Посестри. Часопис №6 / Особовий займенник
Прийде час подякувати, що сталася доля така
і що ми віддавали одне одному більше,
ніж насправді могли. Що тримали землю в руках
серед попелу і гнилого м'яса, дати і дні згубивши.
Я любила Європу наприпочатку весни,
цей залитий сонцем порядок, шляхетний присмак усталеності.
Я могла би приїхати і лишитися.
Ось тільки залізна нитка,
що за мною тягнеться, на шматки розітне міста.
Я й скучаю за часом, коли не любила його,
не відгадувала модуляції голосу, не думала взагалі,
не ходила туди, де щем і високий вогонь.
Та велика історія шкіриться, і зуби у неї гнилі,
і різець у неї у вузлуватих пальцях.
А у нього потріскані губи і довгі вії.
Він сміється.
Різець здіймається, опускається.
Отже, це зі мною, ще раз.
Тепер ніде не спокійно.
Вже за місяць війни забувається, як раніше було.
Я тепер не поетка, я глина у печі горя.
І не вірш це, а коридор, пробитий крізь безголосся,
це ось, чуєте, він сміється у коридорі.
Прийде час подякувати, що все сталося саме так,
що була безладна ніжність розмов
між сиренами, попід градами.
Уві сні він стріпується, як накритий хусткою птах -
я не не вмію більше молитися, тому отаке пригадую.
Очі наших двохсотих. Обвуглені прапори.
Дикі гуси вертаються з вирію.
Річки у кривавій піні.
Ні минулого, ні майбутнього поки ще.
І я прошу лише: говори,
хай ця мова не зникне.
Хай вона буде
спільною.