Поворот тата

«Скочте-но, діти, за місто гурточком –

Ген на могилі хрест сяє.

Там на коліна всі станьте рядочком,

Най кождий бога благає.

 

Бариться батько; я звечора й вранці

Миюсь сльозами з гризоти;

 Бо – саме повідь, в лісах сіроманці,

Й чимало лихої голоти».

 

Діти, почувши, майнули гурточком,

Де на могилі хрест сяє;

Там на коліна всі стали рядочком,

Й кожде з них Бога благає.

 

Землю цілують; в гарячім благанні

Руки до Бога здіймають;

Щоб досягнули до неба бажання –

«Діво святая» співають.

 

Лине на небо молитва та чиста...

Брат починає; за братом

Діти співають: «О, мати пречиста!

Зглянься, ах, зглянься над татом!»

 

Вмить шляхом битим заторохтіли

Мажі чумацькі волові.

Діти схопились, гукають щосили:

«Тату наш любий! Здорові?»

 

Батько, зачувши вітання веселі,

Зліз з воза: «Ви, соколята,

Всі здоровенькі? Гаразд в оселі?

Сумно вам було без тата?

 

Мати – чи здужа? Як тітку бог має?

Ось вам гостинець – оріхи».

Той щось лепоче, той перехопляє,

Гомону повно та втіхи.

 

«З богом! Рушайте! Ми підемо пішки», –

Крикнув на валку господар.

Йдуть... аж дорогу займають опришки,

Кожний з дванадцяти – лодар.

 

Бороди довгі, вусища страшенні,

Блимає хижеє око;

Шаблі, ножаки і острі й довженні

Знялись над ними високо.

 

Плаче малеча, до тата втікає,

Мов ті курчата до квочки;

Слуги жахнулись; пан руки ламає,

А сам – біліший сорочки.

 

«Мажі чумацькі, воли й заробіток –

Все забирайте з собою;

Лиш не лишайте сирітками діток

Й жінку нещасну вдовою!..»

 

Дарма ватазі. Один випрягає

Коні із воза; а другий –

Що з булавою – «Дай гроші!» – гукає...

Вже перевʼязані слуги.

 

Вмить: «Стійте! Стійте!» – Так на голодранців

Гримнув ватажко: «З дороги!»

Й підійшовши до зляканих бранців –

«Йдіть, – каже, – сміло, небоги!»

 

Дякує батько; йому гайдамака

Каже: «Не дякуй, козаче!

Була б на тобі отсяя ломака,

Щоб не молитви дитячі.

 

Дітям ти винен життя і здоровʼя...

Знаєш ти, як се минуло

Вас неминуче, лихе безголовʼя?

Та ось послухай, як було:

 

«Здавен зачувши про валку сю з крамом,

Ми, щоб тебе обідрати,

Біля могили, за тими кущами,

Нишком засіли на чати.

Нині підходжу зобачить дорогу, –

Зирк – діти моляться палко.

А мені смішно так стало, єй-богу!

Далі ж і сумно, і жалко.

 

В мріях побачив я рідную стріху...

Келеп додолу спадає...

Й я маю жінку, а жінка потіху –

Сина маленького має.

 

Купче! Їдь в город, бо я йти в ліс мушу.

Ви ж, діточки мої милі,

Часом моліться і за мою душу

Там на високій могилі».