Завдаток

Цей чоловік був малий і якось надто вгодований. У нього був тоненький, наспівний, майже жіночий голос, а коли він усміхався, на його повному й гладкому, як у грудного немовляти, обличчі виступали дрібні крапельки поту. Чоловік цей ковзнув коридорною підлогою і, вказавши мені пухкенькою рукою на двері кабінету, попросив мімікою губ і щік, а також плавним нахилом тіла, щоб я був ласкавий увійти й зачекати на нього. Ледве я встиг умоститися на оббитому шкірою стільці й шурнути кілька разів підошвами сандалів по ворсистому килимі та розглянутися, чи не повісили нову картину між вікнами, на єдиній позбавленій ліжників стіні, як цей чоловік тихенько прослизнув до кабінету, непомітно причинив двері і з майстерністю, здобутою – в’їдливо подумав я – шляхом наполегливих тренувань, розсівся в директорському кріслі за столом із червоного дерева.

- Ні, ні, ні, ні! – вигукнув він за якийсь час із досконалою, хоч і занадто, може, афектованою дикцією.

Я зняв із колін портфель, підвівся, розпрямився на повен зріст, холодно вклонився і, дивлячись увесь час у стелю, навшпиньках вийшов із кабінету.

- Я дуже радий, що, незважаючи на перешкоди, ви йдете в майбутнє з високо піднятою головою! – сказав, усміхаючись, цей чоловік, який відразу за мною виплив із кімнати, вправно ковзнув коридором і зник у залі навпроти, тісно заставленій сосновими столами й стільцями та заповненій мовчазними, зосередженими чиновниками.

Цей чоловік мав би викликати в мені антипатію, – подумав я, мимохіть погладжуючи залізні поручні сходів. Однак він має дуже приємний вигляд. Очевидно тому, думав я, сходячи все нижче, що всупереч звичаєві низькорослих людей він не задирає голову догори і не намагається, зіп’явшись на пальці, надати собі значення перед людьми високими.

Щойно зійшовши кам’яними сходами два поверхи вниз, я раптом усвідомив, що набагато нижчий за нього.