Відвідини

Я йшов уночі, п’ятий у шерензі. Брунатне полум’я спалюваних людей колихалося посеред фіолетового неба.

У цій лагідній темряві мої очі були широко розплющеними, і хоча кров із проштрикнутого багнетом стегна огортала моє тіло теплом, яке від кожного кроку посилювалося аж до болю, а ззаду крізь густий, квапливий тупіт чоловічих ніг учувалася дрібна, налякана хода жінок (серед них ішла й дівчина, яка належала колись мені) – все одно я не здатен повторити нічого з тієї ночі, крім того, що бачив широко розплющеними очима.

Отже, я бачив тієї ночі, як напівголий чоловік, паруючи потом, випав на гравій табірної рампи з телячого вагона, в якому вже не було повітря, захлинувся свіжим, холодним мороком, заточився на іншого чоловіка й, охопивши його спазматично рукою, почав непритомно йому втовкмачувати: «брате, брате...».

Ще інший чоловік (у битві за повітря його придушили у вагоні, при шпарині), лежачи в повітці на купі димучих тіл, раптом копнув з усієї сили нахиленого над ним злодія, що стягав із його ноги – нібито непотрібний уже померлому – майже не ношений офіцерський хромовий чобіт.

Потім упродовж багатьох днів я бачив, як чоловіки плакали над киркою, лопатою і на платформі. Як вони тарганили рейки, мішки з цементом, бетонні стовпи для огорожі, як розрівнювали дбайливо землю, гладили заступами стіни ровів, зводили бараки, сторожові вежі й крематорії. Як їх пожирали короста, флегмона, голод і тиф. Бачив інших, які колекціонували діаманти, годинники та золото і хазяйновито ховали їх у землі. Ще інші зі снобізму намагалися вбити якнайбільше людей та оволодіти максимально можливою кількістю жінок.

Ага, я бачив і жінок, які носили колоди, штовхали вози й тачки та будували дамби на ставах. А також тих, що віддавалися за кусень хліба. І тих, які могли собі дозволити купити коханця – за шовкові сорочки, за золото і за коштовності, викрадені у мертвих. А ще я бачив дівчину (яка належала колись мені) – лису і вкриту виразками, але це вже моя приватна справа.

Усі ж ті, хто через флегмону, коросту і тиф, а також тому, що були надто худі, йшли до газової камери, просили санітарів (які пакували їх на крематорійні вантажівки) дивитися і пам’ятати. І розповісти правду про людину – тим, хто цієї правди не пізнав.

Я власне поглядаю через обплетене диким виноградом вікно, за яким стоїть вигорілий до самого неба будинок, далі – розвалини класичної брами з уцілілою амфорою на колоні, банальне, квітуче й пахуче липове дерево, а також небо, що збігає хмарами до руїнного горизонту по той бік миготливої ріки.

Я сиджу в чужій кімнаті серед не своїх книжок і, пишучи про бачене небо, чоловіків та жінок, невідступно думаю, що тільки самого себе я бачити не міг. Один молодий символічно-реалістичний поет із саркастичною зневагою твердить, що в мене – табірний комплекс.

За мить я відкладу перо і, сумуючи за людьми, яких тоді бачив, спробую вирішити, кого сьогодні піти відвідати: придушеного чоловіка в офіцерських чоботах – нині інженера міської електростанції – чи, може, власника надзвичайно успішного бару, який колись шепотів мені: «брате, брате...».

Інших відвідують ті, що, порпаючись у перемішаному із землею, перегнилому людському попелі, старанно шукають у ньому загублене золото.