Посестри. Часопис №5 / Увечері
УВЕЧЕРІ
Морок гущавіє садом, холодом тягне з землі,
Здається, що збавлена далеч іде до воріт в імлі.
Вітер зі стріхи зсунувсь на віття дерев – напів.
Чи він так в мені співає? Я бачу крізь спів,
Як місяць сходить над бором.
В подвір’ї, куди зазирнув він з-поза темних беріз,
Стало видно криницю і одинокий віз,
Промінь упав на колеса. І десь межи шпицями їх
Дух, що не знає дороги, як нитка, всиливсь на нічліг
У пізню вечірню пору.
Крізь тьмяні шибки моїх вікон, що задивились у став,
Додолу падає сяйво і тліє між звільглих трав.
В руці довмирає верес і тишу глибоку п’є.
Як дивно промовити вголос власне ім’я своє
У пізню вечірню пору.
Тінь моя вдень лягала на лан золотий, на гін ––
Вночі ж прагне заповнити пустку полотен стін.
До шибок, нізвідки з’явлені, прибилися нетлі з пітьми ––
Ставок нараз посрібнішав і бачить не так, як ми,
Як місяць сходить над бором...
WIECZOREM
Mrok się gęstwi po sadzie, ziemny powiał chłód,
Zda się, iż dal zbłąkana podchodzi do wrót...
Wiatr się zsunął ze strzechy na gałęzie drzew –
Czy on we mnie tak śpiewa? Widzę poprzez śpiew,
Jak księżyc wschodzi nad borem!
W podwórzu, dokąd zajrzał spoza ciemnych brzóz,
Rozwidniła się studnia i samotny wóz,
Między szprychy znienacka oświetlonych kół
Duch, drogi nie znający, na nocleg się wsnuł
Wieczorem, późnym wieczorem.
Poprzez szyby moich okien, zapatrzonych w staw,
Blask upada i tli się wśród wilgotnych traw.
W dłoni mojej zerwany doumiera wrzos.
Jakże dziwno wymówić własne imię na głos
Wieczorem, późnym wieczorem!...
Cień mój, co we dnie kładł się na złocisty łan,
Nocą pragnie zapełnić pustkę moich ścian.
Do szyb, znikąd zjawione, lgną puszyste ćmy -
Staw posrebrzał i widzi inaczej niż my,
Jak księżyc wschodzi nad borem...