали на них деякі з отих клаптів. Решта зосталася на місці.

—  Нам було заради чого народитися!.. — зітхнув Кац, опираючись на карабін, — його знов обсіла меланхолія.

Це була чи не остання наша перемога. Відтоді чотирирукі штандарти[5] частіше ходили попереду ворога, ніж слідом за ним, поки врешті після капітуляції під Вілагошем[6] не злетіли з древків, немов осіннє листя.

Коли Кац довідався про це, пожбурив шпагу на землю (ми вже обоє були офіцерами) і сказав, що тепер хіба пальнути собі в лоба. Однак я, пам’ятаючи, що у Франції вже сидить Наполеон, додав йому снаги і — ми пробралися до Комарома.

Упродовж місяця чекали відсічі: з Угорщини, із Франції, навіть із неба. Урешті-решт твердиня капітулювала[7].

Пам’ятаю, що того дня Кац огинався біля порохівні й мав на обличчі такий вираз, як тоді, коли хотів прохромити лежачого каноніра. Ми з кількома товаришами силоміць узяли його під руки і вивели з фортеці, слідом за нашими бійцями.

—  Що ж це, — прошепотів йому один із товаришів, — замість того, щоб іти з нами у блукання, ти хотів би вшитися на небо?.. Гей, Каце, угорська піхота нічого не боїться і не ламає слова, навіть якщо вона дала його швабам…

Ми вп’ятьох відділилися від решти війська, поламали шпаги, перевдягнулися селянами і, ховаючи пістолети під одягом, перебиралися в напрямку Туреччини. Нас переслідувала Гайнаєва зграя[8]!..

Наша подорож через бездоріжжя й ліси тривала зо три тижні. Під ногами багнюка, над головами осінній дощ, за спинами ворожі патрулі, а перед нами довічне вигнання — оце й були наші товариші. Попри це, ми перебували в гарному гуморі.

Угорець Шапарі без угаву гомонів, що Кошут[9] іще щось вигадає, німець Штайн був упевнений, що за нас вступиться Туреччина, словак Ліптак тужив по ночівлі й гарячій страві, а я казав, що хто там як, а Наполеон нас не залишить напризволяще.

Наша одежа розм’якла від дощу, мов масло, ми брели в болоті вище кісточок, у нас повідклеювалися підошви, а в черевиках вигравало, начебто на сурмі, місцеві мешканці боялися продати нам дзбанок молока, а мешканці одного села гналися за нами з вилами та косами. Всупереч цьому настрій був гарний, і Ліптак, який біг поряд зі мною так, що аж болото хлюпало, захекано сказав:

—  Eljen Magyar![10] Оце ми вже виспимося… Ще би келишок сливовиці до подушки!...

Поміж цього веселого товариства обідранців, від яких утікали навіть ворони, лише Кац був похмурим. Він найчастіше перепочивав і якось швидше марнів: уста були запечені, в очах — бліді іскри.

—  Боюся, щоби він не підхопив гнилої гарячки, — мовив якось до мене Шапарі.

Неподалік річки Сави, не відаю, в який день нашої мандрівки ми надибали в порожній околиці кілька хатин, де нас прийняли дуже гостинно. Уже западав присмерк, ми були люто стомлені, але добрий вогонь і плящина сливовиці навіювали веселі думки.

—  Присягаюся, — горлав Шапарі, — не далі, як у березні Кошут покличе нас до лав. Ми скоїли дурницю, коли зламали шпаги…

—  Може, турок вишле військо ще у грудні, — докинув Штайн. — Бодай би вигоїти рани до того часу…

—  Мої ви любі!.. — стогнав Ліптак, загортаючись у горохову солому, — лягайте вже, до дідька, спати, інакше ні Кошут, ані турок нас не розбудять.

—  Певно, що не розбудять, — буркнув Кац.

Він сидів на лаві навпроти коминка й сумно вдивлявся у вогонь.

—  Ти, Каце, скоро перестанеш вірити у Божу справедливість, — озвався Шапарі, стинаючи брови.

—  Немає справедливості для тих, хто не зумів загинути зі зброєю в руках! — гукнув Кац. — Ви дурні, і я з вами… Турок або француз підставить за вас лоба? Чому ж ви самі не зуміли підставити його?..

—  У нього гарячка, — шепнув Штайн. — З ним буде клопіт у дорозі…

—  Угорщина!.. Немає вже Угорщини! — бубонів Кац. — Рівність… Ніколи не було рівності!.. Справедливість.. Її ніколи не буде… Свиня скупається навіть у багні, але людина має серце!.. Дарма, пане Мінцелю, я вже не буду краяти в тебе мило…

Я зметикував, що Кац дуже хворий. Наблизився до нього і, тягнучи на солому, мовив:

—  Ходи, Августе, ходи…

—  Куди ж я піду?.. — відказав він, на мить отямившись.

А потім докинув:

—  Із Угорщини вигнали, швабам я не служитиму…

Попри це він ліг на постілку. Вогонь у коминку згасав. Ми допили горілку і вляглися рядком із пістолетами в руках.

У шпаринах хати стугонів вітер, начебто плакала вся Угорщина, а нас зморив сон. Мені снилося, що я малий хлопчик і тепер Різдво. На столі горить ялинка, така само вбога, як і ми тоді були, а довкола мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський співають коляду фальшивими голосами:

Бог ся раждає, хто ж ’Го може знати…

Я пробудився, хлипаючи з жалю за моїм дитинством.

Хтось шарпав мене за плече.

Це був селянин, хазяїн хати. Він підняв мене із соломи і, показуючи в бік Каца, нажахано сказав:

—  Гляньте-но, пане вояче… З ним щось лихе трапилося…

Вихопив із коминка скіпку й засвітив. Я глянув. Кац лежав на постілці скоцюблений, з розрядженим пістолетом у руці. Вогненні птахи майнули в мене перед очима, і, здається, я зомлів.

Опритомнів на фірі, якою ми саме доїжджали до річки Сави. Уже розвиднювалося, заповідалося на погідний день, від річки потягало сирою вогкістю. Я протер очі, порахував… на возі нас було четверо і п’ятий фірман. Адже мусило бути п’ятеро. Ні, мусило бути шестеро!..

Я шукав Каца, не міг набачити його. Не питав про нього, плач стиснув мені горлянку, і я гадав, що він мене задушить. Ліптак куняв, Штайн витирав очі, а Шапарі позирав убік і лише насвистував Ракоці, хоча завжди плутав ноти.

Гей, брате Каце, та що же ти оце накоїв?.. Іноді мені здається, що ти знайшов там, на небі, й угорську піхоту, і свою вистріляну чоту… Деколи чую грім барабанів, різкий ритм маршу й команду: «На плече!..» А тоді думаю, що це ти, Каце, йдеш на зміну варти перед Божим престолом… Бо поганеньким був би Господь Бог угорський, якби не розпізнався в тобі! Не зумів я тебе припильнувати.

…Оце я вже розпатякався, рятуй Боже!.. Думав про Вокульського, а пишу про себе і про Каца. Отож повертаюся до суті…

За кілька днів після Кацевої смерті ми вступили до Туреччини, а впродовж двох подальших років я, вже сам-один, бродяжив по всій Європі. Був у Італії, Франції, Німеччині, навіть у Англії, і скрізь мені дошкуляла біда і гризла туга за краєм. Не раз мені здавалося, що я втрачаю глузд, коли чув потоки чужої мови і бачив чужинські обличчя, чужинську одежу, чужинську землю. Не раз я віддав би життя, щоби хоч поглянути на сосновий бір і халупи, криті соломою. Не раз, немов дітвак, волав крізь сон: «Я хочу додому!..» А коли прокидався, облитий сльозами, вдягався і духом біг на вулицю, бо мені привиділося, що ця вулиця — неодмінно Старе Місто або Підвалля.

Може, я й укоротив би собі віку з відчаю, якби не регулярні звістки про Луї-Наполеона, який уже став президентом і примірявся до імператорського титулу. Мені було легше нести тягар нужди і притлумлювати вибухи жалю, коли я чув про тріумфи людини, яка мала виконати заповіт Наполеона І й навести лад у світі.

Щоправда, йому це не вдалось, але — по ньому лишився син. Рим будували не один день!..

Нарешті я не зміг витримати — й у грудні 1851 року, проїхавши через Галіцію, зупинився в чужому кутку в Томашові. Мене переслідувала лиш одна думка:

«Ану як і звідси виженуть?..»

Ніколи не забуду радості, яка огорнула мене, коли почув, що мушу їхати до Замостя, де була російська в’язниця для таких, як ми. Власне, я туди не дуже то й їхав, радше йшов, але з якою втіхою!

У Замості я пробув рік із лишком. А що вправно рубав дрова, то бував щодня на свіжому повітрі. Написав звідти листа до Мінцеля і, здається, одержав відповідь від нього, навіть гроші, але за винятком того, що розписався за отримання, точніших подробиць цієї історії не пам’ятаю.

Утім, здається, Ясь Мінцель зробив іншу річ, хоч і не говорив про неї аж до смерті й навіть не любив згадки про це. Оце ходив він по всіляких генералах, які пройшли угорську кампанію, і втовкмачував, що вони мусять рятувати товариша з недолі. Ну й вирятували мене — в лютому 1853 року я вже міг їхати до Варшави. Мені навіть повернули офіцерський диплом, єдину пам’ятку, яку я виніс із Угорщини, якщо не ра­хувати двох ран: у грудях і в нозі. Усе було навіть ліпше, бо офіцери влаштували мені прощальний обід, за яким ми часто-густо пили за здоров’я угорської піхоти. Відтоді я кажу, що найтриваліші стосунки зав’язуються на полі битви.

Ледве я полишив мої дотеперішні апартаменти, голий як бубон, мені миттю заступив дорогу незнайомий єврей і віддав листа з грішми. Я розпечатав його і прочитав:

Мій любий Ігнацію! Посилаю тобі двісті злотих на дорогу, ми потім розрахуємося. Заїдь прямо до моєї крамниці на Краківському Передмісті, а не на Підвалля, боронь Боже! Бо там мешкає цей злодій Франц, отой мій так званий брат, якому навіть порядний пес не повинен подавати лапу. Цілую тебе, Ян Мінцель. Варшава, 16 лютого 1853 р…

Ага-ага!.. Старий Рачек, що був оженився з твоєю тіткою, то знаєш, — він помер, і вона також, але швидше. Зоставили тобі трохи мотлоху і кілька тисяч злотих. Усе в мене в повному порядку, хіба що тітчині салопи трохи попсувала міль, бо шельма Каська забула пересипати їх тютюном. Франц наказує поцілувати тебе. Варшава, дня 18 лютого року 1853.

Той самий єврей узяв мене до себе додому, де вручив клуночок із білизною, одягом і взуттям. Нагодував гусячим бульйоном, потім вареною, а потім ще й печеною гусятиною, яку я не годен був перетравити аж до Любліна. Нарешті дав мені плящину добірного меду, відпровадив до вже наготованої фіри, однак — навіть чути не хотів про жодну винагороду.

—  Мені сором було би брати від людини, яка повертається з еміграції, — відповідав він на всі мої вмовляння.

Лише коли я вже мав сідати до фіри, відвів мене вбік і, роззирнувшись, чи ніхто не підслуховує, шепнув:

—  Як ви, пане-добродію, маєте угорські дукати, то я куплю. Я чесно заплачу, бо мені треба для доньки, яка після Божого Нового року виходить заміж…

—  Не маю дукатів, — відказав я.

—  Ви, пане-добродію, були на угорській війні й не маєте дукатів? — мовив він здивовано.

Я вже поставив ногу на приступку фіри, коли той самий єврей вдруге відтягнув мене вбік.

—  Може, ви, пане-добродію, які коштовності маєте?.. Перстеники, годинники, браслети?.. Щоб я так жив, я чесно заплачу, бо це для моєї доньки…

—  Не маю, брате, слово честі…

—  Не маєте? — повторив він, широко відкривши очі. — То пощо ви тоді ходили до Угорщини?..

Ми рушили, а він досі стояв і тримався рукою за бороду, зі співчуттям похитуючи головою.

Фіру винайняли тільки для мене. Однак зараз же на сусідній вуличці візник спіткав свого брата, який мав дуже термінову справу в Красноставі.

—  Дозвольте його взяти, вельможний пане, — просив він, скинувши шапку. — Такі погані дороги, а він піде пішака.

Пасажир сів. Поки ми доїхали до фортечної брами, нам заступила дорогу якась єврейка з клуночком і почала крикливо говорити з візником. Виявилося, що це його тітка, яка мала у Файславіцах хвору дитину.

—  Може, вельможний пане, ви дозволите їй підсісти… То дуже легка особа… — просив фірман.

Урешті за брамою, у різних пунктах шосейки нагодилися ще троє кузенів мого фірмана, який забрав їх під приводом, що мені в дорозі буде веселіш. Із такої причини мене зіпхнули на задню ось воза, товклися по ногах, курили гидкий тютюн, а передусім верещали мов недорізані. Попри це я не проміняв би свій тісний закуток на найвигідніше місце у французькому диліжансі або в англійському спальному вагоні. Я вже був удома.

Упродовж чотирьох днів мені здавалося, що я сиджу в переносній синагозі. На кожному постої якийсь пасажир убував, а його місце займали інші. Під Любліном мені на спину зсунулася тяжка пака, стеменне диво, що я лишився живий. Під Куровим ми стояли кілька годин на шосейці, бо запропала чиясь скриня, по яку фірман їздив верхи до корчми. Усю дорогу я, врешті-решт, відчував, що перина, яка лежала на моїх ногах, заселена густіше, ніж Бельгія.

На п’ятий день перед сходом сонця ми зупинилися на підваршавській Празі. Але що возів було безліч, а понтонний міст тісний, ми ледве заїхали до Варшави близько десятої. Мушу додати, що всі мої супутники випарувалися на Беднарській вулиці, мов етиловий спирт, зоставляючи по собі міцні пахощі. Коли ж при остаточному розрахунку я згадав про них фірманові, той витріщився на мене.

—  Які ще пасажири?..— здивовано заволав він. — Пасажир — це ви, вельможний пане, а оті всі — самі пархи. Якби ми стояли на заставі, навіть стражник два таких дрантя рахував би по злотому на один паспорт. А ви, вельможний пане, гадаєте, що то були пасажири!..

—  Отож тут нікого не було?.. — відказав я. — А звідки ж, до лиха, взялися блохи, які ще досі лазять по мені?

—  Може, від вогкості завелися. Хіба ж я знаю! — відповів фірман.

Упевнившись таким чином, що у бричці не було нікого, крім мене, я сам-один, розуміється, заплатив за всю дорогу, і це так розчулило фірмана, що він, випитавши, де я оселюсь, обіцяв привозити щодватижні контрабандний тютюн.

—  Навіть тепер, — мовив він тихо, — у мене на фірі є півцентнера. Може, принести вам, вельможний пане, кілька фунтів?..

—  Дідько тебе вхопи! — буркнув я, хапаючи свій клуночок. — Ще цього бракувало, щоб мене заарештували за конт­рабанду.

Я швидко біг почерез вулицю, приглядався до міста, яке після Парижа здавалося брудним і тісним, а люди спохмурнілими. Легко знайшов кам’яницю Я. Мінцеля на Краківському Передмісті, але на вигляд знайомих місць і вивіски серце так застугоніло, що я мусив хвилинку перепочити.

Поглянув на крамницю — майже така сама, як на Підваллі: на дверях бляшаний палаш і барабан (може, навіть той самий, який я бачив у дитинстві!), у вікні тарілки, кінь і козак верхи на ньому… Хтось відхилив двері, і я побачив углибині під стелею фарби у пузирях, корки в сітці, навіть крокодиляче опудало.

За прилавком, близько від вікна, сидів у старому фотелі Ян Мінцель і смикав козака за мотузочку…

Я зайшов, трясучись, мов студенець, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він (парубок уже почав повніти) тяжко підвівся з фотеля і примружив очі. Зненацька крикнув до одного з крамничних хлопців для підмоги:

—  Віцеку!.. Катай до панни Малґожати і скажи, що весілля одразу після Великодня…

Потім простягнув до мене обидві руки над прилавком, і ми довго мовчки обіймалися.

—  Знаменито ти дубасив швабів! Знаю-знаю, — шепнув він мені на вухо. — Сідай, — додав, показуючи на стільчик. — Казику! Мчи до ґроссмуттер… Пан Жецький приїхав!..

Я сів, і ми знову нічого не казали одне одному. Він жалісно струшував головою, я потупив очі. Обоє думали про бідолашного Каца і про наші несправджені надії. Урешті Мінцель дуже шумно витер носа і, відвернувшись до вікна, пробуркотів:

—  Ну, що вже там…

Повернувся захеканий Віцек. Я помітив, що сюртук цього молодика полискує від масних плям.

—  Був? — запитав його Мінцель.

—  Був. Панна Малґожата погодилася.

—  Одружуєшся? — запитав я в Яся.

—  Пхе!.. Ну а що ж його робити?! — відказав він.

—  А як ґроссмуттер?

—  Як і завжди. Хворіє лише тоді, коли в неї б’ється дзбанок для кави.

—  А Франц?

—  Не кажи мені про цього лайдака, — здригнувся Ян Мінцель. — Я вчора поклявся, що ноги моєї не буде в нього…

—  Що ж він тобі таке зробив? — запитав я.

—  Це нікчемне швабисько постійно насміхається з Наполеона!.. Каже, що він зламав присягу, яку складав Республіці, що це шарлатан, якому приручений орел наплював у трикутного капелюха… Ні, — вів далі Ян Мінцель, — я не можу мирно жити з цією людиною…

Упродовж усієї нашої бесіди двоє хлопчаків і продавець обслуговували відвідувачів, яких я навіть не завважив. Раптом скрипнули задні двері крамниці, і з-поза шаф висунулася старенька в жовтій сукні із дзбаночком у руках.

—  Gut Morgen, meine Kinder!… Der Kaffee ist schon…

Я підбіг і поцілував її сухі рученята, не в змозі навіть слова мовити.

—  Ignaz!… Herr Jesas… Ignaz! — загукала вона, обіймаючи мене. — Wo bist du so lange gewesen, lieber Ignaz[11]?..

—  Ну та ви знаєте, ґроссмуттер, що він був на війні. Чого ж тоді питати, де він був? — втрутився Ян.

—  Herr Jesas!… Aber du hast noch keinen Kaffee getrunken?..[12]

—  Певно, що не пив, — відказав Ян від мого імені.

—  Du lieber Gott! Es ist ja schon zehn Uhr…[13]

Вона налила мені чашку кави, вручила три свіжих булки і зникла, як завжди.

Тепер із гуркотом прочинилися центральні двері, й забіг Франц Мінцель, іще гладкіший і червонястіший від свого брата.

—  Як ся маєш, Ігнацію!.. — заволав він, падаючи мені в обійми.

—  Не цілуйся з тим дурнем, він є ганьбою роду Мінцелів!.. — мовив до мене Ян.

—  Ой-ой! Теж мені рід!.. — зі сміхом відказав Франц. — Наш батько приїхав на двох псах, запряжених у тачки…

—  Я не до вас звертаюся! — вереснув Ян.

—  Я теж не до вас звертаюсь, а до Ігнація, — відказав Франц. — А наш дядько, — правив він далі, — був таким затятим швабиськом, що виліз із труни по свій ковпак, якого ми забули йому туди покласти…

—  Ви публічно зневажаєте мене в моєму домі! — скрикнув Ян.

—  Я не прийшов до вашого дому, а до крамниці по покупку… Віцеку!.. — звернувся Франц до хлопця, — дай мені корок за гріш… Тільки загорни його в папіросний папір… До побачення, любий Ігнацію, заходь до мене нині ввечері, то й побалакаємо за доброю плящиною. А може, і цей пан прийде з тобою, — додав він уже з вулиці, показуючи на Яна, який посинів від гніву.

—  Ноги моєї не буде в задрипаного шваба! — гукнув Ян.

Це однак не завадило нам обом бути ввечері у Франца.

Згадаю мимохідь, що не було тижня, якого брати Мінцелі не посварились би і не помирились би принаймні двічі. Що є найприкметнішим, причини сварок ніколи не виходили поза інтереси матеріального характеру. Авжеж, попри найбільші непорозуміння, брати завжди поручались один за одного, навзаєм позичали гроші й сплачували борги. Причини було приховано у їхній вдачі.

Ян Мінцель був романтиком і ентузіастом, Франц — стриманим і буркотливим, Ян був запальним бонапартистом, Франц — республіканцем і затятим ненависником Наполеона ІІІ, зрештою, Франц Мінцель визнавав своє німецьке походження, тоді як Ян урочисто заявляв, що Мінцелі походять від древньої польської родини Ментусів, яка колись, може, за часів династії Яґайлонів, а може, вже в добу, коли у Польщі вибирали королів, осіла поміж німців.

Досить було одного келиха вина, щоб Ян Мінцель почав гатити кулаком по столі або по спинах своїх сусідів і горлати:

—  Я відчуваю в собі стародавню польську кров!.. Мене не могла народити німкеня!.. Зрештою, в мене є документ…

І показував найбільш довіреним особам два старих дипломи, один з яких належав якомусь Модзелевському, купцеві у Варшаві за часів шведського наїзду на Польщу, а другий — Міллерові, поручникові армії Костюшка. Який був зв’язок між тими людьми й родиною Мінцелів — не відаю й донині, хоч і не раз чув пояснення.

Навіть через Янове весілля поміж братів зчинився скандал: адже Ян приготував задля такої урочистості червлений кунтуш, жовті черевики й шаблю, тоді як Франц заявив, що не дозволить влаштовувати маскарад під час вінчання, хоч би він мусив поскаржитись у поліцію. Почувши це, Ян заклявся, що вб’є донощика, якщо його побачить, і одягнувся до весільного бенкету в стрій своїх предків Ментусів. А Франц був і на вінчанні, і на весіллі, хоча й не говорив з братом, зате затанцював його дружину ледь не до смерті й ледь чи не до самогубства впився його вином.

Навіть смерть Франца, який помер 1856 року від карбункулу, не оминув скандал. Упродовж трьох останніх днів його життя обоє братів двічі прокляли одне одного й позбавили спадщини в дуже урочистий спосіб. Попри те, Франц усе майно записав Янові, а Ян кілька тижнів прохворів з туги по братові й — половину успадкованих грошей (близько двадцяти тисяч злотих) переказав якимсь трьом сиріткам, котрими опікувався згодом до кінця своїх днів.

Дивна то була родина!

І оце я знову відійшов від суті: мав писати про Вокульського, а пишу про Мінцелів. Якби не почувався таким бадьорим, як тепер, міг би припустити в собі балакучість, що передвіщає наближення старості.

Я вже казав, що не розумів у поведінці Стася Вокульського багатьох речей і щоразу мав охоту запитати: навіщо це все?..

Отож коли я повернувся до крамниці, ми чи не щовечора збирались у ґроссмуттер нагорі: Ян і Франц Мінцелі, а часом і Малґося Пфайфер. Малґося і Ян сиділи у віконній ніші і, тримаючись за руки, задивлялись у небо, Франц пив пиво з великого кухля (який мав олов’яне вічко), старенька плела панчоху, а я — розповідав історії про ті кілька літ, які провів за кордоном.

Найчастіше, само собою, йшлося про мої смутні блукання, трудноти солдатського життя або про битви. У такі вечори Франц вихиляв подвійну порцію пива, Малґося притулялася до Яна (до мене ніхто ніколи так не притулявся), а в ґроссмуттер утікали петлі в панчосі. Коли я вже закінчував розповідати, Франц зітхав, широко розсівшись на канапі, Малґося цілувала Яна, а Ян Малґосю, а старенька мовила, трясучи головою:

—  Jesas! Jesas!… wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber Ignaz, wozu also bist du denn nach Ungarn gegangen?[14]

—  Таж ви розумієте, ґроссмуттер, що він ходив до Угорщини на війну, — нетерпляче втручався Ян.

Проте старенька завжди здивовано хитала головою і бурмотіла собі під носа:

—  Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?..[15]

—  О! Ну бо ви, ґроссмуттер, дбаєте лише про каву та обід, — обурювався Ян.

Навіть коли я розповів про останні хвилини і страшну смерть Каца, старенька направду розплакалася, вперше відколи я її знав, і тим не менш, витерши сльози, знову взялася до своєї панчохи й шепотіла:

—  Merkwьrdig![16] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?

Те саме я нині чи не щогодини кажу про Стася Вокульського. Він мав після смерті дружини надійний шматок хліба, тож навіщо поїхав до Болгарії? Заробив там такий капітал, що міг би й відмовитися від крамниці: навіщо ж він її розбудував? Має чудовий дохід від нової, тоді навіщо закладає ще й якусь спілку?..

Навіщо він винайняв величезне помешкання? Навіщо купив карету й коней? Навіщо пнеться до аристократів і уникає купців, які не можуть йому цього пробачити?..

А з якою метою він опікується візником Висоцьким або його братом, обхідником на залізниці? Навіщо заснував майстерні для кількох бідних підмайстрів? Заради чого піклується навіть розпусницею, яка нехай і мешкає у магдалинок, а таки сильно шкодить його репутації?..

А який він хитромудрий…

Коли я довідався на біржі про замах Гьоделя, повернувся до крамниці і, швидко глянувши йому в очі, кажу:

—  Знаєш, Стасю, якийсь анархіст Гьодель стріляв у імператора Вільгельма…

А він відповідає, ніби це така собі абищиця:

—  Шаленець.

—  Але цьому шаленцеві, — кажу я, — зітнуть голову.

—  І добре, — відповідає він. — На ньому обірветься рід шаленців.

І хоч би в нього при цьому здригнувся бодай один м’яз — де там. Я закам’янів від його холоднокровності.

Любий Стасю, ти хитромудрий, однак і я не в тім’я битий: знаю більше, ніж ти припускаєш, і болить лише, що ти мені не довіряєш. Бо порада приятеля і старого солдата могла б уберегти тебе не від однієї дурості, якщо не від ганьби…

Однак чого я викладатиму свою думку, нехай за мене промовляє плин подій.

На початку травня ми переїхали до нової крамниці, яка поєднує п’ять величезних відділів. У першій залі, ліворуч, самі лише московитські тканини: бязь, ситці, шовки й оксамит. Половину другої зали займають ті самі тканини, а ще половину — усякий дріб’язок до гардеробу: капелюхи, комірці, краватки, парасольки. У центральному салоні найвишуканіша галантерея: бронза, майоліка, кришталь, слоняча кістка. Сусідня зала, праворуч, пропонує іграшки, а також дерев’яні й металеві вироби, а в останній, правобіч, — товари з гуми та шкіри.

Отак я все це впорядкував, не знаю, чи направду вдало, проте Бог мені свідок, що я хотів найліпше. Зрештою, питаю в Стася Вокульського його думки, а він, замість щоби порадити, лише знизав плечима і всміхнувся, начебто казав:

«А чого воно мене торкається…»

Дивний чоловік! Якщо йому спаде на думку геніальний план, він виконає його в загальних рисах — а про деталі навіть не подбає. Наказав перенести крамницю, зробив її осередком торгівлі московитськими тканинами й закордонною галантереєю, організував усю адміністрацію. А коли виконав це, вже й не втручається в крамничні справи, складає візити вельможним панам або їздить своїм екіпажем до Лазеньок, або завіюється кудись без сліду, а в крамниці з’являється ледве на кілька годин у день. При цьому неуважливий, розсерджений, начебто на щось чекає або чогось побоюється.

А все ж таки яке в нього золоте серце!

Мені сором визнавати, що було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. З крамницею ще півбіди, я навіть волію служити у величезному магазині, на зразок паризьких, аніж у такому, як був наш попередній. Однак мені шкода було своєї кімнатчини, в якій я прожив двадцять п’ять років. А що до липня нас зобов’язує старий контракт, то я сидів у кімнатчині аж до середини травня, вдивляючись у стіни й ґрати на вікні, які нагадували мені наймиліші хвилини в Замості, і у старенькі меблі.

«Як я це все зрушу, як перенесу, Боже милосердий!..» — думав я.

Аж якогось дня, десь у середині травня (тоді розійшлися вісті, які переконливо провіщали мир), Стась акурат перед тим, як крамниця зачинялася, приходить до мене та й каже:

—  Що ж, старий, час перебиратися на нову квартиру[17].

Я почувався так, начебто з мене витекла вся кров. А він правив далі:

—  Ходи-но зі мною, я покажу тобі нове житло, яке найняв для тебе в тому самому будинку.

—  Як то — найняв? — запитую. — Таж я мушу домовитися про ціну з господарем.

—  Уже заплачено! — відповідає він.

Узяв мене попідруч і веде через задні двері крамниці до передсінку.

—  Таж, — кажу, — в цій квартирі хтось живе…

Замість відповіді він прочинив двері по другий бік передсінку… заходжу… слово честі — салон!.. Меблі вкриті оксамитом, на столах альбоми, у вікні майоліка… Під стіною бібліотека…

—  Оце тут у тебе, — каже Стась, показуючи на розкішно оправлені книжки, — три історії Наполеона І, життя Гарібальді[18] і Кошута, історія Угорщини…

Книжками я був незмірно задоволений, але той салон, мушу визнати, справив на мене гнітюче враження. Стась помітив це і, всміхнувшись, раптово прочинив другі двері.

Боже милосердий!.. Той другий покій — це ж моя кімнатчина, в якій я прожив двадцять п’ять років. Вікна заґратовані, зелена завіска, мій чорний стіл… А під стіною навпроти — моє залізне ліжко, дубельтівка і футляр з гітарою…

—  Як це, — запитую, — то мене вже переселили?

—  Так, — відповідає Стась, — перенесли кожен твій цвяшок, навіть постілку для Іра.

Може, це здасться комусь смішним, але в мене стояли сльози в очах… Я дивився на його суворе обличчя, сумні очі, й було складно уявити, що цей чоловік такий здогадливий і має такі делікатні почуття. Бо якби я йому принаймні натякнув на це… Він сам здогадався, що я можу журитися за старим житлом, і сам потурбувався, щоби перевезли моє барахло.

Щасливою була би жінка, з якою він побрався би (я навіть маю партію для нього…), але він, мабуть, не одружиться. Якісь дикі думки рояться в нього в голові, проте, на жаль, не про одруження!..

Скільки вже поважних осіб приходили до нашої крамниці нібито по крам, а насправді у свати до Стася і — все даремно.

Така собі пані Шперлінґ має сто тисяч рублів готівкою і перегінний завод. Чого вона лише не накупила в нас, а все заради того, щоб запитати в мене:

—  То що, пан Вокульський не одружується?

—  Ні, пані-добродійко…

—  Шкода! — каже пані Шперлінґ, зітхаючи. — Розкішна крамниця, великий капітал, але — все розлетиться прахом… без господині. Якби пан Вокульський вибрав собі яку поважну і грошовиту жінку, його кредит навіть зміцнів би.

—  Свята правда, пані-добродійко… — відповідаю.

—  Adieu… пане Жецький, — каже вона (і кладе на касу двадцять або й п’ятдесят рублів). — Тільки ви не переповідайте панові Вокульському, що я казала щось про одруження. Бо він, бува, подумає, що стара баба полює на нього…

—  «Авжеж, не забуду переповісти йому про це…»

Й одразу думаю, що якби я був Вокульським, то водномить одружився б з цією багатою вдовою. Які в неї форми!.. Святий Боже!

Або такий собі Шметерлінґ, лимар. Щоразу, як ми підбиваємо рахунки, каже:

—  А ви не могли би… теє.. отак того Вокульського… теє… вженити?.. Чолов’яга огнистий, шия мов у бика… Бий мене лиха година… теє… я сам віддав би за нього доньку, а в посаг дав би їм десять тисяч рублів у рік, теє… товаром… Га?

Або такий собі радник Вронський. Небагатий, тихенький, одначе купує в нас щотижня принаймні пару рукавичок і щоразу каже:

—  І ще б та наша Польща не гинула, мій Боже, коли такі, як Вокульський, не одружуються. Бо це ж навіть, мій Боже, чоловік не потребує посагу, то міг би знайти панночку, яка, мій Боже, і на фортеп’яно, і дім чудово вестиме, і мови знає…

Десятки отаких сватів перевіюються через нашу крамницю. Деякі матері, тітки або батьки просто приводять до нас панн на виданні. Мати, тітка або батько купує щось на рубля, тим часом панна ходить по крамниці, сідає, бере руки в боки, щоби привернути увагу до своїх принад, виставляє вперед праву ніжку, потім ліву, потім виставляє рученята… Усе це з метою впіймати Стаха в тенета, а його або немає в крамниці, або, якщо він і є, навіть не дивиться на «товар», начебто каже:

—  Оцінюванням займається пан Жецький…

За винятком родин, які мають дорослих доньок, а також удів і панн на виданні, котрі, здається, відважніші від угорської піхоти, мій бідолашний Стах не може похвалитися загальною симпатією. Нічого дивного — він налаштував проти себе всіх фабрикантів шовкових і бавовняних тканин, а також купців, які продають їхній товар.

Якось у неділю (зі мною рідко таке трапляється) я зайшов на сніданок до генделика. Келишок анісівки і кусень оселедця при буфеті, а до столу порція рубців і чвертка портвейну — справдешній бал! Я заплатив неповний рубль, а вже диму наковтався, а вже наслухався!... Мені цього на кілька років стачить!

У душній і темній, наче коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, сиділо зо шестеро добродіїв при одному столі. Це були люди вгодовані й добре одягнені, мабуть, купці, місцеві мешканці, а може, й фабриканти. Кожен важив на око від трьох до п’яти тисяч рублів річного доходу.

Оскільки я не знав тих панів, а напевно, й вони мене, то не міг їх звинуватити в умисних глумах. Та уявіть, будь ласка, треба ж було такому трапитися, що саме коли я зайшов до кімнати, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, я не розгледів через дим, урешті не годен був відірвати очі від тарілки.

—  Кар’єру він зробив! — лунав грубий голос. — Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість закортіло бути на побігеньках у вельможних панів.

—  Оті теперішні пани, — втрутився добродій з дихавицею, — стільки ж варті, що й він. Де б то давніше в графському домі приймали колишнього купчика, який через женячку доробився до маєтку… Сміх та й годі!..

—  Та що там та женячка, витребеньки, — відказав грубий голос, трохи закашлявшись. — Вигідна женячка не ганьбить. А оті мільйони, які він заробив на постачанні в час війни, здалека тхнуть криміналом.

—  Він начебто не крав, — озвався впівголоса хтось третій.

—  У такому разі він не має мільйонів, — гукнув бас. — А пощо тоді кирпу гне?.. Чого пнеться до аристократії?

—  Кажуть, — докинув інший голос, — він хоче закласти спілку із самих шляхтичів…

—  Ага!.. І обскубати їх, а потім звіятися, — втрутився дихавичний.

—  Ні, — казав бас, — він від тих постачань навіть сірим милом не обмиється. Купець-галантерейник робить постачання! Варшав’янин їде до Болгарії!..

—  Ваш брат, інженер, їздив по заробіток іще далі, — озвався півголос.

—  Звісно! — обрізав його бас. — Чи, може, мій брат ситчики возив з Москви? Тут інша суть: він убиває вітчизняну промисловість!..

—  Еге-ге!.. — засміявся ще хтось — досі він мовчав, — а це вже купцеві не годиться. Купець для того, щоби привозити дешевший товар і з більшим зиском для себе. Хіба ні?..

—  У кожному разі я не дав би щербатої копійки за його патріотизм, — відказав бас.

—  Однак здається, — втрутився півголос, — отой Вокульський довів свій патріотизм не лише словами…

—  Тим гірше, — обрізав бас. — Він доводив, коли був голий, наче бубон, і охолов, відчувши рубля в кишені.

—  О!.. Невже ми завжди мусимо звинувачувати когось або у зраді батьківщини, або у злодійстві? Це негарно!.. — обурився півголос.

—  Чого ви його так запекло захищаєте?.. — запитав бас, посуваючи стільця.

—  Захищаю, бо трохи чув про нього, — відповів півголос. — У мене візникує такий собі Висоцький, який умирав з голоду, поки Вокульський не підняв його на ноги…

—  За гроші з болгарських постачань!.. Добродійник!..

—  Інші, пане, збагатилися народним коштом під час повстання — й нічого. Еге-ге!..

—  Хай як крути, це темна конячка, — підсумував дихавичний. — Скаче вправо і вліво, крамниці не пильнує, ситчики привозить, начебто ще й шляхту хоче надурити…

Оскільки хлопець на підмозі, власне, приніс їм нові пляшки, я потиху вшився. Не втручався в ті розмови, бо, знаючи Стася змалечку, міг сказати їм лише два слова: «Ви нікчеми…»

І все це базікають, коли я тремчу зі страху за його майбутність, коли встаю й лягаю, запитуючи: «Що він робить? Навіщо робить? І що з цього вийде?..» І все це розпатякують про нього нині при мені, а я ще вчора бачив, як обхідник Висоцький упав Вокульському до ніг, дякуючи, що його перевели до Скерневиць, і за підмогу…

Проста людина, а така добропорядна! Привіз із собою десятилітнього сина і, показуючи на Стаха, сказав:

—  Глянь, Пйотрику, на цього пана, бо то наш найбільший благодійник… Якби він захотів, щоб ти відтяв собі для нього руку, відітни, ще й не віддячишся йому…

Або та дівчина, яка писала йому від магдалинок: «Пригадала одну молитву з дитячих літ, щоби благати Господа за вас…»

Оті прості люди, оті гріховні дівчата, хіба і перші, й другі не мають більше шляхетних почуттів, аніж ми, панове в сюртуках, хто на все місто вихваляється своїми чеснотами, в які, зрештою, жоден з нас не вірить. Стась має слушність, що за­опікувався долею отих сіром, хоча… він міг би опікуватися ними якось… із меншим запалом…

Ах! Бо мене непокоять його нові знайомства…

Пам’ятаю, на початку травня заходить до крамниці якийсь вельми сумнівний тип (руді бакенбарди, паскудні очі) й, поклавши на конторку свій візитний білет, каже доволі ламаною мовою:

—  Прошу сказати пан Вокульський, я буду нині сьома…

І все. Я глянув на візитівку, читаю: «Вільям Колінз, учитель англійської мови…» Що це за кумедія?.. Таж, мабуть, Вокульський не вчитиме англійської?..

Проте я все второпав, коли на другий день прийшли телеграми про… замах Гьоделя…

Або інше його знайомство — така собі пані Мелітон, яка вшановує нас візитами відтоді, як Стась повернувся з Болгарії. Худезна баберя, дрібна, торохкотить, мов млин, а відчуваєш, що каже лише те, що хоче сказати. Заходить якось наприкінці травня:

—  Є пан Вокульський? Певно, немає, я була готова до цього… Отож я говорю з паном Жецьким?.. Одразу здогадалась… Який чудовий несесер!.. Оливкове дерево — я знаюся на цьому. Перекажіть панові Вокульському, щоби прислав мені його, він знає мою адресу і — щоб завтра, близько першої, він був у Лазеньках…

—  У яких саме, даруйте? — запитав я, обурений її зухвальством.

—  Не клейте дурня… У королівських! — відповідає мені ця дама.

Ну то що ж!.. Вокульський відіслав їй несесер і поїхав до Лазеньок. А коли повернувся, сказав, що… в Берліні збереться конгрес з питань завершення східної війни… І конгрес зібрався!..

Та сама добродійка жалує вдруге, здається, першого
червня.

—  Ах! — гукає. — Який чудовий вазон!.. Це, безумовно, французька майоліка — я знаюся на цьому… Перекажіть панові Вокульському, щоби прислав його мені і… (тут вона перейшла на шепіт) і… скажіть йому ще, що післязавтра близько першої…

Коли вона вийшла, я мовив до Лисецького:

—  Б’юся в заклад, що післязавтра ми дізнаємося важливу політичну новину.

—  Про те, що нині третє червня?.. — відказав він зі сміхом.

Проте уявіть наші мармизи, коли надійшла телеграма, що сповіщала… про замах анархіста Нобілінґа в Берліні, який поранив імператора Вільгельма!... Я гадав, що ляжу трупом, Лисецький відтоді утримується від непристойних жартів на мою адресу і, що значно гірше, завжди розпитує мене про політичні новини…

Направду! То страшенне лихо — мати репутацію. Адже від миті, коли Лисецький звертається до мене як до “втаємниченого”, я втратив сон і рештки апетиту… Що ж тоді мусить відбуватися з моїм бідолашним Стасем, який підтримує тісні стосунки з отим паном Колінзом і з тією пані Мелітон…

Боже милосердий, вбережи нас!..

Якщо я вже так розтеревенився (бігме, стаю пліткарем), мушу додати, що і в нашій крамниці бродить якийсь нездоровий фермент. Окрім мене тут семеро продавців (чи мріяв колись про щось таке старий Мінцель?), утім — немає єдності. Кляйн і Лисецький як старі працівники спілкуються тільки один з одним і до решти колег ставляться не сказати щоби погордливо, а все ж таки трохи зверхньо. Троє нових продавців: галантереї, металу і гумових виробів, знову ж таки, знаються лише між собою, скуті й похмурі. Щоправда, поштивий Зенба, намагаючись їх зблизити, бігає від старих до нових і невтомно в чомусь переконує, але в небораки така «нещаслива» рука, що ці антагоністи після кожної спроби примирення скривляють одне до одного ще потворніші гримаси.

Може, якби наш магазин (це, безперечно, магазин, і в додачу, першорядний!), отож якби він розвивався поступово, якби ми щороку брали одного продавця, — нова людина вливалась би поміж старих, і тоді була б гармонія. А коли одразу прибуло п’ятеро нових людей, коли один одному часто-густо переходить дорогу (бо за такий короткий час не можна ні товар як слід упорядкувати, ані кожному втовкмачити його обов’язки), природно, що буває гризотня. Проте чого б я мав критикувати дії нашого начальника та ще й людини, яка має більше розуму, ніж ми разом узяті…

Лише в одному пункті погоджуються старі й нові продавці, і навіть Зенба їх підтримує, ото: якщо треба насолити нашому сьомому продавцеві, Шлангбауму. Той Шлангбаум (я віддавна його знаю) дотримується віри Мойсеєвої, але чоловік порядний. Малий, чорнявий, зсутулений, зарослий — словом, не дав би за нього щербатої копійки, коли він сидить за конторкою. Але варто зайти клієнтові (Шлангбаум працює у відділі московитських тканин)… Помилуй, Боже! Крутиться, немов дзиґа: щойно був на найвищий полиці у правій шафі, а вже біля найнижчої шухляди в середній, і цієї самої миті вже десь під стелею ліворуч. Коли починає кидати сувої, здається, це не людина, а парова машина, коли починає розгортати їх і відміряти, я гадаю, що в цієї шельми три пари рук. При цьому він природжений бухгалтер, а як іще почне рекомендувати товари, підсувати покупцеві зразки, відгадувати його смаки — і все це незмірно серйозним тоном, то слово честі, Мрачевському не вмитися до нього!..

Шкода лише, що він такий дрібний і негарний, ми мусимо дати йому в поміч якогось дурненького і симпатичного хлопчака — для дам. Бо справді, з гожим продавцем дами проводять більше часу, зате менше вередують і менше торгуються.

(Зі свого боку, нехай нас Бог боронить від тієї дамської клієнтури. Я, може, тому ніяк не зважився одружитися, бо повсякчас бачу в крамниці дам. Творець світу, формуючи це диво природи, що зветься жінкою, напевно, не замислився, якого клопоту він наробив купцям).

Отож Шлангбаум є в повному значенні цього слова порядним громадянином, а попри це всі його не люблять, бо він має нещастя бути юдеєм…

Узагалі я вже, може, з рік спостерігаю, як зростає ворожість до євреїв, навіть ті люди, котрі ще кілька років тому називали їх поляками юдейського віросповідання, нині звуть жидами. А ті, хто нещодавно захоплювались їхньою працьовитістю, витривалістю і здібностями, тепер бачать лише визиск і шахрайство.

Слухаючи це, я часом думаю, що на людство спадає якийсь духовний морок, подібний до непроглядної ночі. Удень усе було гарним, веселим і добрим, уночі все брудне й небезпечне. Так собі гадаю, однак мовчу, бо що може важити думка старого продавця супроти голосу знаних публіцистів, які доводять, що євреї використовують християнську кров для маци і їх треба обмежити в правах. Нам кулі над головами насвистували інші гасла, пам’ятаєш, Каце?..

Такий стан речей особливим чином відбивається на Шлангбаумові. Ще торік цей чоловік звався Шланговським, святкував Великдень та Різдво, і, безперечно, найвірніший із католиків не впакував стільки ковбаси, як він. Пам’ятаю, коли якось у цукерні його запитали:

—  Ви не любите морозива, пане Шланговський?

Він відповів:

—  Я люблю тільки ковбасу, але без часнику. Часнику не зношу.

Він повернувся із Сибіру разом зі Стахом і доктором Шуманом й одразу влаштувався до християнської крамниці, хоча євреї пропонували йому ліпші умови. Відтоді стало працював у християн, і лише цього року йому відмовили в посаді.

На початку травня він уперше прийшов до Стаха з про­ханням. Був іще скоцюбленіший і мав червонястіші очі, ніж завжди.

—  Стаху, — мовив він покірливим голосом, — я втону на тих єврейських Наливках, якщо ти не приймеш мене.

—  Чого ж ти одразу не прийшов до мене? — запитав Стах.

—  Не насмілився… Боявся, щоб не казали про мене, що єврей скрізь пролізти мусить. І нині не прийшов би, якби не турбота про дітей.

Стах знизав плечима і негайно прийняв Шлангбаума із платнею півтори тисячі рублів на рік.

Новий продавець одразу взявся до роботи, а за півгодини Лисецький буркнув до Кляйна:

—  І чого тут, к бісу, так часником відгонить, пане Кляйне?..

А за чверть години невідь-чого додав:

—  Як ті каналії євреї пхаються на Краківське Передмістя! Хіба не могли б оті пархаті всі вкупі пильнувати свої Наливки або Святоєрську[19]?

Шлангбаум мовчав, лише його червоні повіки тремтіли.

На щастя, обидві ті зачіпки почув Вокульський. Він під­вівся із-за столу і мовив тоном, якого я, по правді, не люблю:

—  Пане… пане Лисецький! Пан Генрик Шлангбаум був моїм товаришем, коли мені було дуже зле. Чи не дозволили б ви товаришувати йому зі мною нині, коли мені вже трохи ліпше?..

Лисецький знітився, бо відчув, що його посада зависла на волосині. Вклонився, щось пробурмотів, а тоді Вокульський наблизився до Шлангбаума, обійняв його і сказав:

—  Любий Генрику, не бери до серця дрібні причіпки, бо ми тут усі по-дружньому глузуємо один з одного. Засвідчую тобі також: якщо ти колись підеш із цієї крамниці, то тільки разом зі мною.

Становище Шлангбаума одразу з’ясувалося: тепер швидше скажуть щось мені (ба, навіть вилають), аніж йому. Але чи винайшов хтось засіб проти натяків, гримас і поглядів?.. А все це затруює бідаку, який не раз каже мені, зітхаючи:

Ах, якби я не боявся, що мої діти виростуть юдеями, миттю втік би звідси на Наливки…

—  А чого ж ти, пане Генрику, — запитав я в нього, — в такому разі, до лиха, не охрестишся?

—  Я давно зробив би це, але не тепер. Тепер я зрозумів, що як єврей я ненависний лише для християн, а як вихрест був би огидним і для християн, і для євреїв. Треба ж триматись якогось берега. Зрештою, — додав тихіше, — у мене п’ятеро дітей і багатий батько, по якому я дістану спадок…

Цікава річ. Батько Шлангбаума лихвар, а син, щоб не брати в нього ані гроша, поневіряється продавцем по крамницях.

Ми не раз віч-на-віч говорили про нього з Лисецьким.

—  За що, — запитував я, — ви переслідуєте його? Таж він провадить дім за християнським звичаєм і навіть влаштовує ялинку для дітей…

—  Бо він вважає, — каже Лисецький, — що вигідніше їсти мацу з ковбасою, аніж всухом’ятку.

—  Він був у Сибіру, ризикував…

—  Для гешефту… Для гешефту він назвався Шланговським, а тепер знову Шлангбаумом, коли його старий захворів на астму.

—  Ви кпинили, — кажу я, — що він одягається в чужі пера, то він і повернувся на старе прізвище.

—  За яке дістане зо сто тисяч рублів після батькової смерті.

Тепер і я знизав плечима і змовк. Погано бути Шлангбаумом, погано Шланговським, погано бути юдеєм, погано вихрестом… Западає ніч, у якій усе сіре й підозріле!

А тим часом Стах втрачає на цьому. Адже він не лише прийняв до крамниці Шлангбаума, а ще дає товари єврейським купцям і впустив кількох євреїв до спілки. Наші кричать і погрожують, але їм його не налякати, він затявся й не поступиться, хай би його вогнем пекли.

Чим же це все скінчиться, Боже милосердий?..

Але-але!.. Постійно відхиляючись від теми, я забув кілька важливих деталей. Маю на думці Мрачевского, який від певного часу або ламає мої плани, або свідомо вводить в оману.

Цього хлопця звільнили за те, що він за присутності Вокульського трохи вилаяв соціалістів. Однак згодом Стах дозволив впрохати себе й одразу після Великодня вирядив Мрачевського до Москви, навіть підвищив йому платню.

Не один вечір міркував я над значенням тієї подорожі або заслання. Проте коли за три тижні Мрачевський приїхав звідти до нас вибирати товари, я негайно збагнув Стахів задум.

Із фізичного боку той молодик не надто змінився — як і завжди, пишномовний і гожий, може, хіба трохи поблід. Каже, що Москва йому подобається, а передусім тамтешні жінки, в яких начебто більше свідомості й вогню, зате менше упере­джень, аніж у наших. Я також, коли був молодим, вважав, що жінки мали менше упереджень, аніж тепер.

Усе це лише вступ. Бо Мрачевський привіз із собою трьох дуже підозрілих індивідумів, називаючи їх «пріказчікамі», і — цілу паку якихось брошур. Оті «пріказчікі» нібито мали дещо оглянути в нашій крамниці. Але робили це таким чином, що ніхто їх у нас не бачив. Валандалися цілими днями і я поклявся би, що вони готували у нас підґрунтя для якоїсь революції. Однак виявивши, що я не спускаю їх з ока, щоразу, як приходили до крамниці, завжди вдавали п’яних, а зі мною говорили винятково про жінок, стверджуючи всупереч Мрачевському, що польки це «сама прєлєсть» — хіба що дуже схожі на єврейок.

Я вдавав, що вірю кожному їхньому слову, і за допомогою вигадливих запитань пересвідчився, що вони найліпше орієнтуються в околицях поблизу Цитаделі. Отож там ведуть свої оборудки. А що мої здогади не були безпідставними, довів ще той факт, що оті “пріказчікі” навіть привернули до себе увагу поліції. Упродовж десяти днів, не рідше, їх тричі забирали до каталажки. Та, вочевидь, вони мають високі зв’язки — бо одразу випускали.

Коли я повідомив Вокульського про свої підозри щодо “пріказчіков”, Стах лише всміхнувся й відказав:

—  Це ще нічого…

Із чого я припускаю, що Стах, імовірно, глибоко загруз у стосунках із нігілістами.

Проте уявіть собі лише моє здивування, коли я, запросивши якось Кляйна і Мрачевського до себе на чаювання, переконався, що Мрачевський ще запекліший соціаліст, аніж Кляйн… Отой Мрачевський, який за те, що скривдив соціалістів, втратив у нас роботу!.. З подиву я весь вечір не міг зронити ані слова, лише Кляйн тихо тішився, а Мрачевський просторікував.

Відколи живу, не чув нічого подібного. Той молодик доводив мені, згадуючи прізвища відомих людей, нібито вельми мудрих, що всі капіталісти злодії, земля мусить належати тим, хто її обробляє, фабрики, копальні й машини мусять бути загальною власністю, не існує взагалі ні Бога, ні душі, яку вигадали попи, щоби видурювати в людей десятину. Він правив далі, що коли вони влаштують революцію (він і три оті «пріказчікі»), всі ми працюватимемо лише по вісім годин, а решту часу розважатимемось, окрім того, кожен матиме на старість пенсію і похорон задарма. Зрештою, закінчив, що лише тоді настане рай на землі, коли все буде спільним: земля, будинки, машини і навіть дружини.

Оскільки я є парубком (мене вже навіть називають старим парубком) й пишу ці нотатки без лицемірства, зізнаюся, що мені ця ідея про спільних дружин трохи припала до душі. Скажу навіть, у мене виникла певна прихильність до соціалізму й соціалістів. Але навіщо вони неодмінно хочуть робити революцію, коли й без неї люди досі мали спільних дружин?

Отак я міркував, однак той-таки Мрачевський зцілив мене від своїх теорій, а заразом суттєво перекреслив мої плани.

Я скажу побіжно: всім серцем прагну, щоби Стах одружився. Якби він мав дружину, не міг би так часто нараджуватися з Колінзом і пані Мелітон, а якби ще й діти пішли, може, й розірвав би всі підозрілі стосунки. Бо що ж воно — отака людина, як він, така солдатська душа, пов’язана з людьми, які хай як крути, а не виходять на площу зі зброєю в руках супроти зброї. Угорська піхота і, зрештою, жодна інша не стрілятиме в беззбройного супротивника. Втім часи змінюються.

Отож я дуже прагну, щоби Стась одружився, і навіть гадаю, що нагледів йому партію. У нашому магазині часом буває (бувала і в старому) особа дивовижної вроди. Шатенка, сірі очі, неймовірно прекрасні риси, гінка на зріст, а ручки й ніжки — просто смакота!.. Я, було, дививсь, як вона висідала з дрожок, і зізнаюся — мене аж жаром сипонуло на це видовище… Ах, поштивий Стасик мав би великий пожиток із неї, бо там і тіла в міру, і усточка мов ягідки… А який бюст!.. Коли вона заходить, одягнена по фігурі, мені здається, це ангел завітав, спустившись з неба і склавши крильця на грудях!..

Гадаю, вона вдова, бо ніколи не бачу її з чоловіком, тільки з малою донечкою Гелюнею, миловидою, наче цукерочка. Якби Стах одружився з нею, одразу мусив би розірвати з нігілістами, бо якби в нього й зоставався час від любощів з дружиною, він леліяв би її дитя. Та й сама дружинонька лишила б йому небагато вільних хвилин.

Я вже склав цілий план і розмірковував: яким би то чином познайомитися з цією дамою, а згодом представити їй Стаха, аж раптом — чорти принесли з Москви Мрачевського. То уявіть лишень мій гнів, коли одразу на другий день по прибутті той фертик заходить до нашої крамниці з моєю вдовицею!.. А як він стрибав навколо неї, як пускав бісиків, як намагався відгадати її думки… Ще щастя, що я не є огрядним, бо від тих нахабних зальотів дістав би, певно, апоплексію.

Коли він за кілька годин повернувся до нас, я запитав його із щонайбайдужішою міною, хто ця дама.

—  Впала вам в око, — каже він, — еге ж?.. Шампанське, а не жінка, — докинув, безсоромно підморгуючи. — Але ваш апетит нінащо, бо вона шаленіє за мною… Ах, пане, який там темперамент, яке тіло… А якби ви бачили, яка вона чарівна в домашній кофтинці!..

—  Сподіваюся, пане Мрачевський… — суворо відказав я.

—  Таж я нічого не кажу! — відповідає він і потирає руки в такий спосіб, який здався мені похітливим. — Я нічого не кажу!.. Найважливіша риса чоловіка, пане Жецький, це конфіденційність, пане Жецький, особливо у дещо фамільярніших стосунках…

Я обрізав його, відчуваючи, що якби він отак торохкотів далі, я мусив би висловити зневагу цьому молодикові. Що за часи, що за люди!.. Бо якби я мав щастя привернути увагу якоїсь дами, не смів би навіть помислити про це, не те щоб верещати на повен голос, ще й у такій великій крамниці, як наша.

Коли ж Мрачевський, у додачу, виклав свою теорію про спільних дружин, мені миттю спало на думку:

—  Стах нігіліст і Мрачевський нігіліст… Нехай тоді перший одружиться, а другий одразу запровадить йому спільне володіння… А шкода було би такої жінки для такого Мрачевського.

Наприкінці травня Вокульський вирішив освятити наш магазин. За такої оказії я помітив, як змінюються часи… У мої молоді літа купці освячували крамниці, піклуючись, щоби церемонію провів сивочолий і побожний священик, щоб на місці була справдешня свячена вода, нове кропило й органіст, який вільно володіє латиною. А по завершенню обряду, під час якого покропили й відмолили майже кожну шафу і товар поштучно, на порозі крамниці прибивали підкову, щоби вона принаджувала клієнтів, і лише потім — дбали про перекуску, яка складалася зазвичай із чарочки горілки, ковбаси та пива.

А нині (щоби сказали на це однолітки старого Мінцеля!) передусім питали, скільки треба кухарів і лакеїв, а потім скільки пляшок шампанського, скільки угорського і — що на обід? Адже обід був найвагомішим у цій урочистості, бо й усі запрошені турбувалися не тим, хто освячуватиме, а тим, що подадуть на стіл!..

Напередодні церемонії до нашої крамниці завітав якийсь присадкуватий і спітнілий добродій, про якого я не міг сказати би, чи це комірці забруднили йому шию, а чи навпаки. Він витяг із ношеного сюртучка товстий нотатник, насадив на носа пенсне, замащене жиром, і — почав походжати залами з такою гримасою, що мене просто-таки обсіла тривога.

«Що воно таке, к бісу, — думаю, — невже хтось із поліції, чи, може, це якийсь секретар судового виконавця описує наше майно?..»

Я двічі заступав йому дорогу з метою запитати щонайґречніше: чого би ви бажали? Але він спершу буркнув: «Не заважайте мені!», а вдруге — безцеремонно відсунув мене вбік.

Я був тим більше вражений, що декотрі з наших продавців кланялись йому дуже люб’язно і, потираючи руки, начебто перед ними був щонайменше директор банку, давали всякі пояснення.

«Ну, — кажу я сам до себе, — мабуть, отой бідачисько не зі страхової компанії. Таких обідранців там не тримають».

І тільки Лисецький шепнув мені, що цей пан є дуже славним репортером і опише нас у газетах. Я відчув тепло біля серця, бо зможу побачити в друці своє прізвище, яке досі лише раз фігурувало в «Поліцейській газеті» — коли я загубив документи. Тут-таки помітив, що в цього чоловіка все велике: велика голова, великий нотатник, і навіть — дуже велика латка на лівому черевику.

А він усе ходив по залах і приндився, мов індик, і писав, усе писав… нарешті обізвався:

—  Чи не було у вас останнім часом якогось випадку?.. Невеличкої пожежі, крадіжки, шахрайства або скандалу?..

—  Боже борони! — насмілився втрутитись я.

—  Шкода, — відказав він. — Найліпшою рекламою для крамниці було б, якби хтось у ній повісився…

Я настрахався, коли почув таке побажання.

—  Може, пане-добродію, — зважився я втрутитися, вклонившись, — ви зволієте вибрати якийсь презентик, ми відішлемо вам його без жодного відшкодування…

—  Хабар?.. — запитав він, дивлячись на мене, мов статуя Коперника, і докинув: — Ми маємо звичай купувати те, що нам подобається. А презентів не беремо ні від кого.

Насадив поплямленого капелюха на голову посеред магазину і, засунувши руки в кишені, вийшов ходою міністра. Ще на другому боці вулиці я бачив його латку.

Повертаюся до церемонії освячення.

Чільна урочистість, тобто обід, відбулась у великій залі готелю «Європейський». Залу прикрасили квітами, розсунули там величезні столи у формі підкови, привезли музик, і о шостій вечора зібралися чи не сто п’ятдесят осіб. Кого лише там не було!.. Головно купці й фабриканти з Варшави, з провінції, з Москви, ба навіть із Відня й Парижа. Нагодились і двоє графів, один князь і чимало шляхтичів. Про трунки я не згадую, бо не знаю, по правді, чого було більше: листочків на рослинах, які оздоблювали залу, чи пляшок.

Нам ця забава стала ледь не в три тисячі рублів, але картина стількох їдців була істинно розкішною. Коли посеред загальної тиші підвівся князь і випив за Стасеве здоров’я, коли заграла музика, не знаю вже яку п’єсу, але дуже гарну, і сто п’ятдесят людей гукнули: «Многая літа!»— у мене стояли сльози в очах. Я підбіг до Вокульського, обійняв його та прошепотів:

—  Бачиш, як тебе люблять…

—  Вони люблять шампанське, — сказав він.

Я помітив, що всі ці почесті його анітрохи не обходять.

Він навіть не звеселився, хоч один із мовців (здається, літератор, бо промовляв багато й без сенсу) казав, не знаю навіть, від свого імені чи від Вокульського, що… це найчудесніший день у його житті.

Я зауважував, що Стах найбільше огинається навколо пана Ленцького, який до того, як став банкрутом, нібито крутився при європейських дворах. Скрізь оця злощасна політика!..

На початку учти все відбувалося дуже поважно: щоразу хтось із гостей брав слово і балакав так, ніби хотів відбалакати за випите вино і спожиті страви. Однак що більше виносили порожніх пляшок, то чимдалі втікала з цього зібрання поважність, а насамкінець — зчинився такий гармидер, що через нього майже заніміла музика.

Я був розлючений, мов сто чортів, і хотів вилаяти принаймні Мрачевського. Але коли відтягнув його від столу, ледве здобувся на такі слова:

—  Ну, й навіщо це все?..

—  Навіщо?.. — відказав він, вибалушивши на мене очманілі очі. — Це все для панни Ленцької…

—  Ви збожеволіли!... Що для панни Ленцької?

—  Ну… оті спілки… та крамниця… той обід… усе для неї… І я через неї вилетів із крамниці… — казав Мрачевський, опираючись на моє плече, бо не годен був стояти на ногах.

—  Що?.. — кажу я, бо бачу, що він геть п’яний. — Ви вилетіли через неї з крамниці й через неї потрапили в Москву?..

—  Зві… звісно… Вона замовила слівце, таке… коротесеньке слівце і… я дістав на триста рублів у рік більше… Іза зробить зі старим усе, що схоче…

—  Ідіть уже спати, — мовив я.

—  Власне, що я не піду спати… Піду до моїх приятелів… Де вони?.. Вони швидше впорались би з Ізою… Не натягла б їм носа, як старому… Де мої приятелі? — заверещав він.

Звісно, я наказав відпровадити його в номер нагорі. Однак здогадався, що він удавав п’яного, щоб заморочити мене.

Близько опівночі зала нагадувала трупарню або шпиталь: щораз когось доводилося тягти в номер або в дрожки. Врешті я знайшов лікаря Шумана, який був майже тверезий, і запросив до себе на чай.

Доктор Шуман теж був юдеєм, однак це надзвичайний чоловік. Навіть мав охреститися, бо закохався в християнку, проте вона померла, то й передумав. Кажуть, навіть труївся з горя, але його порятували. Тепер він цілковито полишив лікарську практику, має великий капітал і лише досліджує людей або їхнє волосся. Малий, жовтавий, у нього пронизливий погляд, від якого складно було би щось приховати. А що вони товаришують зі Стахом віддавна, він мусить знати всі його таємниці.

Після бучного обіду я чувся на диво стурбованим і хотів трохи розв’язати Шуманові язика. Якщо він нині не скаже мені чогось про Стаха, я вже, мабуть, не довідаюся ніколи в житті.

Коли ми прийшли до мого помешкання й нам подали самовар, я обізвався:

—  Скажи мені, докторе, тільки щиро, що ти думаєш про Стаха?.. Бо він мене тривожить. Уже рік бачу, що кидається в якісь сумнівні авантури… Ця поїздка до Болгарії, а тепер крамниця… спілка… екіпаж… Відбулися дивні зміни в його вдачі…

—  Не бачу змін, — відказав Шуман. — Це завжди був чоловік дії — що йому приходило в голову або на серце, негайно виконував. Вирішив піти в університет — пішов, вирішив заробити капітал — і заробив. Отож, якщо він вигадав якусь дурницю, теж не відступить і скоїть капітальну дурницю. Така вже вдача.

—  Поза тим усім, — втрутивсь я, — бачу в його поведінці багато суперечностей…

—  Нічого дивного, — перервав доктор. — Він є сплавом двох людей: романтика зразка буремних шістдесятих і позитивіста сімдесятих. Те, що про чуже око є суперечливим, у ньому самому щонайбільше послідовне.

—  А чи не вплутався він у якісь нові історії?.. — запитав я.

—  Нічого не знаю, — сухо відказав Шуман.

Я змовк і лише за мить запитав знову:

—  Що ж із ним урешті буде?..

Шуман підбив брови і сплів руки.

—  Буде зле, — відказав він. — Такі люди, як він, або нагинають усе під себе, або, спіткавши велику перешкоду, розбивають об неї лоба. Досі йому таланило, але… не було ще такої людини, щоби витягала в життєвій лотереї самі лише виграшні квитки…

—  Отож?.. — запитав я.

—  Отож ми можемо стати свідками трагедії цього чоловіка, — закінчив Шуман.

Випив склянку чаю з лимоном і пішов до себе.

Я не міг заснути всю ніч. Такі страшні віщування в день тріумфу…

Ех! Старенький Господь Бог знає більше від Шумана, і Він, мабуть, не дозволить Стасеві занапаститися…