Лялька (II. Правління старого продавця)

Пан Ігнацій уже двадцять п’ять років мешкав у кімнатчині при крамниці. Упродовж цього часу крамниця змінювала власників і підлогу, шафи й шиби у вікнах, вид діяльності та продавців, проте кімната пана Жецького залишалася такою, як завжди. У ній було те саме сумовите вікно, яке визирало на те саме подвір’я, з тими самими ґратами, де з пруття звисало павутиння, либонь, чвертьсторічної давності, і, вже безпереч­но, з чвертьсторічною завіскою — колись зеленою, а тепер побляклою з туги за сонцем.

Під вікном стояв той самий чорний стіл, оббитий сукном, теж колись зеленим, а тепер лише поплямленим. На ньому — великий каламар разом із великою чорною пісочницею[1], примоцованою до тієї самої підніжки, пара латунних ліхтарів під лойові свічки, яких уже ніхто не запалював, і сталеві щипці, якими вже ніхто не обрізав ґнотиків. Залізне ліжко з дуже тонким матрацом, над ним — рушниця, яка ніколи не стріляла, під ним — футляр з гітарою, який скидався на дитячу труну, вузька канапа, оббита шкірою, два стільці, також оббиті шкірою, велика бляшана миска й маленька шафка темно-вишневого кольору становили умеблювання кімнати, котра завдяки своїй довжині й мороку, який там панував, здавалася схожою радше на могильний склеп, аніж на житло.

Так само, як кімната, за чверть століття не змінилися й звичаї пана Ігнація.

Уранці він завжди прокидався о шостій, якусь мить вслуховувався, чи йде годинник, що лежав на стільці, й дивився на стрілки, котрі зливались у єдину пряму лінію. Він хотів устати спокійно, без суєти, але холодні ноги та трохи задубілі руки не виявляли досить покори його волі, отож він зривався, раптово вистрибував на середину кімнати і, кинувши нічний ковпак на ліжко, біг у бік грубки, до великої миски, в якій мився від стоп до голови, і при цьому іржав і форкав, наче столітній скакун шляхетної крові, який пригадав було кінські перегони.

Під час ритуалу витирання кошлатими рушниками він задоволено дивився на свої худезні литки й зарослі груди та бурмотів:

«Ну, а я таки набираюся тіла».

Тієї самої миті з канапки зістрибував його старий пудель Ір з вибитим оком і, енергійно обтрусивши із себе щось — мабуть, залишки сну, шкрібся в двері, за якими можна було чути, як служник старанно дмухає у самовар. Пан Жецький, усе ще квапливо одягаючись, випускав пса, вітався зі служником, витягав із шафи чайник, плутався, запинаючи манжети, біг на подвір’я, щоб з’ясувати стан погоди, обпікався гарячим чаєм, зачісувався, не зазираючи у дзеркало, і пів до сьомої був уже готовий.

Обдивившись, чи в нього є краватка на шиї, а годинник і портмоне в кишенях, пан Ігнацій видобував зі столика великого ключа і, трохи згорбившись, урочисто відчиняв задні двері крамниці, оббиті бляхою. Туди вони заходили вдвох зі служником, запалювали кілька газових пломінчиків, і поки служник замітав підлогу, пан Ігнацій вичитував крізь пенсне з нотатника розклад справ на сьогодні.

«Віддати в банк вісімдесят рублів, ага… Вислати до Любліна три альбоми… тузінь портмонеток… Власне! Переказ до Відня на тисячу двісті гульденів… Потім зустріти партію товару… Нагадати лимареві, що він не надіслав валізи… Витребеньки!»

Закінчивши читати, він запалював іще кілька пломінців і при їхньому блиску проводив ревізію товарів у шафах і вітринах.

«Запонки, шпильки, портмоне… чудово… Рукавички, віяла, краватки… Так точно… Ціпки, парасолі, саквояжі… А тут — альбоми, несесери… Сапфіровий вчора продали, звісно!.. Ліхтарі, каламарі, прес-пап’є… Порцеляна… Цікаво, чому повернули цей вазон?.. Я певен, що… Ні-ні, він не пошкоджений… Ляльки зі справжнім волоссям, театр, карусель… Треба назавтра виставити у вікні карусель, бо фонтан це вже банально. Витребеньки!.. Добігає восьма… Я побився би в заклад, що Кляйн буде першим, а Мрачевський останнім. Звісно… Він познайомився з якоюсь гувернанткою і вже купив їй несесер у кредит і зі знижкою… Звісно… Щоб лише не почав купувати без знижки та кредиту…»

Отак він бурмотів і ходив крамницею, зсутулений, запхавши руки до кишень, а слідом за ним чалапав його пудель. Хазяїн раз по раз зупинявся й оглядав якийсь предмет, пес сідав на підлозі і шкрябав задньою лапою густі кучері, а маленькі, середні й великі ляльки, виставлені у шафі рядком, брюнетки та блондинки, підглядали за ними мертвими очима.

Двері передсінку скрипнули, і з’явився пан Кляйн, змарнілий продавець із сумною усмішкою на синявих губах.

— Ага, я був певен, що ви прийдете першим. Доброго дня, — сказав пан Ігнацій. — Павле! Гаси світло й відчиняй крамницю.

Важким клусом забіг служник і прикрутив газ. За мить почулося скреготання засувів, брязкання залізних штаб, і до крамниці завітав день, єдиний клієнт, який ніколи не підводить купця. Жецький сів біля конторки під вікном, Кляйн став на своє звичне місце біля порцеляни.

— Наш начальник іще не повертається, ви не отримували листа? — запитав Кляйн.

— Я чекаю на нього в середині березня, щонайпізніше — за місяць.

— Якщо його не затримає нова війна.

— Стась… Пан Вокульський, — виправився Жецький, — пише мені, що війни не буде.

— Однак курси валют падають, а я нині прочитав, що англійський флот увійшов у Дарданелли.

— Це пусте, війни не буде. Зрештою, — зітхнув пан Ігнацій, — з якого дива нас мусить турбувати війна, в якій не візьме участі Бонапарт?

Бонапарти вже завершили кар’єру.

— Направду?.. — іронічно всміхнувся пан Ігнацій. А на чию ж оце користь Мак-Магон разом з Дюкро готували в січні державний переворот[2]?.. Вірте мені, пане Кляйн, бонапартизм — це сила!

— Є більша від неї.

— Яка? — обурився пан Ігнацій. — Може, республіка з Ґамбеттою[3]?.. Може, Бісмарк?..

— Соціалізм… — шепнув змарнілий продавець, ховаючись за порцеляною.

Пан Ігнацій глибше насадив пенсне і підвівся на своєму кріслі, начебто прагнув єдиним змахом відкинути нову теорію, яка суперечила його поглядам, утім його наміри перекреслила поява другого продавця, який носив бороду.

— Ага, мої вітання, вельмишановний пане Лисецький! — звернувся він до прибульця. — Студений нині день, еге ж? Котра там година в місті, бо мій годинник, здається, квапиться. Ще, мабуть, немає чверті на дев’яту?..

— Оце вже мені жарт. Ваш годинник завжди квапиться вранці й припізнюється ввечері, — кисло відказав Лисецький і витер вуса, вкриті памороззю.

— Б’юся в заклад, що ви вчора грали у преферанс.

— Ще б пак. Невже ви гадаєте, мені досить добу поспіль милуватися вашою галантереєю і вашою сивизною?

— Ну, мій любий, я вже волію бути трохи шпакуватим, аніж лисим, — спалахнув пан Ігнацій.

— Теж мені жарт!.. — просичав пан Лисецький. — Моя лисина, якщо хтось її навіть визирить, — це сумний спадок мого роду, тоді як ваші сивизна і буркітлива вдача — це плоди старості, яку… я волів би шанувати.

До крамниці зайшла перша відвідувачка: жінка, вдягнена в салоп і з хусткою на голові, яка жадала придбати латунну плювальницю… Пан Ігнацій дуже низько їй вклонився і запропонував стілець, а пан Лисецький зник за шафами й за мить повернувся, вручаючи клієнтці жестом, сповненим гідності, бажаний предмет. Потім записав ціну плювальниці на аркушику, подав його Жецькому через плече й пішов за вітрину з гримасою банкіра, який склав кілька тисяч рублів на благодійні цілі.

Суперечці про сивизну та лисину поклали край.

Лише близько дев’ятої зайшов, а радше влетів до крамниці пан Мрачевський, гожий білявчик років двадцяти із хвостиком, з очима, мовби зорі, устами, наче корали, з вусиками, які скидалися на отруєні стилети. Він забіг, тягнучи за собою від порога шлейф аромату, й заволав:

— Даю слово честі, що вже половина десятої. Я вітрогон, я шалапут, так — я нікчема, але що ж його робити, якщо в мене захворіла мати і я мусив шукати лікаря. Я був у шістьох…

— Це в тих, яким ти даруєш несесери? — запитав Лисецький.

— Несесери? Ні. Наш лікар не взяв би навіть шпильки. Шляхетний чоловік… Правда ж, пане Жецький, вже пів до десятої? У мене годинник зупинився.

— Вже майже дев’ята… — відказав пан Ігнаций з особливим притиском.

— Лише дев’ята?.. Ну, хто міг би подумати! А я так собі планував, що прийду нині до крамниці першим, раніше від пана Кляйна…

— Щоби піти перед восьмою, — ввернув пан Лисецький.

Мрачевський втупив у нього погляд блакитних очей, із яких прозирав безмежний подив.

— Звідки ви знаєте?.. — відказав він. — Ну, даю слово честі, що в цього чоловіка розум пророка! Саме нині, слово честі… я мушу бути вдома перед сьомою, хай би навіть умер, хоч би й… мав звільнитися…

— Із цього і почніть! — вибухнув Жецький. — І будете вільним ще до одинадцятої, навіть цієї миті, пане Мрачевський! Вам треба бути графом, а не купцем, і я дивуюся, що ви одразу не взялися до цього фаху, при якому людина завжди має вільний час, пане Мрачевський! Справді!

— Ну, ви теж у його віці ганяли за спідничками, — озвався Лисецький. — Що тут бавитись у моральність.

— Я ніколи не ганяв! — гукнув Жецький, вгативши кулаком по конторці.

— Принаймні раз прохопився, що все життя був невдахою, — буркнув Лисецький Кляйнові, який усміхнувся, а водночас дуже високо звів брови.

До крамниці зайшов другий відвідувач і побажав калоші. Йому назустріч виступив Мрачевський.

— Шановний пане, ви жадаєте калошики? Який нумерочок, із вашого дозволу? Ах, шановний пане, ви, мабуть, не пам’ятаєте! Не кожен має час міркувати про розмір своїх калош, це наша справа. Дозволите, шановний пане, ми приміряємо?.. Шановний пане, вам буде вигідніше на табуреті. Павле! Принеси рушника, зніми з цього пана калоші й витри йому взуття…

Прибіг Павел з ганчіркою й кинувся до покупця.

— Таж, пане, та перепрошую!.. — белькотів очманілий клієнт.

— Дуже вас просимо, — зачастив Мрачевський, — це наш обов’язок. Мені здається, що оці будуть упору, — торочив він, подаючи пару калош, зчеплених ниткою. — Досконалий, пречудовий вигляд, у вас, шановний пане, така ідеальна нога, що годі помилитися з розміром. Шановний пане, ви, мабуть, хочете ініціали, які там мусять бути літерки?..

— Л.П., — промимрив клієнт, відчуваючи, що тоне в бистрому потоці красномовства люб’язного продавця.

— Пане Лисецький, пане Кляйн, причепіть літерки, коли ваша ласка. Шановний пане, ви накажете загорнути старі калоші? Павле! Витри калоші й загорни в папір. А може, ви, шановний пане, не хочете тягатися із зайвою ношею? Павле! Кинь калоші у пакет… Із вас два рублі п’ятдесят копійок… Калоші з літерками вам, шановний пане, ніхто ніколи не підмінить, а це така ж бо прикра річ — знайти замість нового набутку діряві шкарбани… Два рублі п’ятдесят копійок до каси, із цим аркушиком. Пане касире, п’ятдесят копійок решти для цього шановного пана…

Доки клієнт опам’ятався, його взули в калоші, видали решту і з низькими уклонами відпровадили до дверей. Покупець стояв ще мить на вулиці, безглуздо витріщаючись на вітрину, з-поза якої Мрачевський обдаровував його солодким усміхом і полум’яними поглядами. Зрештою, він махнув рукою й пішов собі далі, можливо, міркуючи, що в іншій крамниці калоші без літерок стали б йому в десять злотих[4].

Пан Ігнацій повернувся до Лисецького й покивував головою, виявляючи таким чином подив і задоволення. Мрачевський помітив цей рух краєчком ока, підбіг до Лисецького і мовив упівголоса:

— Погляньте-но, хіба наш старий не подібний у профіль до Наполеона ІІІ[5]? Ніс, вуса, “іспанка”…

— До Наполеона, коли він потерпав на кам’яну хворобу, — відрубав Лисецький.

Пан Ігнацій невдоволено скривився на цей жарт. Тим часом Мрачевський отримав дозвіл піти перед сьомою вечора, а за кілька днів — у приватному записнику Жецького ще й таку заувагу: «Був на «Гугенотах» у восьмому ряді партеру з такою собі Матильдою…???»

Він міг би сказати собі на втіху, що в тому самому записнику також є нотатки про двох інших його колег, а також про інкасатора і навіть — про служника Павла. Звідки Жецький знав такі подробиці з життя своїх співробітників? Це таємниця, в якій він нікому не звірявся.

Близько першої пан Ігнацій, здавши касу Лисецькому, якому попри постійні суперечки довіряв найбільше, ушивався до своєї кімнатчини, щоб з’їсти обід, який приносили з харчевні. Водночас із ним виходив Кляйн і повертавсь о другій, потім вони обоє з Жецьким зоставалися в крамниці, а Лисецький і Мрачевський йшли обідати. О третій усі знову були на місці.

О восьмій вечора крамницю зачиняли, продавці розходились, і залишався тільки Жецький. Він підбивав денні рахунки, перевіряв касу, складав план дій на завтра і нагадував собі, чи зроблено все, що було заплановано на сьогодні. За кожну занедбану справу розплачувався довгим безсонням і сумними мареннями про те, що крамниця збанкрутує, нащадки Наполеона занепадуть без вороття, а всі надії, які він мав у житті, були лише дурощами.

«Нічого не буде! Ми гинемо без порятунку!» — зітхав він, перевертаючись на жорсткій постелі.

Якщо день був удалим, пан Ігнацій тішився. Тоді він читав перед сном «Історію консульства й імперії»[6] або вирізки з газет, які описували італійську війну 1859 року[7], або ще, що бувало значно рідше, видобував з-під ліжка гітару і грав на ній «Марш Ракоці»[8], підспівуючи тенором сумнівної краси.

Потім йому снилися безкраї угорські рівнини, сині й білі лінії військ, затягнутих димною хмарою… Назавтра він мав похмурий настрій і скаржився на біль голови.

До його найприємніших днів належала неділя, бо тоді він обмірковував і втілював плани крамничних вітрин на весь тиждень.

На його думку, вікна не просто презентували розмаїття краму, а ще й мусили привертати увагу перехожих чи то наймоднішим товаром, а чи гарною композицією, чи пак комізмом. Праву вітрину було призначено для галантереї, що не користувалася попитом і демонструвала зазвичай якусь бронзу, порцелянову вазу, повний комплект для будуарного столика, а навколо стояли альбоми, ліхтарі, портмоне, віяла у товаристві ціпків, парасоль і незліченної кількості дрібних, проте елегантних предметів. Тим часом у лівій вітрині, напов­неній зразками краваток, рукавичок, калош і парфумів, чільне місце посідали іграшки, найчастіше рухомі.

Іноді під час отих самотніх занять у старому продавцеві пробуджувався дитвак. Тоді він виймав і розставляв на столі всі ці механічні цяцьки. Був там ведмідь, який видряпувався на стовп, був півень, який піяв, миша, яка бігала, потяг, який котився по рейках, цирковий паяц, який гарцював верхи на коні, тягнучи на плечах другого паяца, і кілька пар, котрі танцювали вальс під звуки невиразної музики. Пан Ігнацій накручував усі ці фігурки й запускав у рух водночас. А коли півень починав піяти, лопочучи цупкими крилами, коли танцювали мертві пари, щомиті зіштовхуючись і спиняючись, коли олов’яні пасажири потяга, який їхав кудись без жодної мети, заходилися придивлятися до нього з подивом і коли весь цей ляльковий світ при тремтливому газовому світлі якось фантастично оживав, старий продавець, опершись на лікті, тихо сміявся й мурмотів:

— Ги-ги-ги! Куди ж ви їдете, подорожні?.. Навіщо ти ризикуєш скрутити собі в’язи, акробате?.. Що вам з тих обіймів, танцюристи?.. Пружини порозкручуються — і ви підете назад у шафу. Дурощі, все дурощі!.. А вам, якби ви вміли думати, могло би здатися, що це щось надзвичайне!..

Після таких і подібних монологів він швидко складав іграшки і, роздратований, ходив порожньою крамницею, а слідом за ним дріботів його замурзаний пес.

«Дурощі — торгівля… дурощі — політика… дурощі — подорож до Туреччини… дурощі — ціле життя, початку якого ми не пам’ятаємо, а кінця не знаємо… Де ж правда?..»

А що такі думки він подеколи висловлював привселюдно й голосно, його вважали трохи пришелепуватим, і поважні дами, в яких були доньки на виданні, не раз казали:

— Ось до чого може довести чоловіка одвічне парубоцтво!

Із дому пан Ігнацій виходив рідко й ненадовго і зазвичай кружляв вулицями, на яких жили його колеги або крамничні клерки. Тоді його темно-зелена шуба-«алжирка» або сюртук тютюнової барви, сірі штани з чорними лампасами і вицвілий циліндр, а над усе його несмілива поведінка привертали всезагальну увагу. Пан Ігнацій знав це і дедалі більше втрачав охоту до прогулянок. Волів лягати в ліжко засвітла й годинами поспіль вдивлятись у своє заґратоване вікно, за яким було видко сірий мур сусіднього будинку з одним-єдиним, також заґратованим вікном, де часом стояв глечик із маслом або висіли заячі останки.

Однак що рідше він виходив, то частіше мріяв про якусь далеку подорож у село або за кордон. Чимраз частіше натрапляв у снах на зелені поля й темні бори, якими він блукав би, пригадуючи молодечі часи. Поволі в ньому пробудилася глуха туга за тими краєвидами, отож він вирішив, що коли Вокульський повернеться, виїхати кудись на все літо.

— Нехай хоч раз перед смертю, але на кілька місяців, — казав він колегам, які невідь-чому насміхалися з отих його планів.

Добровільно відтятий від природи й людей, занурений у верткий, проте тісний вир крамничних справ, він дедалі сильніше відчував потребу в обміні думками. А що одним людям не довіряв, інші не хотіли його слухати, а Вокульського не було, бесідував сам із собою і — під найбільшим секретом списував свій щоденник.