Посестри. Часопис №6 / «Нам потім перевинайти слова...»

Нам потім перевинайти слова.

Ще цей кілок у грудях безіменний.

Та поки я лишаюся жива –

вичерпуй чорну силу просто з мене.

 

Каміння міст. Нічні тіла ракет.

І лють сурмить у кості серед хаосу.

І – смак води. І світло ще таке,

в якому притулявся і всміхався.

 

І помста вже дозріла до сівби.

Господь із дому виніс дві валізи.

Любити, бути, вистояти, вбити.

 

Ми трохи поле. Трохи ближній ліс,

оця земля, з якої все росте,

уперта кров, що з рани зірве пластир

і потече рікою через степ –

у море впасти.

 

Ми пам'ять. Але тут, де стоїмо,

нічого не лишається позаду.

 

Дивися – це любов. Я ще жива.

Це час, де все насправді називається.

 

Ось укриття в самому серці мови,

в яке ти зáйдеш.