08.04.2022

Конрад Валленрод. ІІ.

На марієнбурській вежі дзвонять дзвони,
А із світлиці, де радили раду,
Ідуть в каплицю комтури, старшини,
Ведуть черців і лицарів громаду.
Усіх вечірня у одно сплітає
І до Святого Духа гимн злітає.

Гимн.

Духу, Світло Господнє!
Голубко Сіону!
Весь християнський мір, земське підніжжа
Твого Престола,
Осяй видимою статтю,
Розстели крила над сіонською браттю.
З під Твоїх крил най стануть нам сіяти
Сонішні блески і проміння,
І хто достойний благодати,
Най золотий вінок його осяє.
Ми падем ниць — ми діти чоловіка,
 На ким спочине крил твоїх опіка.
 Сину Спасителя!
 Всемогучою рукою
 Вкажи, хто серед нас

 Достойний вславитись
 Знаком Твоєї страсти;
З мечем Петра воінству Твому гетьманом бути
І перед очима поганців розвинути
 Царства Твого прапори;
А син землі чоло й серце зігне в покорі
Перед тим, на чиїй груди блиснуть хреста зорі.

* * *

Після молитви вийшли. — Старший комтурСтарший комтур — перший достойник після начальника.[1]
Велів спочати й завертать до хору,
І знов молитись о велику ласку
Для всего брацтва і членів вибору.

 

Вийшли — вже була ніч — для прохолоди:
Одні обсіли замковий кружґанок,
Инші сади минають і городи
Під нічним чаром літної погоди;
А з далека блідавий сходить ранок.
Місяць, що сплив над сині оболоння
З лицем відмінним, з ріжним жаром в оці,
Тихо здрімався в темній помороці,
Схилив журливо голову самотну,
Як в самоті задуманий коханок,
Що перебіг житейську путь скорботну:
Усі надії, радощі, страдання.
Раз сплаче, раз веселим оком гляне,
В кінці на грудь чоло в утомі склонить,
І потапає в півсонне думаннє.

 

Проче лицарство вживає проходу,
Та старший комтур часу не гайнує,
Гальбана кличе й визначнійших з брацтва
І з далека їх у гурток збірає,
Щоби подальше від всеї громади
Остеречи, спитати о пораду.
Виходить з замку, на майдан прямує,
Та на розмові, куди вели ноги,
З гуртком братів захоплений мандрує,
Гень понад озер задумані води.
Ранок. Пора вертати. Сонце сяє.
Станули. Пісня із вежі несеться,
Надслухують. Пустельниця співає.

 

У цій вежі, — вже десять літ минало, —
Як невідома з чужини невіста
Примандрувала у Марії містоЛітописи тих часів згадують про сільську дівчину, що прийшла у Марівнбурґ і просила, щоби її замурували в окремій келії, у якій і померла. Її гріб прославився чудесами.[2].
Чи небо їй ці наміри послало,
Чи совісти які гіркі докори
Покаянням втишити забажала, —
Пустельницького укриття глядала
І за життя у гробницю вступила.

 

Не дозволяли черці богомольні,
Та перед впертим прошенням угнулись,
Дали житло їй у вежі угольній.

 

А як поріг святий переступила,
Звалили цегли і важке каміння,
З Богом її лишили і з думками;
І браму, що за нею зачинили,
Ледви в день суду ангели відчинять.

 

В горі віконце, решітка, склепіння…
Народ віконцем подавав їй страву,
А небо — вітер слало і проміння…
Грішнице бідна! Чиж життя негоди
Молоду душу так прибили горем,
Що ти злякалась сонця і погоди?
Відколи в свому заперлася гробі,
Ніхто її не бачив при віконці,
Щоби бажала віддихнуть на сонці,
Глянуть на небо, як зорями скриться,
На цвіти, що всю землю застелили
І над все кращі своїх ближніх лиця.

 

Знали лише, що ще живе небога,
Бо ще нераз паломника святого,
Як нічю під ці мури примандрує,
Любої пісні дивний звук вчарує.
Церковної це пісні звук чудовий.
І з пруських сіл забавленій дітворі,
Що розгулялася біля дуброви,
Ввижається в вікні бліде світелце,
Неначе промінь досвітної зорі,
Невже це коси її або очі,
Або рука чудова сніжно біла,
Що благословить головки діточі?..

 

Комтур туди свій смілий хід прямує,
Минає вежу наріжну і чує:
«Ти Конрад! Ради Бога! Все здійснилось,
Ти вождом станеш, щоб їх мордувати!
Вони пізнають!… Ні, дарма скривати!
Хотьби як змій приняв ти инше тіло,
Ще у душі твоїй би вічно тліло
Усе давне — що в мині ще жевріє!
Хотьби тобе в могилу поховали,
Ще Хрестоносці би тебе впізнали».
Слухають браття — з вежі летить голос;
Глядять в віконце: схилена як колос,
Мов до землі рамена простягає,
До когож? Пустка поле залягає.
Здалека тільки якесь сяйво грає,
Немов полумя, що згасає в ватрі,
І під вежою тінь… Невже людина?
Счезло. Ні, ні, це мабуть лиш омана,
Це мабуть зоря блиснула румяна,
Що нічні тіни сяйвом розганяє.

 

«Браття!» — промовив Гальбан, — «слава Богу,
Тут Провидіння невідклична рада!
Повірмо слову, що з вежі лунало
Про Конрада! Цеж ворожба щаслива В часі вибору, як гадки були поділені або не певні, подібні події брали за ворожбу і вони впливали на обряди капітули. Ось наприклад Вінрих Кніпроде дістав усі голоси, бо кількох братчиків чули, мовляв, тричі у гробах начальників: «Vinrice! Ordo laborat!» - «Вінриху, Чин у небезпеці!»[3],
Невже не чули ви? Вона сказала…

 

Святий закон і совісти свобода
Та завтра ми на раді скажем разом
Конрад — наш вожд! Так! — чути — Згода, згода!»

 

Пішли гукаючи. А по долині
Подвигу голос і розради лине:
«Най Конрад вождом буде нам ще нині!
Най живе брацтво! Най поганець гине!»



Гальбан на всіх згірдливим оком кинув,
Лишився сам один в нічній годині,
Глянув на вежу і тихим гомоном
Понеслась сумна пісня по долині:

 

Пісня.

Вілія, наших вод сердешна ненька,
З дном золотистим, на личку синенька,
Гарна Литовка, що черпає воду,
Чистійша серцем і краща на вроду.

Вілія в любій ковненській долині
Пливе між лілії й незабудьки сині;
Коло Литовки славна молодь вється
Краща як квіття, що над Вілію гнеться.

Вілія гонить без впину, без стриму,
Глядить байдужно на цвітник долини;
Литовці тужно, скучно між своїми,
Бо полюбила леґіня з чужини,


Німан сестру на филі вхопить рвучі,
В обійми візьме дужі і холодні,
Та понесе на плеса, вирі й кручі,
Щоб разом згинуть у морській безодні.

Й тебе заберуть в далеку чужину
Від рідних нив, Литовко синьоока!
По тобі теж всі спомини загинуть,
Будеш сумнійша ще, — бо одинока.

Дарма ріці і серцю говорити,
Дівчина любить, Вілія мандрує;
Вілії прийдеться в Німані згубитись,
Бідне дівча в тюрмі літа марнує.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Міцкевич А. Конрад Валленрод. ІІ. // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...